Варяг, який реалізує українську баскетбольну політику

Наш національний класик заповідав чужому навчатися, але й свого не цуратися. На жаль, за роки тотального дефіциту всього в радянському суспільстві люди звикли, що найкраще виробляється «на Заході». Схоже сприйняття кадрів і в спорті. Три роки тому, коли на Одеському припортовому заводі вирішили створити конкурентноспроможну баскетбольну команду, було обрано традиційний для наших ігрових видів спорту «з претензіями» шлях — запросили закордонного фахівця. Насправді, як згодом виявилося, у Південному сталася унікальна ситуація — іноземець приїхав не вчити нас, «як жити», а взявся втілювати в життя «домашню» політику українського клубу. Погодьтеся, нечасто у нас «варяг» береться за реалізацію нашого ж підходу. Можливо, це сталося тому, що представник югославської школи баскетболу Звездан Мітрович настільки ж унікальна постать, як і завод, який дав життя понад 20-тисячному містечку в Одеській області.

У себе вдома Звездан був відомий як гравець клубу «Будучность» (Подгориця) з Чорногорії та молодіжної збірної. З 1992 року, завершивши виступи через травму, Мітрович став другим тренером рідного клубу, з яким тричі вигравав національний чемпіонат. У ролі головного наставника він спробував себе у команді «Будва». І тут сталося те, що в баскетбольних колах назвуть авантюрою з боку балканця і ризиком з боку керівництва «Хіміка». Як відбулася ця доленосна для обох сторін зустріч? З цього і розпочалася наша розмова із Звезданом Мітровичом.

— Це можна було б назвати випадковістю, якби не збіглися наші погляди на життя з керівництвом заводу. Я мав на той момент дуже гарні пропозиції у себе на батьківщині від клубів з уже усталеною інфраструктурою й традиціями. Але, коли через агента на мене вийшли представники молодої української команди, мене привабив підхід мешканцiв пiвденного.

Мрія Одеського припортового заводу: створити команду європейського рівня з власних вихованців. Найголовніше, що тут не вимагали зробити «все і відразу». В основі лежить розумний і системний підхід, коли розвиток і популяризація баскетбольної команди є лише частиною політики заводу в Південному з виховання здорового покоління. Тому вже три роки ми рухаємося поступово: спочатку було шосте місце, потім — четверте, і нарешті — здобуття «бронзи» в попередньому сезоні. Паралельно, крім команди суперліги, твердо стали на ноги «Хімік-2» і «Хімік-3».

Я задоволений, що стабільно прогресує і баскетбол у місті, і я як тренер. Наше повне взаєморозуміння стало запорукою того, що Південне знають у Європі. Більше того, там у захопленні від нашого спорткомплексу «Олімп» і умов, у яких ми працюємо.

— Вас не зупинили труднощі, пов’язані з адаптацією в чужій країні?

— Звичайно, їхати у чужу країну — це завжди виклик. Але я завжди був максималістом. Через це, до речі, рано закінчив кар'єру, бо після травм зрозумів, що не зможу претендувати на рівень моїх знаменитих співвітчизників Діваца чи Кукоча, які потім знайшли себе в НБА. Побутових труднощів у Південному в мене не виникало — квартира, машина, чудові умови для роботи були навіть ще тоді, коли ми тренувалися у старому залі. Я не знав жодного слова по-російськи, але слов'янські мови подібні, тож цей бар’єр ми подолали. В тому числі й за допомогою земляків, які грали в «Хіміку».

— Важче, мабуть, було звикнути до суддівських реалій в Україні. Хоча, якщо подивитися об'єктивно, то на дивні рішення здатні арбітри з усіх країн... Вас у поточному сезоні не раз карали за надто різку реакцію на дії арбітрів...

— Розумієте, ми могли б купити п’ять-шість зірок і рік-два показувати результат «на класі», а потім відступити. Це хибний шлях, тому прогресуємо неквапом. А тепер уявіть собі, що відчувають прогресуючі гравці «Хіміка», коли в них щось виходить, а результат може і не прийти через якісь неспортивні причини. Я амбіційний тренер, свою роботу виконую професійно і того ж очікую від усіх учасників баскетбольного матчу. Під час подій на майданчику я «весь там», тому бурхливо реагую на несправедливість. У спокійній атмосфері розумію, що судді — теж люди, які можуть помилитися. Деколи мені у вирі емоцій хочеться запитати в них, чому вони так оцінюють той чи інший епізод, але не вистачає слів. Через це й виникали непорозуміння.

— Нічого собі непорозуміння, якщо вам ледь не заборонили працювати в Україні за системні нападки на арбітрів та велику кількість технічних фолів у гравців «Хіміка»!

— Що поганого в тому, що я пропускаю гру через себе? Так, я емоційний, але люди знають, що я швидко відходжу за межами майданчика. З «холодною» головою я аналізую кожну деталь поєдинку. Хотілося, щоб і організатори чемпіонату аналізували детально дії арбітрів. Чи можна бути спокійним, якщо вбивається перспектива зростання команди? В одному з матчів у наш бік було 45 штрафних кидків, а ми виконали лише 20. Це при тому, що ми виглядали цікавіше.

Зараз у мене конфліктів немає, бо до нашої команди, очевидно, вже звикли. Я вважаю, що «Хіміку» вдалося зміцнити свої позиції в українській еліті і при цьому виробити власний ігровий почерк. У нас, вважаю, непогано виходить зонний захист, і тут важливо, щоб арбітр нормально трактував наші дії в обороні. Інакше фолами можна нівелювати відпрацьовану тактику. Пригадайте ту чверть у повторному фінальному матчі Кубка виклику в Пермі, коли завдяки нашому зонному захисту «Урал-Грейт» взяв лише три очки і ми виграли виїзний матч (хоча відіграти домашній «мінус» не змогли). Я завжди кажу, що «Хімік» сьогодні може з суто спортивної точки зору грати на рівних з будь-якою командою в Україні. Так, у складі «Азовмаша» і БК «Київ» багато дорогих гравців, з якими важко боротися, але завдяки командній дисципліні ми здатні нівелювати їхню перевагу у класі.

У вас чудова баскетбольна школа, але й я представляю югославську школу тренерів, яка досить відома на континенті. За три роки нам разом з керівництвом вдалося зробити те, що деяким фахівцям не вдавалося і при більших можливостях. Це показник ефективності? Думав, було б логічно, якби мені запропонували спробувати свої сили у збірній України, а не забороняли тренувати «Хімік».

— Секретом прогресу «Хіміка» називають вашу здатність працювати цілодобово...

— Через це я, до речі, досить спокійно ставлюся до умов проживання, які пропонують тренеру, адже він весь на роботі чи на виїзді. Найголовніше, щоб був комфорт у моєї дружини і трьох дітей. Коли я знаю, що з цим усе нормально, то цілком занурююся у «кабінетну» роботу.

Тренування й ігри — це лише частина життєдіяльності команди. Дуже багато залежить від того, наскільки добре я виявлю сильні і слабкі сторони гри суперника, наскільки правильно розроблю тактику, а вже потім зможу довести це до гравців. У мене на майданчику кожен повинен знати свій маневр, а команда повинна мати зо два десятки варіантів ведення атаки. Хоча у вас усі вже знають, що наш козир — це захист. Такі реалії сучасного баскетболу — гра під своїм щитом визначає долю поєдинку.

— Чи змінилася б ваша тренерська політика, якби вам дали бюджет для створення команди із зірок?

— Ні, адже в баскетболі не менш важливі людські якості. Гравець не повинен механічно відпрацьовувати тренування, а розуміти, для чого робиться та чи інша вправа, які сюрпризи вона дозволить підготувати супернику. Тому запрошення легіонера не є панацеєю. Скажімо, у свій час не змогли виправдати, з цієї точки зору, сподівань Юкневічус, Тіца, Овчин і Шештокас, тому на заміну їм прийшли молодий американський форвард Джаріус Гленн та сербський центровий Александр Джурич. І вони краще сприйняли ігрову манеру команди. Поруч з легіонерами за цей сезон значно додали вихованці клубної школи. Андрій Курочкін та Андрій Агафонов лише в цьому сезоні пробилися до основи, а вже «видають» непогані показники. Хоча я не сприймаю прогрес гравця виключно за статистичними показниками — найголовніше, щоб молоді баскетболісти з Південного повірили у власні сили й демонстрували стабільність у грі. Сьогодні у складі два-три вихованці місцевого баскетболу поруч з іноземцями наближаються до європейського рівня, завтра ще стільки ж спробують себе. У підсумку, думаю, така поступальність дасть можливiсть реалізувати мрію керівництва Одеського припортового заводу про клуб європейського рівня, основу якого становлять власні баскетболісти. Вже сьогодні до наших молодих обдарувань прикута увага багатьох селекціонерів з інших клубів.

— Ваша найзаповітніша мрія?

— Хай думають, що це утопія, але я хочу з «Хіміком» виграти чемпіонат України і престижний єврокубок. Не просто хочу, а знаю, що в суто спортивному плані нам реально здійснити це. Оскільки мене й керівництво заводу об'єднує здорова амбіційність і спільний погляд на шлях до мети. Південне, де баскетбол став основним засобом дозвілля, на це заслуговує. У нас п'ять молодіжних команд, є певна культура поведінки тих 1,5 тисячі уболівальників, які збираються на наші матчі, — усе це має вагоме соціальне значення. Тому стверджую, що досягнення нібито захмарних висот — насправді реальне.

Ігор КОРОЛЬОВ, Газета Україна молода