Іван ІВАНЕНКО: «Поки граєш - суддів не збагнеш!»

Розмова з членом виконкому Бородянської районної федерації футболу, колишнім арбітром

Иван Иваненко
© Иван Иваненко

Іван Петрович Іваненко, здається, у бородянському футболі був завжди. У складі «Машинобудівника» скоряв не лише обласні вершини, а й був серед тих, хто вперше в історії привіз на Київщину Кубок УРСР. Став першим в історії Бородянщини арбітром, який судив команди майстрів всесоюзного рівня.

Згодом неодноразово отримував грамоти Федерації як найкращий в області директор спортивних споруд. Останнім часом працював членом виконкому Бородянської районної федерації футболу, керівником суддівського корпусу.

Грамот і медалей має багато, але все ще горить бажанням бути не просто в епіцентрі футбольних подій, а поширювати улюблену всенародну гру там, де про неї можуть хіба що мріяти. Напередодні свого 60-річчя, котре Іван Петрович святкуватиме 19 грудня, ми поговорили з ним про справу його життя — футбол.

«Судити почав пізно. Але за чим шкодувати? Я ж грав!»

— Іване Петровичу, коли для вас почався футбол?

— У ранньому дитинстві. Грав зі старшими, дивився футбол, щойно випадала нагода. Тоді, у післявоєнні роки, розваг було небагато. Та й не до них було. Ще школярем я почав грати у районних змаганнях, і пішло-поїхало. Навіть в армії з футболом не розлучався — поки служив у Москві, став чемпіоном тамтешнього Кунцівського району. А повернувшись, почав грати за районні колективи. Нашу команду екскаваторників було створено наприкінці 70-х, а вже за рік-два вона почала привозити на рідне підприємство обласні нагороди.

—Свого часу ви стали у складі бородянського «Машинобудівника» володарем Кубка УРСР, а потім перейшли в арбітраж і першим із Бородянщини працювали на матчах команд майстрів. Футболіст розуміє суддів?
—Поки граєш — суддів не розумієш. У тебе свої завдання, у них — свої. Але можу сказати: чим вищого класу гравець, тим менше він перейматиметься роботою арбітра і тим більше слідкуватиме за собою. Нас саме так учив Віктор Степанович Жилін. Завдяки великій школі в «Машинобудівнику» ми всі стали особистостями. До речі, серед бородянських гравців молодшого покоління, котрі виростали поруч із нами, таке ж ставлення було. Ось і Андрій Баранівський, погравши у Росії та Польщі, завершив кар'єру і думав, що далі робити. Я порадив йому звернутися в обласну суддівську колегію. І — справа у нього пішла. Пройшов усіма сходинками, не оминув ані нижчих ліг, ані дитячих змагань. А нині є асистентом арбітра прем'єр-ліги, судив цієї осені матчі «Динамо» і «Шахтаря». Не було б цього без правильного розуміння футболу.

—Помилки гравців тренери, здебільшого, обговорюють на командних розборах, а от помилки суддів — на прес-конференціях. Це правильно?
—Звісно, ні. І, повірте, тут знову спрацьовує правило: «чим вищий клас, тим менше претензій». У низовому футболі, може, гроші крутяться менші, але емоцій та сварок куди більше. Для нашого покоління працювати у футболі означало прилучитися до прекрасного світу. Пам'ятаю, з якою повагою я дивився на тих, чиєю грою захоплювався у дитинстві. У нинішнього покоління немає авторитетів, на жаль. А досягають вони куди менше за попередників.

—Ви спершу відбулися як футболіст, а вже потім, маючи далеко за З0, почали судити. Було важко?
—Свої мінуси були, звісно. Але пишаюся тим, що в 36 років зумів у складі «Машинобудівника» виграти Кубок УРСР. То було найвище досягнення в історії футбольної Київщини, і можна сказати, що йшов у суддівство не з порожніми руками. Адже коли людина грала, а потім почала судити, вона розуміє обидві сторони. У мене були хороші вчителі — Кирсанов, Качар... Працював разом із Тютюном та Кривошеєм. Солідно поїздили Україною — від Керчі до Івано-Франківська. Закінчив із суддівством 1990 року — почав займатися командою «Урожай» (Бородянка). Її ми задумали створити на базі колгоспу-мільйонника, голова якого Анатолій Ігнатов ішов назустріч прогресивним ідеям. За короткий час здобули авторитет у змаганнях обласного футболу. Серед хлопців, котрі грали тоді під моїм керівництвом, були Баранівський, Бич, Орєхов. Треба ж такого — усі в суддівстві відбулися (сміється. — Прим.авт.).

«Мрія — виростити дітей здоровими, культурними і без шкідливих звичок. Футбол у цьому здатен допомогти»

— Іване Петровичу, ви як тренер на громадських засадах навчали футболу школярів Луб'янки. Раніше допомагали здвижівським дітям. Не мені вам розповідати, що залучати до спорту дітей з віддалених сіл не так легко. Здавалося б, для чого вам цей тягар?

—Так, це нелегка справа. Але, можу сказати точно, — справа потрібна. Торік у селі Здвижівка з успіхом пройшов «Кубок чотирьох». Радує найбільше те, що ці діти, в яких навіть майданчика облаштованого ніколи не було, з величезним інтересом та ентузіазмом поставилися до футбольних змагань. Приємно, що захоплення й завзяття було не лише до початку змагань, а й після них. Хлопці прийшли, тиснули мені руку, дякували за турнір і запитували, коли ж ще буде у них футбольне свято. Як справа справді потрібна, «Кубок чотирьох» для віддалених сіл Бородянщини повинен жити. Це маленькі села, неподалік Києва, але в них футболу справжнього там раніше не бачили. Звідси й наше завдання — залучити до футболу якнайбільше сіл.

—Які головні завдання таких турнірів та тренувань?
—Із власного організаторського й тренерського досвіду можу сказати: найважливіше — залучити дітей до спільної справи. Адже футбол — це не лише гра. Це здоров'я, це культура, це дисципліна. За час своєї роботи в футболі я перетинався з багатьма людьми, котрих можу назвати авторитетами. Скажімо, наставником нашого «Машинобудівника» був Віктор Степанович Жилін, заслужений тренер України. Саме від нього, напевно, взяв я ось цю «жилку» роботи з дітьми. Мав спрацювати і певний педагогічний момент: моя дружина Людмила Іванівна — вчителька, цим же шляхом пішла й наша донька Юля. Тому справді хочеться передати якийсь позитивний досвід дітям. Адже хтось із них може заграти в футболі, інші обов'язково стануть хорошими людьми.
У Луб'янці в мене займалися 18 дітей. Умова була тільки одна — юні футболісти мають позбутися шкідливих звичок. Для мене їхнє здоров'я — головне. Тому що цигарки й випивку треба відсувати, якщо справді хочеш ступити на футбольне поле. Через це навіть довелося попрощатися з кількома хлопцями. Тут потрібна принциповість: здоровий спосіб життя та шкідливі звички — несумісні речі.

«Школа суддівства — необхідна справа»

—Ви і нині, майже у віці 60, нерідко проводите футбольні матчі як суддя. А чого не вистачає сучасним арбітрам?

—Проблема — у відсутності школи. Не станеш пілотом без теорії та практики. Так само і арбітром не станеш. Саме тому здавна говорив — потрібно заснувати школу суддівства. Адже для підготовки футболістів є ДЮСШ, спортінтернати, клубні академії. А от про підготовку арбітра так не піклуються. Як голова суддівського комітету районної федерації я особливо чітко це розумів. Радий, що в підсумку з'явилася обласна суддівська школа Качара. Мені свого часу пощастило. Завдяки хорошій роботі федерації я отримав уже після виступів у складі «Машинобудівника» змогу спробувати свої сили у суддівстві. При таких метрах обласного арбітражу, як Тютюн, Балакін, Кривошей, я двічі ставав найкращим суддею року в області. Від покійного Кирсанова ми, тодішнє покоління, отримали як естафету порядність в арбітражі. Я судив матчі союзних команд майстрів. Працював і на міжнародних іграх — у Баришівці з індійцями, в Білій Церкві з «Хемі» (Лейпциг) та в Бородянці, коли «Система-Борекс» приймала ФК «Рига».

«Буде в кожному селі по футболісту — ось уже й збірна району...»

—На Бородянщині два роки тому з'явилася своя районна федерація футболу. Що можна сказати про її головні завдання?

—Моє бачення — щоб ставлення до цього було не як до професії, а як до улюбленої справи. От коли є таке завзяття, є інтерес — тоді буде й результат. Щойно з'явився ветеранський комітет — і ми виграли Кубок області. Особисто я мрію відродити колишній рівень організації дитячого футболу. Адже якщо в кожному селі взяти по одному здібному хлопцю — ось вам уже й збірна району. Є в нас нині хороший чемпіонат району серед дорослих команд. Знаємо і свої проблеми. Але можу сказати одне — якщо є робочі руки, то й робота буде. От у нас є села, які зовсім недалеко від Києва. Там немає особливих футбольних традицій, немає майданчиків та стадіонів. Але є діти, які палають бажанням займатися футболом, і є професіонали своєї справи — керівники цих сіл. Ось там уже ведуть підготовку до того, щоб зробити майданчик, знайти можливість поставити стадіончик. Це дуже похвально. Отже, можемо!

—Районний футбол на Бородянщині вже має і дитячі турніри, і дорослі. Це все робота...
— Але вона потрібна, чи не так? Отже, ми будемо її робити. Я от у житті переконався, що друзі — найголовніше. Я люблю говорити правду. А найцінніше: є люди, які це терплять і не ображаються. От із такими можна й великі діла робити...


Артур ВАЛЕРКО, газета «Український футбол»

Подписывайся на наш канал в Telegram и узнавай все самые свежие новости первым!

Автор — Тишура Александр, Sport.ua

(1 голос)

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Новости партнеров
Загрузка...
Комментарии
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
Вы не авторизованы.
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
Если вы не имеете учётной записи, вы должны зарегистрироваться.