Роман МАКСИМЮК: «Я заслужил отдых»

Як відомо, матч 20-го туру двадцятого чемпіонату України став останнім у професіональній кар'єрі гравця для півзахисника Волині Романа Максимюка...

- Романе, після свого проща¬льного матчу ви сказали доволі банальну фразу, мовляв, «час поступитися дорогою молодим». Що насправді спонукало вас закінчити професійну кар'єру?
- Якщо бути відвертим, то я вже не молодий I просто не м!г витримувати конкуренцію з іншими виконавцями. Рвати жили на тренувальному полі доводилося в прямому сенсі цих слів... Та й тенденції сучасного футболу змушують усі команди омолоджуватися, дивитися в майбутнє...

- Тож річ у відсутності сил і спортивного здоров'я, аби продовжувати виступи?
- Сили ще були, але – на меж!. Переступати її дуже не хот!лося, позаяк чим би це для мене закінчилося, й уявляти не хотілося.

- Журналісти жартують: мовляв, ви просто втомилися від імпульсивного Віталія Кварцяного...
- (Усміхається). Ні, ваші жарти безпідставні. Що б про Віталія Володимировича не писали, чи говорили, цій людині, без перебільшення – з великої літери, я можу лише низько вклонитися. Мої слова лише підтвердять його вихованці: Марко Девіч, Папа Гуйє, Євген Хачеріді, Василь Сачко та й всі інші. Не заперечуватиму, з наставником у нас були всілякі нюанси по спільній робот! в Луцьку, однак я завжди намагався працювати над собою, а не сперечатися з ним.

- До речі, чи радилися з трене¬ром, коли ухвалювали теперішнє доленосне для себе рішення?
- Звичайно, ми спілкувалися. Віталій Володимирович теж наголосив на сучасних тенденціях футболу й додав, що перед «Волинню» в наступному сезон! стоятимуть серйозні турнірні завдання...

- А як давно спланували, що останнім вашим матчем стане саме зустріч із «Іллічівцем»?
- Знаєте, якби я планував закінчити кар’єру того дня ще тридцятирічним, тоді ж, певно, і закінчив би, адже потрібно повсякчас мати сти¬мул і прагнення грати. До слова, я не думав про кінець активних виступ!в ще й на старт! чемпіонату. Все вийшло, певною м!рою, спонтанно, наприкінці нинішнього ігрового року.

- 37 років – не межа, скажімо, для Ігоря Шуховцева. Не здивуюся, якщо закрадалася думка про те, що й вам до снаги продовжити далі...
- Щодо Ігоря: варто розуміти специфіку роботи голкіпера й флангового півзахисника – це ж абсолю¬тно різні речі. Останньому необхідно б!гати в!д лінії до лінії, тож воротар!в точно оминемо увагою. Щодо інших вікових гравців, то, знаєте... Подивився навколо, а всі н!би молодші: і Вася Сачко, і Серій Закарлюка...

- А чи пропонували вам залишитися працювати у «Волині»?
- Дивно, ви про це щось знали? Так, Віталій Кварцяний запропонував мені стати директором дитячої футбольної школи «Волині», I я без роздум!в погодився, адже залишатися поза футболом не хочу й на день. Тепер працюватиму на благо нашого клубу.

- Як ставитеся до професії «футбольного фахівця», поширеної нині у вітчизняному медіапросторі? Упевнений, з висоти вашої кар'єри вам неодмінно є що розповісти.
- Я, звісно, не з Києва, тому про волинське телебачення скромно промовчу (усміхається). Однак якщо такі пропозиції до мене надходитимуть, з радістю співпрацював би з журналістами.

- Насамкінець, про сантименти: з яким настроєм залишаєте Велику Гру в якості футболіста?
- Я завершую свій ігровий шлях з чистою совістю й серцем. 3 величезною гордістю за те, що понад 20 років лише професіональної кар'єри, часто не маючи на те сил чи здоров'я, віддавав усього себе Грі, працював на Футбол. Вважаю, я чесно заслужив собі відпочинок.

- То скажіть, чи все із задуманого вам вдалося за оту двадцятку?
- ...Точно, не все. Хіба можна бути повністю задоволеним? Однак я би додав, що можу лише побажати сучасній молоді принаймні повторити мій футбольний шлях – так, небагатий на Кубки чи на чемпіонства, та все ж, вважаю, я чимало досяг у своєму житті.

Анатолій Волков, «Український футбол», fc.volyn.net