Богдана МАЦЬОЦЬКА: «На сезон мені треба вісім пар лиж»

Вона переконливо перемогла в двох дисциплінах і вже третій рік поспіль підтвердила звання найсильнішої в Україні. Як сказала Богдана Мацьоцька, це звання вона заслужила важкою 16-річною працею.

— Богдано, вас можна назвати непереможною в українському гірськолижному спорті...
— В Україні мені не звикати до постійних перемог. На жаль, у нашій країні наразі немає достойної конкуренції. Сподіваюся, згодом ситуація зміниться.

— На яких схилах вам комфортніше змагатися: на крутих чи пологих?
— Траси бувають різної конфігурації. Що вони складніші, то цікавіші глядачам. Я віддаю перевагу змаганням на пологих схилах. Але й на крутих теж почуваюся упевнено.

— З якою середньою швидкістю ви спускаєтесь зі схилів?
— Усе залежить від дисципліни, в якій виступаю. Їх є п'ять. У швидкісному спуску довжина траси — від 2 до З кілометрів. На дистанції є від 20 до 30 воріт, відстань між якими від 30 до 40 метрів. На такій трасі сучасні спортсменки розвивають швидкість до 140 кілометрів. Минулого сезону на змаганнях у Канаді я мчала зі швидкістю 127,5 кілометра за годину.
До слова, є ще неолімпійські змагання відчайдухів, які не мають жодних перешкод на дистанції і прагнуть розвинути якнайбільшу швидкість. На таких заходах можна їздити під 200 кілометрів за годину. Та це не моя парафія. Моя улюблена дисципліна — слалом. У ній середня швидкість — лише 60 кілометрів за годину, довжина траси коротша — близько 700 метрів. На ній є 50 — 60 воріт, відстань між якими тільки 15 метрів. Вагомішу роль відіграє техніка, а не швидкість.

— Чи часто вам доводилось падати на змаганнях?
— Усіляке бувало. Найчастіше падаю на тренуваннях. Чотири роки тому в Австрії під час одного з падінь важко травмувалася. Це вибило мене з колії аж на увесь сезон. Я порвала зв'язку, зазнала травми меніска. Загалом падіння — це мистецтво, якого треба вчитися з дитинства.
Я у шестирічному віці почала займатися гірськолижним спортом. Ось уже 16 літ безперервно працюю під орудою свого батька. Родом ми з Косова, а на місцевій горі Михалковій ми робили перші кроки на лижах. Мої ровесниці з інших країн починали кар'єру, маючи значно кращі умови. Я потрапила на добротні траси лише в 14 років.

— В яких умовах працюєте нині?
— В Україні працюють не на результат, а так, як комусь вигідно. Ось недавно я брала участь у Всесвітній універсіаді в Туреччині. Була дуже хвора, лежала з температурою 39 градусів. Змушена була вийти на старт, інакше мала б проблеми у своєму виші.
На мого батька грошей не знайшлося, хоча присутність тренера — це 50 відсотків успіху. Ми летіли до Туреччини з Мюнхена. Я заплатила своїх 100 євро за доставку лиж. Тих грошей мені так і не повернули.

— Скільки пар лиж потрібно на сезон?
— На сезон мені треба вісім пар вартістю по 800 євро кожна. Наша федерація цього року допомогла укласти контракт з однією із фірм — виробників лиж. Та прикро, що спорядження мені доставили останній з-поміж усіх збірників. І лише за місяць до чемпіонату світу. А для обкатки треба щонайменше два місяці на них тренуватись.

Олег ЗУБАРУК, Галичина спортивна