ДЖУЛАЙ: «Мне не нравятся дебилы, которые управляют футболом»

Довго розмірковував, як почати цей матеріал, тож вирішив, що найкраще «стартувати» так: «У понеділок, 12 березня, я був ошелешений…» Саме того дня, по обіді, мені повідомили, що Дмитро Джулай, найкращий український футбольний коментатор «усіх часів», віднині є мешканцем… Ірландії.

А на Батьківщину він повернеться влітку — на кілька днів, аби по тому знову вирушить до кельтів, пабів і лугів конюшини… Перші мої враження від цієї новини цілком укладаються в таке поняття, як відчай, бо від’їзд Джулая — то чергове свідчення трагічного для нашої держави явища, прозваного «відтоком мізків». Тобто ми знову маємо нагоду переконатися, що Україна наразі не потребує розумних людей. А Дмитро, окрім того, що розумний, ще й порядний, чесний, непідкупний (для вітчизняної журналістики то велика рідкість!) і дуже добрий... Матеріал, який ви читаєте, базовано на нашій із Джулаєм розмові, що мала місце в грудні минулого року.

— Дмитре, у футбольній журналістиці ви вже понад півтора десятиліття, й мене в цьому найбільше вражає те, що любити гру в шкіряний м’яч ви не перестали…
— А хіба можна перестати любити її?

— Можна, друже, — ще й як можна! Спробую конкретизувати запитання: перше, що вбиває дитячу любов до «соккеру», — коли він стає для тебе роботою; друге (це притаманно нашому контексту) — коли ти стикаєшся з тим, скільки в ньому бруду.
— Розпочну з пункту №2. Свого часу я зіткнувся з цим, але дуже швидко зрозумів, що треба «ретируватися», тож ви могли помітити тенденцію: я коментую (ширше — слідкую) тільки за тими чемпіонатами, які є «чистими» — в якомога ширшому розумінні цього прикметника. Припустімо, я навіть нашою лігою не надто цікавлюся… Тепер — про пункт №1. По-перше, журналістика стає рутинною, коли ти пишеш (або тебе змушують писати) про те, чого не хочеш, а в мене такого немає, бо я сам обираю тематику матеріалів. По-друге, чим більше дивлюся матчів, тим більше закохуюся в гру: розумієте, футбол є настільки прекрасним, багатогранним, живим явищем, що розлюбити його неможливо! Бо що лежить в основі дієслова «розлюбити»? Ситуація, коли тобі стає нецікаво, зникає інтерес. А хіба може таке статися, коли навколо так багато цікавого? Ось, припустімо, цього сезону непогано в єврокубках виступали клуби з Австрії, Кіпру — хіба це не передумова для того, аби зацікавитися відповідними чемпіонатами, проглянути кілька ігор? І таких моментів життя підсовує безліч. І то — щодня!.. Наведу приклад: дивлюсь я конкретний матч конкретної першості, то по ходу зустрічі неодмінно (й кілька разів!) виникають думки, на зразок — ось про це можна написати, і про це, і про це…

— Упродовж теми — що вам у футболі не подобається?
— Не подобаються дебіли, які ним керують. Такі, як президент ФІФА Зепп Блаттер: у кожному його кроці відчувається лише одне — бажання заробити на грі. Більше його нічого не цікавить. Саме він (чи, точніше, створена ним система трансферів) провокує, зокрема, деградацію чемпіонатів у Південній Америці: скаути європейських клубів вивозять звідти таку кількість гравців, що ці ліги не завжди встигають відновити «ресурсну базу». Хоча й керівники місцевих федерацій — теж «красені»: настільки погрузли в корупції, що є «гідними» національними відповідниками свого великого швейцарського боса.

— Ви торкнулися знакової теми: за Дмитром Джулаєм «закріплено» репутацію «єврофоба», бо в репортажах ви часто критикуєте футбол Старого Світу й прославляєте ту гру, що її практикують у Світі Новому…
— Нічого не можу із собою вдіяти… Одному російському коментатору належить чудова метафора: мовляв, європейський футбол — то тістечко з вишнею, яке продають у «Макдональдсі», а південноамериканський — це та вишня, з якої зробили начинку до тістечка. Щоби не вдаватись у довгі філософські роздуми, скажу так: чемпіонати нашого континенту віддають якоюсь несправжністю, «гумовістю», а справжнє повноцінне життя буяє за океаном. Наприклад, візьмемо минулорічний розіграш Ліги чемпіонів УЄФА: особисто я хотів би передивитися лише один матч звідти — першу зустріч між «Барселоною» й «Арсеналом»; натомість окремі ігри першостей Чилі або Аргентини можу передивлятися багато разів.

— Дмитре, заключне питання не стосуватиметься спорту: знаю, що ви — меломан, відтак поцікавлюся, чому не пишете про музику?
— На це є дві головні причини. Перша: я звик усе робити ґрунтовно, не абияк, тому, щоби увійти в ареал музичної журналістики, треба мати відповідну базу за спиною — простіше кажучи, достатньо прослуханих альбомів і прочитаної літератури теоретичного характеру, а на це навіть часу немає. Друга: за сучасною сценою я не слідкую, бо «застряг» у дев’яностих: усе, що я люблю, було створено тоді. Більше того: мені здається, що нині в цьому плані наявна деградація.

— Цілком не погоджуюся.
— Я ж сказав «мені здається», це — думка непрофесіонала, людини, котра «не в темі». Хоча, гадаю, принаймні частково маю рацію: ви, я так розумію, намагаєтеся слідкувати за актуальними подіями, то скажіть — яка британська група недавно зібрала приголомшливі аншлаги в усіх концертних залах, де витупала?

— Знаю, що на це спромоглися легендарні й любимі мною Suede.
— Саме про них я й подумав. А якій епосі вони належать? Дев’яностим…

Володимир БАНЯС, газета Український футбол

P. S. Новим місцем роботи Дмитра Джулая стане ірландський офіс компанії «Сетанта Спорт Євразія». Коментуватиме він матчі чемпіонату та Кубка Англії для російськомовної аудиторії СНД.