Сергій КУЗНЕЦОВ: «Зараз щасливий в Карпатах»

За десять років він змінив дев'ять клубів і зіграв у семи(!) чемпіонатах. Це справжній рекорд. Вже у «Карпатах» гравець примудрився на півроку «втекти» до російської «Аланії», та згодом таки повернувся. Що ж змушує українського форварда постійно змінювати місце праці?

— Коли ще був юнаком, мріяв все життя грати в одному клубі, — каже нападник. — Але футбольні реалії, на жаль, інші. Щоби рости професійно й не сидіти на лаві запасних, я змушений був багато мандрувати. І завжди казав, що краще бути в команді, в якій тобі раді.

— Можеш розповісти детальніше про свої мандри?
— Одинадцять років я провів у дитячій школі угорського «Ференцвароша». Виграв чемпіонати усіх вікових груп, а от коли нарешті потрапив у першу команду — не склалося. Я не бачив шансів грати за цей клуб, хоча мене намагалися втримати, бо я був їхнім вихованцем, а це неодмінна умова участі у Лізі Європи.
Та все ж я вирішив піти. Із молодіжною збірною України був на турнірі у Франції, і на мене звернули увагу селекціонери одного клубу з європейського топ-чемпіонату. Але через плутанину з документами я не міг перебувати в цій країні, тож вони запропонували мені перейти в їхню дочірню команду — фінський «Йокеріт».

— За цей клуб ти зіграв лише сім матчів...
— Та мені тоді було лише 17 років! Я потрапив у середовище дорослих гравців. І далі там залишився б, але змінився тренер, довелося піти. Я дуже хотів грати в Україні, та коли приїхав на батьківщину, період дозаявки завершився. Щоби мати ігрову практику, подався на півроку в білоруський «Гомель». За цей час зіграв у команді 11 матчів, забив п'ять голів і допоміг їм вперше в історії стати чемпіонами країни.

— Чому після «Гомеля» не повернувся до України?
— Не було пропозицій. А молдавський «Шериф» запропонував добрі умови. Єдине, чого вони хотіли, щоб я підписав п'ятирічний контракт. Та я не мав наміру стільки часу пов'язувати себе з Молдовою, але вибору не було.

— Попри те, за «Шериф» ти грав лише півтора року.
— В ігровому плані там все було чудово. За сезон я зіграв 42 матчі, забив 18 голів. А ще відзначився у кваліфікації Ліги чемпіонів. Тоді у нас шалена команда була! Навесні ми виграли чемпіонат, а восени відірвалися від другого місця на 18 очок. Отож президент клубу, щоби зменшити видатки, вирішив відпустити тих футболістів, у яких були найбільші зарплати і які мали пропозиції від інших команд.
У Молдові я заробляв добре, тож мене відпустили. Аж тут, нарешті, пропозиція з України — Володимир Мунтян покликав мене у «Ворсклу»! Щоправда, я перейшов у Полтаву на правах оренди. Але перший мій візит в український чемпіонат завершився сумно. «Ворскла» потерпала через безгрошів'я. На фініші чемпіонату в нас закінчилися, навіть продукти на базі, вичерпалися медикаменти. За весь час перебування у «Ворсклі» мені жодного разу не дали зарплату. Було дуже важко. Щоправда, згодом, коли змінився власник команди, мені все виплатили.

— Але у «Ворсклі», на відміну від інших команд, ти не забив жодного гола...
— Один забив, але його у мене «вкрали». Ми грали з «Кривбасом» й у випадку перемоги зберігали за собою місце у вищій лізі. «Ворскла» тоді виграла — 2:1. Дебатик Цуррі скинув головою м'яча на дальню стійку і я ввігнав його у ворота. Та Цуррі так впевнено рвонув святкувати взяття воріт, що арбітр записав у протокол його прізвище. Хоча на стадіоні оголосили, що гол забив я...

— А як ти потрапив у чемпіонат Литви?
— «Шериф» віддав мене в оренду, та я не шкодую — за рік забив 19 голів і став першим легіонером, який виграв гонку бомбардирів. А «Ветра» посіла в підсумку третє місце.

— Далі ти вирушив підкорювати Росію...
— Тренер, з яким працював у Гомелі, на той час був у «Ності». Він дуже часто телефонував мені і запевняв, що викуплять мій контракт у «Шерифа», лиш би я перейшов до них. Молдавани зажадали за мене солідні гроші, але росіяни їх заплатили, і я опинився в Росії. Тоді гендиректором «Ности» був сам Андрій Канчельскіс. Команда мала потужного спонсора, проблем не було. Я забив там 11 голів за сезон, це був четвертий результат у гонці бомбардирів.
Тоді у мене народився син і мені просто необхідно було повернутися в Україну. У цей час на мене вийшли «Карпати». Я про цю команду багато чув від Івана Гецка, а також був знайомий із Олегом Кононовим. Тож таким чином опинився у Львові і зараз щасливий у цій команді.

— У якому клубі були найкращі фінансові умови?
— Щодо питання плати окремо стоїть Росія. Там навіть у першій лізі заробляють більше, аніж у командах-середняках української прем'єр-ліги. Тепер Білорусь почала підніматися, гравцям суттєво збільшують суми особистих контрактів. Навіть Леонід Ковель повернувся у Мінськ і, кажуть, отримує там само, як у російському «Сатурні». А ось у Молдові і Литві після фінансової кризи дуже важко. Я спілкуюсь із хлопцями з цих чемпіонатів, там серйозні проблеми.

— Чи були клуби, які тебе, м'яко кажучи, «кидали» на гроші?
— Так, були. Та не хочу називати ці команди, бо вони, бачу, вже поплатились за таке ставлення до футболістів.

Максим КАЧУРІВСЬКИЙ, Галичина спортивна