Анатолій СТРОКАТОВ: «Звання ЗМС не дали через «контрабанду»

В історії такого традиційно «азіатського» виду спорту, як настільний теніс, бували і яскраві європейські «спалахи». Одним з них у 70-ті роки минулого століття був львів’янин Анатолій Строкатов, який з 16-річного віку почав виступати за дорослу збірну СРСР, ставав призером чемпіонатів світу і Європи, переможцем багатьох найпрестижніших змагань. Сьогодні, 10 березня, уславленому тенісисту виповнилось 56 років, з чим ми його і вітаємо.

Біографічна довідка. Анатолій Строкатов. Народився 10 березня 1955 року у Львові. Майстер спорту міжнародного класу. За різні збірні СРСР грав упродовж 15 років – з 1969 до 1984. Срібний призер чемпіонату світу-1973 в Сараєво у парі з Астою Гедрайтіте і бронзовий призер у складі збірної СРСР. Срібний призер чемпіонату Європи-1976 у Празі в особистих змаганнях. Переможець Ліги європейських чемпіонів у складі збірної СРСР у 1972 році. Абсолютний чемпіон Європи серед юніорів у 1971 році (виграв особисті змагання, в парі, у змішаній парі і в команді). Чемпіон Європи серед юніорів у 1972 році в парі і змішаній парі, срібний призер в особистому розряді. Переможець Відкритих чемпіонатів кількох країн. 12-разовий чемпіон СРСР (двічі – в особистому розряді). Найвище місце у світовому рейтингу – сьоме, у європейському – друге.

«Зі зламаною перед чемпіонатом Європи рукою виграв «бронзу»
- Пане Анатолію, розкажіть трохи про себе. Як ви потрапили у настільний теніс?
- У настільний теніс мене привів брат у грудні 1966 року. І зразу я почав займатися у Фелікса Савранського. Наш тандем проіснував 12 років, поки у 1978 році тренер не виїхав у Нью-Йорк.

- Коли ви потрапили у юнацьку збірну СРСР?
- У 1969 році. На міжвідомчому чемпіонаті СРСР, де я грав за товариство «Динамо», мене запримітили тренери збірної. І після тих змагань я отримав запрошення у збірну СРСР.

- А свій перший виступ за кордоном пам’ятаєте?
- Так, це було у 1970 році. Перед тими змаганнями я зламав праву (граючу) руку, але на чемпіонат Європи серед юніорів в Англію мене таки взяли. Там я зайняв третє місце. А у 1971 році в бельгійському місті Остенде я вже став абсолютним чемпіоном Європи серед юніорів, вигравши всі медалі.

- Наступного року ви стали переможцем у парному розряді і в міксті, а також другим в особистих змаганнях. Після цього вас напевно зразу запросили у дорослу збірну?
- Справді, мене почали залучали до виступів за дорослу збірну ще коли я грав серед юнаків. Я був наймолодшим гравцем у дорослій збірній, за яку почав грати у 17 років (статистика свідчить, що у своєму першому дорослому чемпіонаті світу у Нагої Строкатову було всього 16 років - авт.).

«Протягом п’яти років не програв жодного турніру в СРСР»
- Лідером і найбільшим авторитетом тодішньої команди-мрії був Станіслав Гомозков. Як складалися ваші стосунки з ним?
- Нормально. Так само як із іншим лідером команди Сархояном. Коли я прийшов у збірну вони мені допомагали.

- Який клімат був у колективі? Чи був поділ на москвичів і немосквичів?
- Ні, такого не було. Хоча, деколи «зажимали» гравців не з Москви. Москвичі весь час своїх тягнули. Гравцю з периферії треба було на голову сильніше грати, щоб бути у збірній. А взагалі, я, Сархоян і Гомозков, на мою думку, це була найсильніша команда за всю історію радянського настільного тенісу.

- Це правда, що в середині 70-х ви протягом п’яти років не програли жодного турніру в Радянському Союзі?
- Справді, з 1972 до 1976 року на всіх турнірах у Радянському Союзі я тільки вигравав.

- В тому числі і у Сархояна з Гомозковим?
- Я їх перемагав ще коли сам виступав у юнацькій збірній, а вони тоді були лідерами дорослої. Я грав одного разу у «Матчі шести збірних» за юнацьку збірну СРСР. Будучи юнаком я виграв усі матчі на турнірі.
«Могли виграти «золото» чемпіонату світу»

- Ви – майстер спорту міжнародного класу, хоча багатьом спортсменам і за менші заслуги присвоювали звання заслуженого майстра спорту...
- Якось у 1978 році ми їхали з чемпіонату Європи у Німеччині і мене з Сархояном затримали із товаром на митниці. Це зараз вважається нормальним, а тоді вважалось контрабандою. За це і не дали заслуженого майстра спорту. Хоча у мене стільки заслуг, що можна було не один раз отримати заслуженого. Аста Гедрайтіте, граючи зі мною в парі, зайняла друге місце на чемпіонаті світу. Їй присвоїли заслуженого тільки за один результат зі мною. А мені за велику кількість перемог і медалей різного гатунку так і не дали цього звання. Після затримання на митниці мене рік не випускали за границю, хоча за збірну я продовжував грати. Але вже з 1980 року мені знову дозволили виїжджати. За збірну Союзу я виступав до 1984 року.

- У 1973 році в Сараєво ви з Гедрайтіте зупинилися за крок до «золота» чемпіонату світу у парі. Чи були там у вас шанси виграти у китайського дуету?
- Шанси були хороші. Ми вели 20:17 у четвертому сеті. Якщо б Аста забила м’яч, а вона промахнулась по «свічці» (найлегшому м’ячі у настільному тенісі), то не відомо, як би склалась та гра. Тоді рахунок би зрівнявся – 2:2. І п’ятий сет ми мали грати з нашою розстановкою. Я думаю, що могли б і виграти п’ятий сет.

«Під час чемпіонату Європи похудав на 7 кілограм»
- У 1976 році в фіналі чемпіонату Європи у Празі ви зустрілися з легендарним французом Жаком Секретеном і програли 2:3. Той матч мав неабиякий політичний підтекст, адже чехи пам’ятали 1968 рік, коли радянські війська захопили Чехословаччину. Про той матч писали: «Соціалістична Чехословаччина підтримує Секретена, публіка супроводжує оплесками кожен його рух. Строкатов залишається без емоцій, але відчуває, що це місце для нього є ворожим. Натовп зустрічає перемогу Секретена оваціями і звуками «Марсельєзи». Для публіки перемога француза символізує свободу». Як ви це прокоментуєте?
- Знаєте, коли граєш у фіналі чемпіонаті Європи, тут вже не до того. Я був повністю зосереджений на грі, тому мені важко про це говорити. Трибун я не чув. ...Щодо зустрічі із Секретоном, то перед цим матчем я з ним грав п’ять разів і всі виграв (двічі на Європейському ТОП-12 – В.Т.) А програв якраз у фіналі чемпіонату Європи. Коли повернулись у Союз, знайшлись люди, які говорили, що я спеціально йому програв за гроші.

- А що там сталося все ж таки у Празі? Чому ви не виграли вшосте у француза?
- Мені забракло фізичних сил на останню зустріч. Я відіграв усі командні зустрічі і не зміг відновитися. Я похудав під час того чемпіонату на 7 кілограм.

«Мені пропонували залишитись в Німеччині, Італії, Москві і Ленінграді, але я залишився у Львові»
- Чому у 1984 році ви вирішили переїхати у Чехословаччину? Матеріальний бік якусь роль грав при переїзді у Чехословаччину?
- У 1984 році мене попросили стати тренером збірної Союзу. Я відмовився, тому що знав: з України йти тренером у збірну – це бути каліфом на годину. Я вирішив поїхати у Чехословаччину ще як спортсмен, де виступав за групу радянських військ. Там я виступав 5 років. Після того мене запросили у Ленінград створити армійську команду. Квартиру не давали, треба було трохи почекати. Моя дитина вже готувалась до школи і я відмовився від Ленінграду і приїхав до Львова. Сюди приїхали мої знайомі поляки і попросили мене пограти за клуб екстраліги з міста Любліна. Останню свою гру я зіграв у 1992 році.

- Ви вигравали Відкриті чемпіонати кількох країн, інші турніри. Мабуть, отримували чималі преміальні?
- Грошових призів взагалі не було. Коли я став переможцем Відкритого чемпіонату Англії тільки призи були. Стояв великий стіл, на якому лежали різноманітні призи (магнітофони, сервізи, дорогі ручки тощо). І переможці по черзі йшли до столу і вибирали, що їм було потрібно. А грошові призи можна було заробити тільки на Європейських ТОП-12. За останнє, 12-те місце, платили 100 доларів, а за перше – 2 тисячі доларів.

- Ви приносили славу Львову. У місті якось відзначили ваші досягнення?
- Міська влада не відзначала. А от товариство «Динамо» дало мені квартиру, автомобіль. Як бачите, я своє місто ні на що не проміняв. Мені пропонували і в Німеччині залишитись, і в Італії, і в Москву багато разів кликали, і в Ленінград. Але я залишився у Львові. Народився у Львові і тут напевно і помру. Нікуди не хочу їхати зі Львова. Дуже гарне місто.

«Не можу себе заставити пробігтися»
- Наступив день, коли довелося зачохлити ракетку. Що було потім?
- Я приїхав з Польщі і вже більше не грав. Почав займатись бізнесом. У мене є своя фірма, яка працює в багатьох напрямках, але в основному – це реалізація консервації.

- Яким вам виявився перехід зі спорту у звичайне життя? Були якісь проблеми, труднощі?
- Ні, жодних. Я так втомився від настільного тенісу, що зараз просто вже не можу грати. Я стільки віддав спорту, що став таким лінивим! Не можу себе заставити пробігтися. Після спорту я відпочиваю, у мене зараз ніби вихідні дні.

- Ви часто грали у парі з жінками. Зізнайтесь, бувало щось у ваших стосунках крім тенісу?
- (Сміється) Бувало, бувало.

«Наше весілля показували по телевізору»
- Пане Анатолію, а як склалося ваше особисте життя?
- Нормально. Моя дружина Лариса. Вона родом із Самари. Вона приїхала у Карпати відпочивати, де ми з нею і познайомились. Лариса – провідний тренер з аеробіки. Ми виховуємо доньку Каріну – студентку НУ «Львівська політехніка».

- Весілля пам’ятаєте?
- Так. Це було у 22 грудня 1981 року. Наше весілля навіть по телевізору показували. Гарне було весілля. Було кілька людей зі збірної, приїхали батьки Лариси. А так в основному це - мої друзі, родичі.

- Яке ваше улюблене заняття під час відпочинку?
- Гра у карти.

- Чув, що любите відвідувати сауну...
- Так. Щотижня (в суботу або в неділю) ми збираємось на «Динамо» в сауні. Це вже стало традицією.

- Де вода - там мабуть і рибалка?
- Ні, я цим не захоплююсь. Мої друзі рибаки, а я ні.

Василь ТАНКЕВИЧ, Галичина спортивна