Роман ГРИГОРЧУК: «Потрібно намагатися «міксувати»

Самобутній «Чорноморець» у часи Союзу був рекордсменом за кількістю здобутих призів «Гроза авторитетів». «Моряки» останніми виграли Кубок федерації СРСР та першими здобули Кубок незалежної України. За останні 20 років одесити кілька разів опускалися в першу лігу, але поверталися до когорти елітних команд. З останнього піке «Чорноморець» доволі швидко вивів «західняк» Роман Григорчук. Більшу частину своєї футбольної кар‘єри — і як гравця, і як тренера — він провів за кордоном, переважно в Латвії. 46–річний спеціаліст розповів про повернення на Батьківщину, роботу в новому клубі, ставлення іноземців до своєї персони.

«За кордоном я просто не давав приводів себе критикувати»

— Романе Йосиповичу, у вашій футбольній біографії простежується цікавинка. Ваша кар’єра гравця почалася в Івано–Франківську й завершилася в латвійському «Динабурзі», тоді як тренерський шлях, навпаки, проліг із Латвії в Україну. Із чим пов’язаний такий різнонаправлений рух?
— Ви перший, хто це підмітив. Я ніколи не звертав на це увагу. Але факт цікавий. Так в житті склалося. Я цього не планував. Але, зізнаюся, будучи ще гравцем, мріяв стати тренером і очолити українську команду.

— За кордоном ви провели майже 15 років. Як ставилися до вас, легіонера з України, в іноземних клубах?
— Усі мої спогади про роботу за кордоном — тільки позитивні. До мене завжди ставилися доброзичливо, тож гріх скаржитися. Свою роботу я виконував якісно, відтак жодних претензій бути не могло.

— Якщо не називати цифр (все одно ви скажете, що це комерційна таємниця), де більше заробляє футбольний тренер — в Латвії чи в Україні?
— В Україні наша професія оцінюється трохи дорожче.

— Професіональну кар’єру футболіста ви почали в івано–франківському «Спартаку». Чи стежите зараз за розвитком (а фактично – занепадом) прикарпатського футболу?
— Після того, як я залишив запорізький «Металург» і кілька місяців був без роботи, я досить тісно спілкувався з Анатолієм Ревуцьким (президент «Прикарпаття». — Авт.), із яким маю дружні стосунки. Ми багато речей обговорили. Проте тепер я лише поверхово слідкую за виступами «Прикарпаття». Після кожного туру переглядаю результати матчів не тільки прем’єр–ліги, а й першої та другої ліг. Власне, в цьому полягає мій нинішній інтерес до івано–франківської команди.
Хай там як, але мене дивує ситуація, коли в Івано–Франківську уже довгі роки футбол стоїть на одному місці й ніхто не може зробити кроки, які вже давно слід зробити. Івано–Франківськ — місто, де має бути команда не другої, а прем’єр–ліги, причому з хорошим результатом.

«Завжди мріяв тренувати українську команду»

— За регламентом української прем’єр–ліги, після кожного матчу тренер зобов’язаний дати флеш–інтерв’ю. Ви – один із небагатьох наставників, який спілкується з журналістами українською мовою. А як вам ведеться в російськомовній Одесі?
— Жодних мовних проблем у «Чорноморці» в мене не виникало. Моя точка зору така: у новому для себе середовищі людина повинна спілкуватися мовою, зручною і зрозумілою для осіб, котрі там мешкають. Водночас я вважаю, що, живучи в Україні, люди обов’язково повинні знати й бути готовими в будь–який час спілкуватися українською мовою. Але у випадку з нашим клубом, де більшість розмовляє російською, я не бачу жодних проблем — спілкуюся російською і не загострюю на цьому своєї уваги.

— А як знаходите спільну мову з іноземцями, яких у «Чорноморці» зараз побільшало?
— Елементарні речі, прості, часто вживані футбольні терміни доносимо один одному англійською мовою. Для детальніших дискусій запрошуємо перекладача. Проте до всіх легіонерів у нас є вимога — вони повинні швидко вивчити російську.

— І як їм це вдається?
— До цієї справи вони ставляться відповідально. Та й узагалі, легіонери виявляють велику повагу до нашої країни та нашої культури.

— У своїй тренерській кар’єрі ви з 1998 року змінили три клуби: «Динабург», «Вентспілс» та запорізький «Металург». Як переживаєте розставання з попередніми командами?
— У кожній ситуації відчував різні емоції. Зі своєю першою командою, «Динабургом», я пропрацював довгий час — вісім років без перерви. Там у мене було багато своїх вихованців, з якими я пройшов пліч–о–пліч тривалий шлях. Певно, ви розумієте, які то відчуття, коли залишаєш таку команду. Але я мусив піти, оскільки розумів, що треба переходити на вищий рівень, у клуб, який має амбіцію завойовувати високі місця та відповідну матеріально–технічну базу.
Тому в 2005 році я перейшов у «Вентспілс». Із ним ми стрімко розвивалися, могли досягти непоганого результату в єврокубках. Проте через кризу я був вимушений залишити цей клуб, який різко змінив завдання, увімкнувши режим «жорсткої економії».
Запрошення до Запоріжжя збіглося з моїм бажанням повернутися додому й працювати в українському футболі. «Металург» — команда, яку я дуже любив, любив по–особливому.

— Тому що «Металург» став для вас як тренера першою українською командою?
— Може, й так. Відчуття були досить гострими.

«Вітчизняний трансферний ринок — ненормальний»

—  Із вами на чолі «Вентспілс» тричі поспіль вигравав чемпіонат Латвії і дійшов до останнього раунду відбору в груповий турнір Ліги чемпіонів. Додав із вашим приходом і «Чорноморець» — повернувся в прем’єр–лігу, де закріпився в середині турнірної таблиці. Зважаючи на це, чи можна вважати вас кризовим менеджером?
— Я про таке не думав. Вважаю, що це пов’язане з моїм постійним прагненням досягати високих результатів. Якщо ти хоча б раз — не важливо, на якому рівні — щось виграв, відчув смак справжнього футболу, далі без цього жити неможливо.
Я дуже часто повторюю своїм підопічним: повноцінне футбольне життя — це коли команда перебуває нагорі турнірної таблиці, займає місця в зоні єврокубків, як наслідок — грає на міжнародній арені. І в «Чорноморці» саме на такий результат ми й налаштовуємося.

— По ходу сезону в команді з’явилося кілька нових легіонерів – два бразильці, аргентинець, албанець. Це була ваша ініціатива?
— У «Чорноморці» немає таких постулатів, згідно з якими ми робимо ставку на легіонерів чи винятково на українців. Ми сповідуємо змішаний підхід.
Особисто мені хотілося б сформувати боєздатний колектив із молодих вихованців клубної школи. Але для більшості експертів мої слова здадуться казкою. Адже жодна школа навряд чи зможе самостійно підготувати цілу команду, яка змогла б вирішувати високі завдання. Відтак потрібно «міксувати».
У будь–якому разі, ми вже зробили перші кроки, і далі будемо працювати над тим, аби в «Чорноморці» грало якомога більше одеситів та представників найближчих регіонів.

— Але ж, кажуть, легіонерів купувати вигідніше?
— Український футбольний ринок — ненормальний. Ціни на вітчизняних футболістів перевернуті. Такого не повинно бути. Але ми живемо в таких умовах, і мусимо з цим миритися. Тож, порівнюючи нашого футболіста й легіонера за показником «ціна/якість», ми бачимо, що іноземець — це вихід із становища, оскільки він коштує дешевше. А ми обираємо оптимальний підхід до роботи.

У чому полягає майбутнє футболу

— Спостерігаючи за матчами «Чорноморця», ловив себе на думці, що ви подібні на італійського тренера «Зеніту» Лучано Спалетті, і для повної схожості вам не вистачає лише блискучої маківки...
— Якби це гарантувало мені вихід на рівень Спалетті, то я готовий негайно це зробити (сміється). До італійця я ставлюся з повагою, але коли робив коротку стрижку, не думав про схожість. Просто я взагалі не люблю зачіски. Коротке волосся — то зручно.

— На футбольному полі ви діяли на позиції форварда, не відійшли від атакувального футболу і в тренерській роботі. Як варіюються ваші тактичні схеми, коли доводиться грати з командами вищого класу?
— Тренер повинен розуміти, що футбол не може базуватися лише на атаці чи обороні. Класний футбол — це вміння добре діяти в усіх фазах гри. Звичайно, найкраща оборона — це дуже добрий напад, або дуже добрий перехід від атаки в оборону. В цьому майбутнє футболу: сильна атака — перехід від атаки в оборону — і знову атака.
А от навчити команду добре захищатися — це дуже серйозна річ. Я багато часу витратив, щоб проаналізувати, зрозуміти цю систему. Однак бачу, що потрібно ще довго працювати.

— Після нічиєї з «Карпатами» (2:2) в матчі–відкритті нового стадіону «Чорноморця» ви сказали, що результат поганий, і настрій також. Як довго ви переживаєте невдачі?
— Одна з речей, якій я навчився у футболі, — це вміння довго не сумувати, не переживати через невдачі, й так само довго не радіти перемогам.

— Чи маєте якийсь власний підхід для психологічного відновлення після виснажливих тренерських буднів?
— У мене є маленький чотирирічний син Тимерлан. Повертаючись додому і зустрічаючи його на порозі, чи мій настрій може бути залежним від футбольних проблем (посміхається)?

— Романе Йосиповичу, складається враження, що ви м’яка людина. Але ж, мабуть, у роботі з футболістами часом доводиться нагадувати, «хто в домі хазяїн»?
— Мені важко дати характеристику своїм підходам до роботи з підопічними. Моя поведінка та вчинки базуються на інтуїції. Не можу сказати, в яких випадках я дію жорстко, а в яких м’яко. Проте, можете не сумніватися, вдаюся й до одних, і до інших методів.

— А якому відпочинку віддаєте перевагу — в рідних Карпатах, на Балтиці, яка стала для вас другою домівкою, чи на березі Чорного моря, де ви живете й працюєте зараз?
— Усі ці місця дуже гарні. Балтика — прекрасна, Карпати — чудові, а Чорне море — не гірше, ніж Прибалтика й Карпати. Тож найкраще — бути всюди.

— Але все ж, де ви плануєте відпочинок на зимових канікулах?
— Думаю, Карпати стануть тим місцем, де я проведу частину відпустки.

Григорчук Роман Йосипович
Головний тренер ФК «Чорноморець» (Одеса); у минулому — футболіст.
Народився 22 березня 1965 р. в Коломиї Івано–Франківської обл.
Грав на позиціях форварда в командах «Прикарпаття» (також — «Спартак», Івано–Франківськ), «Санкт–Пельтен» (Австрія), «Петрохемія» (Польща), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Сатурн» (Росія), «Динабург» (Латвія).
Починаючи з 1998 р., тренував «Динабург», «Вентспілс» (Латвія), «Металург» (Запоріжжя). Із 2010 р. — на чолі «Чорноморця».
Тричі визнавався кращим тренером Латвії. Разом із командою «Вентспілс» три рази виграв чемпіонський титул, двічі — Кубок Латвії.
Одружений, виховує сина.

Віталій МОХНАЧ, Україна Молода