Мирон Маркевич - лучший тренер Украины!

Сподіваємося, що вдала смуга Мирона Богдановича, яка, безсумнівно, є наслідком його тренерського таланту та копіткої праці, триватиме вічно. Та все ж вважаємо, що третє поспіль здобуття цього титулу (що повторює рекорд Олега Блохіна) є наслідком хорошої тенденції.

Ще за часів роботи у львівських «Карпатах» пан Маркевич зарекомендував себе як тренер, здатний створити сильну й конкурентоздатну команду. Не вистачало єдиного — місця, де можна було б утілити всі задуми в життя.

І ось доля підкинула Мирону Богдановичу щасливий квиточок у вигляді пана Ярославського, котрий, надихнувшись ентузіазмом свого колеги-бізнесмена Рината Ахметова, вирішив створити в Україні ще один потужний футбольний клуб на противагу двом вітчизняним гегемонам із другої та третьої (неформальної) столиць України. Не буду згадувати, як гартувалася сталь. Вочевидь, хтось із моїх колег це вже робив у попередніх випадках тріумфу Маркевича. Поговоримо краще про моє дискусійне або й навіть суперечливе висловлювання щодо певної інерційності перемоги головного тренера «Металіста».

Недаремно я акцентую увагу на нинішній посаді уродженця Львівщини, адже переконаний: аби до уваги бралися тільки матчі за участю харківського «Металіста», то перемога, якби й сталася, то навряд чи була б такою впевненою. Велику роль (я б навіть сказав — фундаментальну!) відіграло призначення Мирона Богдановича на посаду головного тренера збірної України. Чимось воно нагадало мені своєрідну «Помаранчеву революцію». Перший, сміливий крок українців, спрямований на демократизацію нашого суспільства, закінчився банальним розкраданням народних грошей тими, за кого люди мерзли на Майдані. Так само банально закінчилася й епопея сходження «народного кандидата» на посаду тренера ЗбУ Мирона Маркевича.

Тривалі публіцистичні збудження незалежних українських ЗМІ (серед яких «УФ» відігравав головну роль, адже фактично і є єдиним з-поміж друкованих видань, котрі не співають осанни нашим керманичам) закінчилися перемогою. А саме — вперше на посаду головного тренера збірної України призначили фахівця не з динамівської системи. Всі тоді заспокоїлися й навіть почали говорити про «епоху відлиги». Мовляв, Григорія Михайловича на демократію потягнуло. Але… Виявилося, що то був лише гарненький фантик од несмачної цукерки підвального виробництва. Минуло не так багато часу, і Мирона Богдановича його ж руками з цієї посади прибрали.

Цей технічний фінт із боку керівництва ФФУ оцінили всі. Вбитими виявилися відразу два зайці: і вболівальники, котрі вимагали «справжнього тренера», а не «володаря конспектів», — їм тимчасово позакривали роти, і Мирон Богданович, котрий тепер точно не розглядатиметься в якості тренера національної дружини. (Та й навіщо? Он скільки динамівців безробітних — і головного з них обрати можна, й цілий штаб помічників).

До чого я все це веду? Наша прадавня слов’янська любов до скривджених та знедолених, певним чином, і спричинила перемогу Маркевича, адже, якщо дивитися на його досягнення об’єктивно, то все далеко не так однозначно.

Початок 2010 року розпочався для харків’ян без єврокубків (ще восени 2009 року вони поступилися австрійському «Штурму», котрий потім у групі посів останнє місце серед доволі посередніх учасників). Навесні підопічні Маркевича грали лише в чемпіонаті України. Не будемо детально зупинятися на поєдинках із «сірою масою» — це не показник. «Динамо» й «Шахтарю» підопічні Богдановича програли (причому киянам — аж 0:3). Другу половину року «Металіст» непогано відіграв у Європі й ледь не провалив виступ у чемпіонаті України — п’ять поразок удома компенсувалися лише за рахунок вдалої гри на виїзді.

Тож можна констатувати, що саме перебування Маркевича на посаді головного тренера збірної України і спричинило його перемогу в нашому референдумі. А ось Павло Яковенко, котрий вивів молодіжку на чемпіонат Європи вдруге в історії, залишився лише другим… Напередодні Новорічних свят вітаємо Мирона Богдановича з перемогою і бажаємо того, що бажали на початку цього матеріалу — вічної щасливої смуги!

Олександр ОЗІРНИЙ

Найкращі тренери України 2010 року

1. М. Маркевич («Металіст») – 235 очок (57 перших місць + 29 других + 6 третіх)
2. П. Яковенко (молодіжна збірна України) – 161 (30+30+11)
3. В. Кварцяний («Волинь») – 77 (6+18+23)
4. С. Ковалець («Оболонь») – 28 (1+6+13)
5. Ю. Калитвинцев (національна збірна України) – 24 (2+3+12)
6. М. Павлов («Ворскла») – 24 (1+4+13)
7. С. Пучков («Таврія») – 13 (0+3+7)
8. Ю. Бакалов («Арсенал») – 6 (1+1+1)
9. О. Лужний («Динамо») – 6 (0+2+2)
10. О. Лещинський («Севастополь») – 4 (1+0+1)
11. В. Безсонов («Дніпро») – 4 (0+2+0)
12. І. Наконечний («Чорноморець») – 3 (1+0+0)
13. Ю. Максимов («Кривбас») – 3 (0+0+3)
14. О. Протасов («Ростов» (Р.) – 3 (0+0+3)
15. О. Головко (юнацька збірна України) – 2 (0+1+0)
16. В. Петров («Таврія») – 2 (0+1+0)
17. Ю. Коваль («Зоря») – 1 (0+0+1)
18. О. Лутков («Металург» З.) – 1 (0+0+1)
19. О. Федорчук («Нива» В.) – 1 (0+0+1)
20. В. Шаран («Олександрія») – 1 (0+0+1)
21. В. Яремченко («Шахтар-дубль») – 1 (0+0+1)

Газета Украинский футбол