Роман МАКСИМ'ЮК: «Казахи хотіли, щоб я присів на наркотики»

Перший сезон він відіграв на Уралі, в місті Атирау, що на кордоні Європи та Азії, ще рік — у клубі «Казахмис» з азійського містечка Сатпаєв. Про найцікавіші події цього періоду футболіст розповів у інтерв'ю.

— Ви прожили рік у місті Атирау, яке називають нафтовою столицею Казахстану. Заможні там люди?
— Так, чорне золото годує городян. Зарплати високі, але казахи не показують того, що вони заможні. Маю на увазі чоловіків. Вони скромно одягнені, не підкреслюють свого статусу і не зводять розкішних особняків. Не такі нахабні, як «нові українці». Зате жінки люблять похвалитися статками. Чоловік добре заробляє, а його дружина може спеціально полетіти до Москви, щоби купити дорогі речі в модних бутиках.
Зарплати високі, витрати також. Атирау — недешеве місто. Для того, аби пообідати з дружиною та дитиною в хорошому ресторані, доведеться викласти близько 150 доларів...

— Як вам тамтешній клімат?
— Спекотно. Іноді температура сягала 42 градусів. Увечері знижувалася до плюс 30-ти. Та все одно важко грати. Щоправда, повітря сухе, тож таку погоду можна було витримати.

— Ви мали вибір між купанням в Уралі та Каспійському морі...
— Так, але Урал дуже брудна річка. Що й не дивно: саме в Атирау вона впадає у Каспійське море. Тож усі нечистоти з Росії течуть сюди. Морський пляж — за 50 кілометрів від міста.
Урал — справжній рай для рибалок. Там дуже багато браконьєрів. Добре клює осетер. Я не люблю риболовлю, зате мій земляк — футболіст Андрій Сапуга — не проти посидіти з вудкою...

— Атирау ділиться на дві частини: європейську та азіатську...
— Так, Європу та Азію розділяє міст через ріку Урал, — розповідає Роман Максим'юк. — Одна половина моста — Європа, друга — Азія. Саме місто дуже контрастне. Європейська частина значно краща. Там звели свої офіси західні нафтові компанії. Завдяки їм виросли сучасні торгові центри.
А одна з американських структур спромоглося побудувати собі окреме містечко в межах Атирау. Школа, лікарня, магазини — все своє. На територію містечка казахів не пускає шлагбаум...
А по той бік Уралу — зовсім інша картина. Місто вбоге, багато нетрів і люди бідніші. Стадіон футбольного клубу — саме в азійській частині. Тож я жив у Азії, а не в Європі.

— Як вам казахи, їх ментальність?
— Дуже важкий народ! Важко з ним співпрацювати і жити в цій країні. Казахи дуже вибухові та задиркуваті. Не можуть ні дня без бійки. Увечері я з хати не виходив: нас попередили, що краще зоставатися вдома. Адже тамтешні люди могли запросто перевірити, чи вмієш ти битися, чи вмієш швидко втікати. (Сміється). Як тільки засвітився перший ліхтар, місцева «шпана» шукала жертв. Слава Богу, не доводилося мати з нею справи.

— А футболісти також такі задираки?
— Так, з ними важко знайти спільну мову. Сердяться, якщо їм щось підказуєш, — вони самі все знають. Навіть точилися розмови, чому чужинці приїхали «відбирати їхній хліб». Одне слово, нелегкий етап у кар'єрі як для мене, так і для сім'ї. Мій син мав проблеми зі спілкуванням, бо чимало його ровесників не знали російської. Ця мова у Казахстані вимирає. Принаймні молоде покоління її не знає.

— А як життя у глибинці? Ви грали у маленькому містечку Сатпаєв Карагандинської області...
— Там культура на ще нижчому рівні. Жителі можуть дозволити собі у центрі міста заколоти й розібрати барана. Байдуже, що сусіди нюхають неприємні запахи...

— Вам не сподобалася казахська кухня?
— Це типові азіатські страви. Плов, шашлик — коронні страви. Я їх не люблю! Тому харчувався переважно в ресторанах, де готують щось європейське.

— У казахській провінції п'ють оковиту?
— Звичайно, але не такими дозами, як в Україні. Зате там більше наркоманів. Вони полюбляють класти під язик легкий наркотик. Від цього кайфує мало не кожен житель міста.

— А вам пропонували?
— Звичайно. Казахи хотіли, щоб і я «присів» на їхні наркотики, та я відмовився. Неприємна це річ. А як від неї з рота тхне — жах! Цікаво, що футболісти теж від цього кайфували. Навіть призвичаїли до наркотиків бразильського легіонера...

Олег ЗУБАРУК, Галичина спортивна