Іван БАЛАН: «Дякую долі, що звела мене з Павловим»

Він ніколи не працював у командах топ-класу, проте є одним із найдосвідченіших фахівців вітчизняного тренерського цеху. Свого часу писав історію миколаївського футболу, привівши місцевий «Суднобудівник» як гравець і тренер, до бронзових та срібних медалей у 70-х та наприкінці 80-х років минулого століття. Потім доля розпорядилася так, що не один рік разом зі ще одним досвідченим та талановитим майстром тренерського цеху Миколою Павловим вони писали історію маріупольського «Іллічівця» і ось тепер — полтавської «Ворскли». У Маріуполі обидва фахівці привели команду до найвищого в її історії четвертого місця в чемпіонаті, у Полтаві — завоювали Кубок України.

Мова йде про заслуженого тренера України Івана БАЛАНА. У трьох командах за часів незалежності України — «Евісі» (Миколаїв), «Таврії» (Симферополь) та «Іллічівці» (Маріуполь) — він працював саме як головний тренер.

-Іване Дмитровичу, ви були найпершим в історії незалежної України тренером миколаївської команди «Евіс» (нині МФК «Миколаїв». — Прим, авт.). Чим запам'ятався той період?
—Передовсім тим, що команда тоді змінювала назву. Якраз  було важке фінансове становище на флоті, й місцевий завод, який опікувався командою, не зміг її утримувати. Стояло питання: чи існуватиме команда, буде утримувати її місто чи приватні структури. Саме тоді з'явилася така людина, як Володимир Михайлович Заплатинський, який підставив плече і взяв команду під свою опіку. Так у нас з'явився «Евіс».

Якраз тоді вища ліга Союзу розпалася й виникла вища ліга чемпіонату України. Фактично той клуб, що мав стабільніше фінансове становище, виступав краще. Для нашого керівництва це було новацією, адже за радянських часів командою опікувався Чорноморський завод. Тоді й обком партії, й міськком — усі переймалися командою. Цього разу фактично одна людина взяла на себе фінансові зобов'язання — Володимир Заплатинський.

Уже зараз можна говорити, що були пробіли в комплектації команди, що недобрали потрібних гравців. Я з себе також не знімаю відповідальності за результат. Але «перший млинець» вийшов «глевкий» — з вищої ліги ми вилетіли.

Хоча були у нашої команди тоді й хороші матчі. Найбільше запам'яталася для вболівальників Миколаєва, напевно, гра в дебютному сезоні проти одеського «Чорноморця». Тоді не зарахували гол на нашу користь. Зараз важко щось пригадати, адже минуло майже двадцять років. З одного боку, цей період можна занести до активу, а з іншого — до невдачі.

— Миколаїв запам'ятався вам як футбольне місто?
— Я, за великим рахунком, миколаївець. Там живе моя донька, там у мене є квартира, друзі. Зараз ті хлопці, які колись грали під моїм керівництвом, наприклад, Володимир Пономаренко та Сергій Бугай, працюють тренерами в команді, Руслан Забранський — взагалі головний тренер МФК «Миколаїв». Є гравці, які зараз стали адміністраторами команди, відеооператорами. Це ще ті хлопці, які були футболістами, коли я головним тренером «Евіса» був. Мера міста я добре знаю, він у той час дуже сильно команді допомагав. Там справжні футбольні люди, я з усіма підтримую добрі стосунки й уважно стежу за виступами цієї команди.

Торік я був приємно здивований тим, що реконструйовано вже половину стадіону. Отже, справа не стоїть на місці. Я спілкувався з президентом клубу, відчуваю, що йому потрібна підтримка, можливо, місцевої влади. Але видно, що у миколаївському футболі невдовзі відбудеться відродження.

—Зараз команда в другій лізі веде боротьбу за вихід до першої. Чи заслуговує вона на те, щоб бути там?
— Напевно, не лише Миколаїв. Там поруч і Херсон є. Не буду зараз стверджувати точно (різні статистики стверджують по-різному), де саме народився футбол в Україні. Одні стверджують —  в Одесі, інші—в Миколаєві чи Херсоні, треті — у Львові. Ясно одне: Миколаїв і Херсон — це футбольні міста, тож і мають бути представлені у першій лізі обов'язково. У «Суднобудівнику» (Миколаїв) працювали Юрій Миколайович Войнов, Віктор Трохимович Фомин, Євген Пилипович Лемешко  і багато інших. І гравці там хороші були, які пройшли школу навіть вищої ліги. Як-от Сергій Миколайович Круликовський — тричі чемпіон СРСР та двічі володар Кубка СРСР, котрий під завісу футбольної кар'єри опинився в Миколаєві. Іштван Йожефович Секеч, який потім став  чудовим тренером, теж грав у Миколаєві. Також ціла плеяда воротарів, наприклад, Валерій Макаров, ще Іраклій Петров, один з найкращих бомбардирів «Суднобудівника», Юрій Горячев — теж. Про видатних гравців та тренерів можна говорити й говорити. Сергій Морозов, Вадим Сорокін, Анатолій Савка, який зараз тренером працює в МФК «Миколаїв»...

Користуючись нагодою, щиро бажаю миколаївському футболу бути представленим у першій лізі. А там, дивися, може зазіхнути й на більше, адже апетит приходить під час їжі. Анатолій Миколайович Заяєв і Євген Мефодійович Кучеревський — це останні тренери, які досягали успіхів з «Миколаєвом». Є на кого рівнятися.

Те саме стосується Херсонщини. Там теж було чимало видатних тренерів і гравців. Не знаю, чи ворушиться місцева влада, щоб відродити тамтешній футбол? Відроджувати «гру мільйонів» у таких містах потрібно, адже команда — це фактично обличчя міста, зрештою, це його реклама. Зруйнувати може одна людина, а ось будувати доводиться великими силами.

—У вашій кар'єрі був період роботи і в «Таврії». Чим він запам'ятався?
—Так сталося, що я пішов з «Миколаєва», і того ж дня Анатолій Миколайович Заяєв зателефонував моїй дружині і сказав, щоб я нікуди не їхав, а терміново приїжджав до Симферополя. Так я  опинився  в «Таврії». Це був дуже хороший період у моєму житті. Працювати там було спочатку складно. Тому я дуже вдячний тренерам і працівникам клубу, які тоді мене підтримали. Зараз я з усіма ними підтримую стосунки, і коли приїжджаю до Симферополя, в мене відразу частіше б'ється серце. Все-таки працював там три роки. Там залишилося багато друзів.

До мене було хороше ставлення з боку і керівництва клубу, і вболівальників. Ніколи поганих слів на свою адресу я не чув. Ці три роки були дуже корисні для моєї тренерської долі. Саме там я познайомився ближче з Миколою Петровичем Павловим. І з чинним головним тренером «Таврії» Валерієм Петровим ми разом працювали. З ним у нас залишилися теплі, дружні стосунки.

На той час «Таврія» була хорошим середняком. Певне, на те були серйозні причини, щоб перебувати в середині турнірної таблиці. Хотілося, звичайно, опинитися якомога вище. На жаль, така доля всіх тренерів — немає першого місця для кількох команд, і певну турнірну сходинку не можуть посісти три чи чотири команди. Хтось обов'язково посяде перше місце, хтось — останнє. Багато різних проблем у комплексі давали саме такий результат. Одначе, саме в Симферополі я загартувався як тренер. Власне, мене з «Таврії» ніхто й не «попросив». Так склалося, що Микола Петрович Павлов очолив «Іллічівець» і запросив мене туди працювати.

— У Симферополі ви працювали у парі з Валерієм Шведюком. Це був тандем рівноправних тренерів чи все ж таки хтось був головним, а хтось — заступником?
—У кожній команді по-своєму. Принаймні, я можу сказати точно, що з Валерою у нас були хороші стосунки і людські, і тренерські. Ми постійно радилися між собою. Був час, коли він вважався головним тренером, а я його помічником, було й навпаки. Він хороший фахівець, а як людина — взагалі «золота». З ним можна йти у розвідку, не озираючись. Інша справа, що не завжди все у тренера виходить, як він того бажає, і не все від тренера залежить.

— Робота в парі з Валерієм Шведюком і в парі з Миколою Павловим — це за характером різні поєднання?
— Звичайно! Микола Петрович — з людей, які народжуються лідерами. Він — головний тренер і на будь-яких підлеглих посадах, як-от заступник, помічник тощо — просто не може бути! Він хороший організатор. І хоч я сам був головним тренером, все ж відчуваю, що він старший. Чи то в мене досвіду тренерського менше, чи він — така людина, не знаю.

Допоки Микола Петрович сам не об'їде всі поля, не помацає траву, не повидирає бур'янці — не зустрінеться з командою. За дві-три години до тренування постійно робить такі об'їзди. Така він людина.  Вони з Валерієм Шведюком зовсім різні. Та й у Шведюка не було в «Таврії» таких повноважень, як у Павлова. Зі Шведюком ми працювали спільно, а з Павловим усе чітко — він головний, а ми — його помічники.

— З Павловим ви вперше почали співпрацювати ще в «Таврії». А як давно ви з ним знайомі?
—Можете підняти статистику: я був головним тренером у «Суднобудівнику» (Миколаїв), а він разом з Анатолієм Миколайовичем Байдачним працював у тандемі в херсонському «Кристалі». Я вже не пам'ятаю, який точно це був рік (1990. — Прим. авт. — Саме цього року в «Кристалі» разом працювали Байдачний і Павлов, а Балан — у «Суднобудівнику) .

—Яке було у вас перше враження про Павлова як фахівця і людину?
—Таке ж, як і зараз, коли його команда м'яч забиває. Жвавий, азартний, емоційний. І футболістом таким був. Навіть попри те, що він не гренадерського зросту, грати проти нього було неможливо. Він «перекусити» міг будь-кого!

—З Миколою Петровичем ви вже постійно перетинаєтеся не один рік. То змінюєте один одного на посаді, то співпрацюєте разом. Це випадковість чи свідчення того, що ви з ним знайшли спільну футбольну мову?
—Коли Микола Петрович покликав мене помічником у Маріуполь, зі мною стався один цікавий випадок. Минув місяць, відколи я вже працював у «Іллічівці». Якось він мені каже: «Підготуй на завтра тренування». Я прийшов додому, підготував конспект. Наступного дня він узяв мій конспект, поклав на столі, потім відчинив свою шафу і дістав звідти свій. Звірили обидва конспекти — один в один сходяться тренування. Відтоді ми разом. Але все-таки для себе я знаю, що саме він мене запрошує працювати з ним.

Ще в Симферополі, коли я працював у нього помічником, він довіряв мені тренувати команду. Отже, уже тоді бачив у мені щось. Я ніколи цим не хизуюся і намагаюся його не підводити. Головне, щоб спільна робота не переросла в панібратство. Хоча з Миколою Петровичем ми давно вже не просто колеги. Ми і друзі, але ніколи в роботі я цим не козиряю. Якщо таке почнеться, тоді мені доведеться просто йти з команди.

— Але ж двох однакових людей на світі не буває. У вас із Миколою Петровичем бувають різні погляди на ті чи інші футбольні явища?
—Завжди Микола Петрович готовий вислухати своїх колег. Маю я слушність чи ні, але він завжди готовий вислухати мене. А ось уже рішення ухвалює він як головний тренер. Розбіжності ж є завжди. Ви самі сказали — двох однакових людей на світі не буває. Суттєвих розходжень,  втім, у поглядах на футбол у нас немає.

—Чи правильно буде говорити, що період роботи в Маріуполі був для вас одним з найяскравіших?
—Так. Але те саме я можу сказати і про роботу в Миколаєві. У «Таврії» теж був хороший період. Хоча після стількох років у Маріуполі, коли я спочатку працював під керівництвом Павлова, а потім самостійно, звичайно, цей період для мене один із особливих. Його однозначно можу занести собі до активу. Все-таки двічі наша команда посідала четверте місце в чемпіонаті, двічі —  п'яте. Двічі команда виходила до півфіналу в Кубку  України. Вважаю, що для Маріуполя це чималі досягнення. Хоча були й помилки — в першу чергу, з мого боку. Можна було й краще виступати.

З «Іллічівцем» пов'язано багато приємних спогадів. Наприклад, співпраця з почесним президентом клубу Володимиром Семеновичем Бойком. Навіть про людей, які були звичайними робітниками на клубній базі, залишилися приємні спогади.

—Вам вдалося з «Іллічівцем» повторити усі досягнення вашого попередника Миколи Павлова — четверте місце в чемпіонаті та півфінал у Кубку України. Що було важче — здобувати успіхи чи їх закріплювати?
—Завжди втримати результат важче, ніж завоювати. Мені було важко і те, й інше. Єдине, що було легше — це коли Микола Петрович був біля керма, а я у нього — під крильцем. Звичайно, ми усі хвилювалися за результат, але завжди у тренерському штабі найважче головному тренеру. І тут найголовніше, щоб помічники його оберігали і допомагали.

Стосовно того, що вдалося повторити успіхи Миколи Петровича, то тут, мабуть, зіграв роль той факт, що ми працювали по накатаній схемі. Надто вже у нас з Миколою Петровичем була подібна програма підготовки. Ми в цьому плані йшли нога в ногу. Звичайно, в деяких моментах кожен з нас вносив свої корективи, але не дуже суттєві. Та й потім наша програма підготовки приносила результат, отож, навіщо її змінювати? Тому я дуже вдячний долі, що вона мене звела з Павловим.

—Коли ви були головним тренером «Іллічівця», за четверте місце тоді не давали права виступати в єврокубках. Це, напевно, залишилося найбільшою нездійсненною мрією за період роботи в Маріуполі?
—Звичайно, прикро. Стосовно того, чи хотілося виступити в єврокубках, відповім прислів'ям: поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Чому б не пограти в Європі? Разом з Миколою Петровичем ми брали участь у єврокубках. Але, що вдієш — таке життя.

—Зараз за виступами маріупольської команди слідкуєте?
—Аякже! До команд, де раніше працював, і симпатія відчувається, і переживаєш за їхні виступи.

— Як вважаєте, складний був період роботи в «Іллічівці» в Іллі Близнюка?
— Звичайно, складний. Одна справа, коли команда на піднесенні, а зовсім інша, коли у неї не складається з грою. Важкий період був не лише для команди «Іллічівець», а й для самого Іллі. Адже це для нього був новий період у житті — дебют у якості головного тренера. Треба набивати ґулі. Він же не робот і не чарівник. Тому були і хороші моменти, і невдачі. Передусім тренер мусить тримати удар. Я вважаю, що Ілля з цим упорався. Наприкінці роботи в клубі, щоправда, у нього не витримали нерви. Збоку так просто нічого не порадиш. Напевно, Ілля відчув, що пора залишати команду і ухвалив рішення подати у відставку.

— А як ви сприйняли новину про те, що Валерій Іванович Яремченко очолив «Іллічівець»?
—Нормально. Він же класний фахівець! Чому б йому ще не попрацювати? У нього вантаж досвіду дуже великий. Він робив у хороших командах, був головним тренером «Шахтаря». У нього є досвід бачити футболіста не лише досвідченого, у нього з'явився нюх на молодих гравців, з яких можна виростити класних футболістів. Вважаю, що він правильно вирішив. Дай, Боже, щоб у нього і у його помічників усе склалося добре.

—У «Ворсклі» з приходом вас і Миколи Павлова відбулося багато подій — команда стала володарем Кубка України, а за дев'ять років повернулася на євроарену. У вашій душі не було відчуття прикрості, мовляв, шкода, що не я головний тренер?
—Боже збав! У мене навіть такого і в думках не було. Вважаю, що кожна людина має займатися тією справою, де у неї все виходить і де вона приносить користь. У нас колектив — це одна сім'я. Якщо хтось у команді заздрить іншому, такому слід зібрати речі й їхати з команди. Ми ж усі робимо одну справу. Микола Петрович, наприклад, на кожному зібранні з командою говорить: «Розвалити може й одна людина, а будувати повинні всі разом». Ми здобували Кубок України, тепер хочемо ще раз! Цей успіх нам додав бажання досягати ще більших висот і довести всім, що він був не випадковий.

— У «Ворсклі» це перший ваш досвід міжнародних матчів у тренерській кар'єрі?
—Ні. Коли я працював помічником Миколи Петровича в «Іллічівці», ми виступали у Кубку УЄФА. Спочатку пройшли вірменський «Бананц» (Єреван), а от потім була австрійська «Аустрія», яку ми вже не подолали.

—Які у вас враження залишилися від єврокампанії у «Ворсклі»?
—Грати в єврокубках дуже важко, але чомусь туди дуже тягне. Хочеться зіграти там ще і ще. Все таки це новий етап. У нашому чемпіонаті коли граєш, то все-таки варишся у своєму соку (адже всіх тренерів і гравців знаєш), а там пізнаєш щось нове. Нові країни, команди, футболісти. Навіть гра по-новому будується. Коли ми ще на офіційному рівні .зіграємо з «Аустрією»? Повірте, туди потрапити дуже хочеться. Недаремно до четвірки таких потужних команд чемпіонату, як «Динамо», «Шахтар», «Металіст» і «Дніпро», тягнуться і «Арсенал», і донецький «Металург», і «Карпати», і «Таврія» — усі хочуть у Європу. Все-таки це нове явище для міста і для вболівальників. Одного разу спробував — і вже туди знову тягне. Інша річ — наскільки це вдається.

—За останні два роки в Кубку України порушилася гегемонія «Шахтаря» і «Динамо». Як вважаєте, в чому причина?
—Тут, на мою думку, великих секретів успіху немає. У Полтаві, як  і у Сімферополі, люди об'єдналися навколо певної ідеї. Наприклад, ми у «Ворсклі» кадрових революцій не робили, просто внесли деякі корективи у тренувальний процес. Прийшов час, коли наша команда зміцніла, і ми «вистрілили». Навіщо тоді працювати, якщо не ставити перед собою високих завдань і не досягати успіхів? Так сталося і в «Таврії», ось невдовзі має «вистрілити» донецький «Металург». Не можна говорити про те, що до цього турніру «Динамо» або «Шахтар» поставилися недбало. Можливо, удача була на нашому боці. У фіналі Кубка України хто більше хотів отримати трофей, той його й завоював.

—У Маріуполі ви особисто і разом з Павловим були близькими не те, що до Кубка України, а до фіналу цього турніру. І раптом разом зі своїм колегою і, не побоюся цього слова, другом ви стали володарями трофея. У той день відчували, що у вашому житті сталося щось надзвичайне?
—Мені здається, що у той момент, коли я очолював «Іллічівець» і був близький до третього місця у чемпіонаті та до фінального матчу за Кубок України, якби поруч був Микола Петрович, ми б, напевно, досягли тих висот. Усе-таки дві голови — це краще, ніж одна. Тим більше, коли така голова, як у Миколи Петровича. Можливо, з мого боку були певні прорахунки. Тут я підіймаю руки, оскільки я не Бог і не чарівник. З Павловим мені тоді було б набагато легше.

—Ви тренер з величезним досвідом. Що зараз заважає вам взятися за самостійну роботу?
—Зараз Микола Павлов мені дозволяє працювати так, як працюють головні тренери. Треба робити те, що ти любиш. Мені в команді дозволяється чимало (звичайно, у рамках дозволених стосунків з головним тренером). Я почуваюся комфортно, працюючи під його крилом. Мені більше не треба. Я собі голову не морочу тим, що я другий тренер, а не перший. Виконую свою роботу і отримую задоволення від неї. Краще за все нам готувати молодь, яка з часом прийде на наше місце і тренуватиме ще краще, ніж ми. Наприклад, Сергій Дірявка та Андрій Тарахтій були у минулому хорошими гравцями, а зараз це — чудові тренер і помічник головного тренера.
Зараз у нас п'ять молодих футболістів уклали угоду з «Ворсклою» на п'ять років, а ще двоє — на три. Ось це, я розумію, результат. Усі вони — перспективні футболісти.

—З Павловим ви дружите сім'ями?
—Звичайно. Наші діти дуже добре спілкуються між собою. Ми завжди спілкуємося на будь-які теми. Але прерогатива, звичайно, це робота.

—Порибалити чи сходити на природу разом полюбляєте?
—Я б хотів, щоб це було моїм хобі. Але бракує часу. Доводиться більше працювати, ніж відпочивати. Хоча люблю і музику, і фільми, і на річці посидіти. Все, що властиве звичайним людям, те властиве і нам — ми ж такі люди, як і всі.

—А окрім Павлова, серед тренерів у вас є такі ж справжні друзі?
—У моєму житті було чимало тренерів, у яких я потроху щось для себе взяв. І, користуючись нагодою, висловлюю їм подяку за те, що дали мені путівку в життя і у футбол — як гравцеві, так і тренеру. Коли я отримав медаль володаря Кубка України, то сказав, що готовий з нього по шматочку відкусити і роздати їх усім, хто в мене вклав свої сили, знання і душу. Наприклад, Євген Пилипович Лемешко  —  це  мій футбольний «тато». Зараз він проживає в Греції. Я завжди йому телефоную, вітаю зі святами. Також це Анатолій Миколайович  Заяєв, Євген Мефодійович Кучеревський, Віктор Трохимович Фомин і багато інших.

—У вашій кар'єрі практично всі команди з морських регіонів: «Миколаїв», «Таврія» — басейн Чорного моря, «Іллічівець» — Азовське море. Вас тягне до моря?
—Радше, це просто збіг обставин. Хоча... можливо, Всевишній навмисно дає мені роботу поближче до води (сміється. — Прим. авт.). Ось і зараз став  працювати у команді міста, яке знаходиться на прекрасній річці Ворскла. Все можливо!

Олексій КОМАРОВСЬКИЙ, газета «Український футбол»