Ігор БІСКУП: «Тернопільську Ниву ні на що не проміняю»

Колишнього гравця, а нині тренера Ігоря Біскупа треба величати не інакше, ніж «тернопільський Мальдіні». Судіть самі: Ігор Іванович усе своє футбольне життя, як і його італійський колега, провів у одному лише клубі, служачи йому вірою і правдою. Італієць віддав своє серце «Мілану» і як гравець провів у футболці цієї команди 23 роки. Ігор Біскуп віддав своє серце тернопільській «Ниві» і відіграв у її футболці на професіональному рівні 18 років, а з урахуванням виступів за аматорів - 20 років. Мальдіні завершив ігрову кар'єру в 41 рік. Біскуп — у 42.

Навіть в амплуа вони схожі: обидва — захисники. Завершивши ігрову кар'єру, Ігор Іванович і надалі залишився вірним «синдрому Мальдіні»: уся тренерська кар'єра фахівця пов'язана з його улюбленим клубом - «Нивою». То був у ній тренером, то спортивним директором клубу.

Певний час Ігор Біскуп перебував у творчій відпустці. Та, вочевидь, розмова з нашим виданням надихнула фахівця на повернення до активної творчої роботи: ще ввечері ми з Ігорем Івановичем поспілкувалися, а вже наступного дня він очолив команду. Не важко здогадатися, що це була його рідна тернопільська «Нива».

Я грав під керівництвом хороших тренерів

— Ігоре Івановичу, у сезоні 2000/2001 ви ще відіграли чотири матчі, як гравець. А потім прийняли команду після Ігоря Яворського. Це був ваш перший тренерський досвід, новий етап у житті...
—Погоджуюся з вами. Це вже був перехідний період від футболіста до тренера. Я продовжував працювати тренером у «Ниві» навіть тоді, коли ми вилетіли, згідно з підсумками того сезону, до першої ліги. Але у першій лізі як гравець я вже не заявлявся. Зосередився лише на тренерській кар'єрі. Коли Ігор Яворський залишив команду, то мене попросили взяти на себе обов'язки головного тренера команди. І до завершення сезону команду доводив я.
На той час у клубі почалися фінансові труднощі, працювати стало важко. Тому й тренери, які працювали у вищій лізі, залишили команду.

—Важко було починати тренерську кар'єру?
—Досвід у мене був, адже я працював з такими фахівцями, як Леонід Йосипович Буряк, Леонід Якович Колтун. Це досить-таки відомі тренери. До того ж, по ходу ігрової кар'єри я придивлявся до роботи наставників, конспектував. Тож для мене робота новою не була. Я був ветеран команди, як гравець тернопільської «Ниви» відіграв двадцять років. Це з урахуванням виступів у другій лізі УРСР, потім у буферній зоні. Довіра у керівництва клубу до мене була. Хоча рятувати команду у той період було дуже важко. Фактично тоді «Нива» вже розформовувалася. Умов для нормальної праці не було.

—Багаж і досвід гравця ще від радянських часів допомагали у перших тренерських кроках?
—Безумовно! Без вантажу знань нікуди. Єдине, що було важко для мене — давати позитивний результат як тренер. Належної фінансової підтримки клубу на той час не було, футболісти один за одним залишали команду. Без грошей хто працюватиме? Як тренеру, мені було важко знайти мотивацію для футболістів. Психологічно налаштувати їх на гру було практично неможливо.
Пізніше я поїхав до Англії. Це був футзал. Ставши чемпіоном країни, набирався футбольного досвіду і як гравець, і як тренер. Ось там дуже допомагав мені мій тренерський досвід. Недавно, коли «Нива» вийшла до першої ліги, допомагав, чим міг з підготовкою команди. Цього разу теж були труднощі з фінансуванням, але все-таки завдання виконали.

З Яворським панібратства не дозволяв

— Коли «Нива» вилітала з вищої ліги, що саме було домінуючою причиною?
— Фінанси співали романси. Був період, коли ми по три місяці не отримували зарплати, дехто з гравців почав обурюватися. У такий важкий час я як старожил і ветеран команди прийняв її. Хто ж тоді міг, як не я? Не знаю, чи погодився б який-небудь інший тренер на тодішніх фінансових умовах працювати в «Ниві».

—У багатьох матчах у ворота «Ниви» ставили багато пенальті. Команду «плавили»?
—(Зітхає. — Прим. авт.). Ви розумієте, що таке футбол. Не без роботи і з арбітрами. До того ж, наявність потужної інфраструктури у команд-суперників теж має неабияке значення. Був комплекс причин, який дає позитивний чи негативний результат. Важко боротися, коли немає фінансової підтримки і, до того ж, усі обставини складаються проти тебе. Але у футболі, на жаль, всіляке трапляється.

—Ви грали під керівництвом Ігоря Яворського. А працювати у парі як тренерам не довелося?
— Ні, як тренери ми разом не працювали. У нього були свої помічники. Але ось недавно ми грали разом за команду ветеранів «Збруч» (Підволочиськ) у турнірі вікової категорії «за 45 років». Стали чемпіонами України. Від часів ще тернопільської «Ниви» і до сьогодні ми залишаємося друзями. Навіть мешкаємо на одній вулиці.

—Чим вам запам'ятався Ігор Петрович як фахівець і людина?
—Своїм професіоналізмом. Він і як гравець був вимогливий до себе і, відповідно, на тренерській посаді. Вимогливий і принциповий, самолюбивий за характером, по життю — лідер. На перших ролях в усьому. Особливо він себе добре проявив як футболіст, у кожному сезоні був одним з найкращих бомбардирів.

—А як гравці ви разом виступали?
—Багато сезонів. Ще 1986 та 1987 років ми разом грали. Під керівництвом Михайла Дунця, потім — Віктора Полянського. У буферній зоні чемпіонату СРСР він став найкращим бомбардиром ліги. І це на тлі вірменських, грузинських, латвійських команд.

—Спочатку ви разом грали, потім він став тренером. На ваших стосунках це не позначилося?
—Зі свого боку, я старався не підвести його як футболіст тренера. Я був на той час уже віковим гравцем, мені було 36-37 років. Якби я тоді не виконував покладені  на мене обов'язки, то він би подякував мені, і ми б розійшлися. Отже, я був ще потрібен як футболіст. Старався, як міг. «Грати по блату» — такого у футболі не буває, адже тренер собі не ворог і завжди поставить у склад сильнішого гравця. Тренер повинен давати передусім результат. Тож тут панібратство не проходить.

За Леоніда Буряка завжди переживаю

—Ви двічі як гравець допомагали «Ниві» (Тернопіль) досягати найвищих результатів у її історії — сьоме місце у чемпіонаті в сезонах 1993/1994 та 1997/1998. Чим запам'яталися ці часи і чим відрізнялася «Нива» зразка 1993 року від «Ниви» 1998-го?
—1993-го ми виступали під керівництвом Леоніда Йосиповича Буряка. Він зумів створити боєздатний колектив упродовж короткого часу. На той період влада Тернополя пішла йому назустріч, було створено належні умови для здобуття хорошого результату. Мені дуже подобалася та команда. Вже навіть на той період я був її ветераном, і вдячний йому за те, що він повірив у мене. 34 роки — це вже завеликий вік як для гравця. У мене склалися дуже хороші враження про той сезон. Були дуже вдалі ігри і проти «Динамо», і проти «Шахтаря». А ось у сезоні при Ігорі Петровичу Яворському помінявся практично весь склад, відсотків на 90. Були хороші умови, чудовий мікроклімат у команді. Від атмосфери в колективі теж чимало залежить.

—Коли Леонід Йосипович працював у «Динамо» та збірній, були часи, коли у нього не все складалося. Що відчували у той період ви як людина, котра грала під його керівництвом?
—Я бажав йому тільки успіхів і радів, коли він працював у Тернополі до збірної потрапили Тернавський і Тяпушкін. Звичайно, я цікавився його подальшою кар'єрою і переживав за його результати. Недавно ми грали за ветеранів у Кончі-Заспі, привіталися по-братському, згадали славні часи.

— А зараз з ним підтримуєте зв'язки?
—Дуже рідко. Останні роки я відійшов від футболу, та зараз мені пропонують знов очолити тернопільську «Ниву».

-Ви грали пліч-о-пліч з такими відомими футболістами, як Сергій Леженцев, Ігор Покидько, Дмитро Тяпушкін, Автанділ Капанадзе, Юрій Чумак. Чим запам'яталися ваші колеги як футболісти, як люди?
—Кожен з них був професіоналом своєї справи. Дмитро Тяпушкін після «Ниви» пограв у московському ЦСКА і за збірну України. Тернавський за збірну Росії кілька матчів зіграв, зокрема, і проти самого Ромаріо. Я вважаю, що у цьому заслуга Леоніда Йосиповича Буряка, який зумів зробити команду і підготувати гравців до такого рівня.

—Ваш партнер по команді Ігор Покидько з часом став відомим в Україні арбітром.
—Ми з тих пір кілька разів розмовляли по телефону.

—Його професія наклала відбиток на його людські якості?
— Не можу відповісти на це запитання, оскільки не так часто з ним спілкуюся. Про це потрібно питати у тих, хто з ним більше контактує. Він переїхав до Полтави, в Тернополі вже не живе. Я радий його успіхам, все-таки ми з ним не один сезон провели. Футболістом він був хорошого рівня, одну гру за збірну провів.

Навіщо мені інші міста?

—Вам не пропонували бути таким собі викладачем історії тернопільської «Ниви», адже ви пройшли з нею і Крим, і Рим?
—У нас немає такої кафедри (Сміється. — Прим, авт.).

— Чи цікавилася молодь історією свого клубу, коли ви були ще гравцем «Ниви»? І чи цікавиться цим молодь зараз?
—Є різні футболісти. Когось цікавить це, а комусь це байдуже. Коли я працював у парі з Віктором Ряшком, то показував молодим гравцям книжки з історії тернопільського футболу. Вони з цікавістю дивилися на те. Проблем у виховній роботі з гравцями у мене не було. Завжди старався ставитися до гравців по-людському. Хоча й догодити кожному дуже важко.

—Ви грали у 1980-х та 1990-х роках, відтоді минуло понад десять років. Футбольна молодь тоді й сьогодні однакова?
—На мою думку, змінилася. Я ріс ще у радянській сім'ї, тоді було більше популяризації спорту, діяли певні державні програми фізичного розвитку дитини. Зараз, на жаль, такого немає. На мій погляд, тоді футбол був масовішим явищем.

—Почуття честі клубу, міста було?
—Особисто у мене є такі почуття. У моїй кар'єрі були дуже привабливі запрошення з інших клубів — «Дніпра», наприклад, «Чорноморця». Але через те, що до мене було таке шанобливе ставлення вболівальників Тернополя, мені совість не дозволила залишити свій клуб. І це при тому, що дніпряни і одесити виступали у вищій лізі, а ми — у другій. Не хочу себе нахвалювати, але, залишившись у «Ниві», я все ж таки колектив підсилював. І вона досягала результатів. Не лише завдяки мені, а й таким, як я. Зрештою ми здобули право виступати у вищій лізі. То була справді команда міста. її в Тернополі дуже любили, і «Нива» була однією з команд, яку найбільше відвідували вболівальники у чемпіонаті України.

—Вас можна назвати тернопільським Мальдіні: все життя у вашій кар'єрі була лише одна команда — «Нива». Ніколи не жалкували про те, що свого часу не перейшли у більш імениті клуби?
—Ні. От якби я не досяг певних результатів у футболі, тоді б, можливо, жалкував. У Тернополі була своя вища ліга. Навіщо йти кудись? Можливо, хтось мене і засудить за те, що я не зростав як футболіст. Але у людини має бути щось своє. А я бачив, як ставляться до мене вболівальники. Тоді, коли поїхав на перегляд у «Дніпро», мене не було в Тернополі місяць. Потім повернувся і вийшов на контрольну гру. Вболівальники, які прийшли на гру, почали так кричати і хлопати, що я подумав: який там «Дніпро», коли таке ставлення з боку фанатів!

Ящук — гравець від Бога

— В історії «Ниви» є ще одне найвище досягнення — чвертьфінал Кубка України 1994/1995. Чим запам'ятався той період?
—Зараз згадую останню гру з донецьким «Металургом». Удома ми його обіграли з рахунком 2:1, але на виїзді, на жаль, програли 0:1. Було дуже образливо. Але вихід до чвертьфіналу Кубка України для Тернополя — це було досягнення.

—У тому сезоні за «Ниву» виступав Олег Ящук — майбутній гравець бельгійського чемпіонату. Чим вам запам'ятався цей футболіст?
—На той час він уже виступав за молодіжну збірну України у нападі в парі з Андрієм Шевченком. Це ще до того, як перейшов до «Ниви». Прийшов у команду обдарованим футболістом і видавав чудові ігри. Наприклад, ми обіграли на виїзді донецький «Шахтар» 4:2, і Олег там забив три м'ячі. Потім у «Динамо» виграли в Тернополі 1:0 (Олег забив вирішальний гол).

— Якою запам'ятався людиною?
—Він сам родом з Тернопільської області. Олег — скромний, відповідальний, сумлінний, і ці якості дали свої плоди. Мені він дуже сподобався як людина щодо професії, яку обрав.

—На той час, коли він грав (це була середина 1990-х), у вас була різниця у віці — 17 років. Такий досвідчений гравець був на полі як другий тренер. Вам доводилося давати Олегові якісь підказки на полі? Може, він приходив до вас радитися?
— Аякже. Особливо у психологічному плані відчувалася підтримка. Ми ж усі колись були в такому віці, коли без підтримки дорослих дуже важко. Навпаки, молодим це додавало сил, упевненості. Напевно, він обдарований від Бога, бо з самого початку робив усе правильно. Для нападника це найголовніше — забивати м'ячі.

—Він хоч іноді приїжджає на Тернопільщину? Ви спілкуєтеся?
— На жаль, ні. Спочатку зідзвонювалися, а коли забрав і батьків у Бельгію, вже тут не з'являвся.

В Англії сумував за домівкою

—Скажіть, будь ласка, як ви потрапили до Англії та хто з вихідців наших теренів грав у вашій команді?
—Валентин Грегуль і Михайло Дем'янчук, які теж грали за тернопільську «Ниву», за ЦСКА (Київ), були гравці з Білорусі, Прибалтиці. Слово, у нас була збірна Союзу. Усі прийшли в нашу школу футболу. А там уже різниці немає: якщо вмієш прийняти м'яч і віддати пас, коли фізична підготовка — на рівні, то все буде добре. Спочатку ми виграли зональні змагання. Потім поїхали у Шефілд і виграли фінал з футзалу.

— А тренером були саме ви, чи були ще інші тренери?
—Так, ще був тренер, теж з Тернополя. Він виїхав до Англії ще років 5-6 тому, добре знав мову. Там уже судив. Його класифікація — як наша перша та друга ліга. Це досить високий рівень. Він орендував нам зал у Лондоні, ми там тренувалися. Пізніше ми виграли зону й поїхали на фінал. Саме він був нашим спонсором і менеджером.

—Скажіть, у футбольному плані Англія — це інша планета?
— По структурі, яку я бачив, там дуже гарні умови для розвитку футболу, починаючи від дитячо-юнацького до професіонального.

—А той же футзал там на якому рівні?
— Футзал тільки на стадії розвитку. Тому, можливо, нам було легше. Він не на такому рівні, як великий футбол.

— А були ветерани англійського футболу, проти яких довелося грати?
—  Ні, не випадало. Там був невисокий рівень, як наша друга ліга.

— У вас були шанси залишитися в Англії на довше?
— Так. Але на батьківщині залишилися діти, родина. Синові тоді було 20 років, доньці — 18. Ми пробули там чотири роки. Тягнуло додому, до дітей.

—Ви патріот!
—Можна сказати і так.

— Якби була  перспектива поїхати надовго з сім'єю, ви б поїхали до Англії чи Америки? Чи все ж таки Батьківщина є Батьківщина, і не залишили б її ніколи?
—Можливо, замолоду поїхав би. Там умови набагато кращі. Зараз, коли мені за 50, уже б не поїхав. Краще тут передавати свій досвід, якщо він комусь потрібен.

Надії на відродження «Ниви» не полишаю

—Ігоре Івановичу, ви були спортивним директором «Ниви» і головним тренером. З чим ви для себе пов'язуєте таку любов до «Ниви»?
-Вона мені не так мало дала. Я бачу, люди згадують ті часи, коли «Нива» грала у другій лізі. Як кажуть, у житті є чорні та білі смуги. Була, наприклад, недавно неприємність. У мене вкрали машину. Дуже прикро на душі. Дуже багато цьому місту я віддав. Але є в ньому різні люди: є й такі, які футболом не цікавилися. Дуже прикро, бо я довго на цю машину збирав гроші.

—А на  вулиці вас упізнають?
—Звичайно: впізнають, цікавляться.

— У вас є фанати?
— Ні, таких немає. Є фанати команди, а суто в мене, так само, як і в Яворського, у багатьох ветеранів, які грали, немає.

—Ви були ковалем найвищих успіхів тернопільської «Ниви» у чемпіонаті України. Зараз команда у другій лізі не в найкращих умовах. Що відчуваєте як людина, яка тоді переживала дуже хороші часи?
—Я заїхав на базу, тому що мене попросили як тренера прийняти команду. Коли подивився на ту базу, то побачив, що вона в запущеному стані: газ перекрито, зі світлом проблеми, на це боляче дивитися. Я згадую ті часи, коли база функціонувала, там жили, проводили установки, готувалися до ігор, а нині вона в занедбаному стані. Хотілося б, щоб усе це відродилося. Зараз губернатором став Валентин Антонович Хоптян, який справді любить футбол, і ми покладаємо великі надії на те, що він робитиме все можливе для відновлення нашої бази, щоб команда мала куди приїхати, де тренуватися у нормальних умовах.

Пам'ятаю часи, коли я був у першій лізі. Мені доводилося їхати на матч у Кіровоград, виїжджаючи о другій годині ночі, їхати поїздом, а приїхавши, йти до роздягальні за стадіоном і там тренуватися. Самі розумієте, яка могла бути гра і який результат. Таким же чином їздили у Чернігів, але ніхто не розуміє, у яких умовах команда готувалася, чи є все необхідне для того, щоб вона здобула позитивний результат. Можливо, тому в мене просто не витримали нерви, я не хотів мучити ані дітей, ані футболістів і пішов з команди, тому що в таких умовах просто неможливо працювати.

— У вас є певні плани повернутися у великий футбол?
—Звісно, плани є. Не все від мене залежить. Хочеться, щоб мені довірили команду і щоб були хоч якісь умови для роботи.

—Ви бачите перспективи розвитку «Ниви»?
—Я хотів би їх бачити. У мене є надії. Зараз наближається Євро-2012, а під цей проект намагатимуться поліпшувати спортивну інфраструктуру, і в Тернополі, зокрема. Серце болить за «Ниву», адже це команда з традиціями, зараз вона в такому плачевному стані! А для того, щоб тут відродився футбол, потрібно вже не так і багато. Треба, щоб була тренувальна база і щоб гравці отримували нехай і невелику, але зарплату. Тоді й буде футбол. Мусить бути.

Олексій КОМАРОВСЬКИЙ, газета «Український футбол»