Олександр МАТВІЙЧУК: «Під час війни найбільшим відкриттям стали ультрас»

13 травня він відзначив 48-й День народження. «Відзначив» - дуже гучну сказано, бо вже майже рік один із найвідоміших хокеїстів України часів незалежності перебуває на передовій. «Коли росіяни прийшли сюди, нам не залишається нічого іншого, як їх вбивати», - казав Олександр в інтерв'ю Sport.ua рік тому, ще коли входив до лав київської територіальної оборони.

Нині Матвійчук перебуває у найгарячіших точках України, виконує найнебезпечніші завдання. В Києві буває вкрай рідко. Це інтерв'ю ми записували, коли Олександр перебував у відпустці. Варто сказати, що змінився наш нинішній гість навіть зовнішньо. На голові він вистриг козацького чуба. Чи змінився внутрішньо? Каже, що ні. Розповідаючи про бойовий досвід, Матвійчук підбирає слова дуже обережно. Однак у цій лаконічності прихований глибокий підтекст. Власне, це розмова вже не зі спортовцем, а з військовим, за плечима якого серйозний бойовий досвід.

- Олександре, багатьох людей війна змінює внутрішньо. Ви з чубом - то зовнішня зміна. Самі до такого рішення прийшли?

- Так, бо це природньо. Нині такий час, так забажала душа. Відрощувати чуба почав ще з минулої весни. То ще коли я був у теробороні.

- Що ви налаштовані найрішучішим чином, було зрозуміло ще під час нашої розмови річної давнини. Але чи не з'являлося сумнівів з огляду на те, що західні партнери тривалий час зволікали з допомогою Україні і нам могло банально забракнути ресурсів для ведення боротьби?

- Вважаю, що люди, які прийняли бій у перші дні великої війни - найбільші герої. Вони виконували найважчі завдання, часто не маючи навіть невеликої підготовки. Вони точно не думали, чи буде нам хтось допомагати. Ці люди керувалися лише емоціями і патріотизмом. Нам, мабуть, було простіше, бо вже з'явилася організація справи. Але до цієї стадії ми дійшли саме завдячуючи тим героям, які вистояли в перші дні і місяці війни. Тепер ми не маємо права програти бодай во ім'я пам'яті тих людей, які віддали свої життя тоді, в боях на Київщині, Сумщині, Херсонщині, Харківщині, Чернігівщині, Донеччині.

- В спорті завжди прийнято згадувати про осіб, які надихають, які є кумирами. Нині у вас, мабуть, з'явилися такі серед воїнів?

- Мене найбільше здивували ультрас. Як хокеїст, часто з ними спілкувався, але найчастіше їх не розумів. Не розумів їхнього захвату. Гадав, що як спортовець виконую свою роботу, отримую від того задоволення і зарплату. А ці хлопці здавалися дивними чи навіть божевільними. Зараз я переглянув свої погляди. Працюємо пліч-о-пліч з фанатами харківського «Металіста». Спостерігаючи за ними, подивився на фанатське середовище з іншого боку. Зараз свій фанатизм ці хлопці спрямували на захист країни. Для мене це стало одкровенням. Ніколи не подумав би, що навколо спорту люди можуть згуртуватися аж так, щоб взяти зброю до рук і так жертовно воювати. Жертовно і якісно. Тепер я зрозумів, звідки взялася пісня про путіна і чому Харків вчинив росіянам такий спротив на початку цієї війни. Харків'янам було значно важче, ніж нам у Києві чи на Київщині. Вони поряд з кордоном. Ворог вочевидь взагалі не планував, що їм там чинитимуть серйозний опір.

- Коли для вас почалася війна в найсуворішому розумінні?

- Влітку. До того ми інтенсивно готувалися. Перший бій прийняв з розумінням, що треба робити. Нас готували досвідчені інструктори, а на передовій опинилися пліч-о-пліч з бійцями, які там знаходилися не один день.

Перший бій я прийняв на Запорізькому напрямі, виконували бойові завдання від Василівки до Оріхового. Наша частина тоді була навіть у Нікополі. Не скажу, що для мене перший бій став якимось стресом. Використовував здобуті навички і був певен, що поруч люди, які розуміють, як треба воювати. Можна сказати, я впевнено стояв на землі. Розумів, що тих рис, якими володіє кожен спортовець, має бути достатньо.

В хокеї ми теж звикли переносити фізичні, психологічні навантаження, іноді побутові труднощі. Важливо не опускати рук. Так, іноді доводиться по кілька діб не спати. Це важко переносити навіть найпідготовленішій людині. Але доводиться терпіти. Іншого виходу немає. Мало того, що ти не такий уважний і не такий спритний, так ще й починаєш не сприймати серйозно обстріли. Десь не пригнешся і все. Найбільша небезпека, коли при виснаженні втрачається пильність.

- Страх у перші місяці перебування на передовій був?

- Я передбачав, що буде саме так, як було. То ще з років хокейної кар'єри прищепилося. Перед виходом на лід налаштовувався на бій і виходив з холодною головою. На війні те саме - нервуєш лише до виїзду, коли отримуєш завдання. А потрапляючи на бойові позиції, концентруєшся на виконанні дій, які тобі довірили. Не те щоб спортивний досвід став у нагоді, але відчуття перед виходом на лід і під час військової роботи схожі. Головне бути налаштованим.

- Минулого літа більшість хлопців з передової, з якими доводилося спілкуватися, говорили, що війна тоді точилася така, що ворога не доводилося бачити взагалі. «То війна дронів і артилерії», - казали вони…

- Те саме тривалий час було. Присутність ворога відчувалася у зв'язку з постійними обстрілами. Фізично його не видно. Але серед наших обов'язків було злагодження частин, стеження за позиціями як ворога, так і нашими, від «нуля» до «нуля». Коли знаходилися дуже близько до ворога, міномети нас перелітали. Ми розуміли, що то стріляють не по нас, а по нашому «нулю». Я служу в розвідці. Ми виконуємо різні завдання, іноді супроводжуємо штурми. В нас є підрозділи РЕБ (радіоелектронної боротьби - авт.), РЕР (радіоелектронної розвідки - авт.), БПЛА тощо. Накази нам дають залежно від ситуації.

- Ваші друзі-хокеїсти розповідали, що ви потрапляли в умови, коли виживати вдавалося дивом…

- Коли знаходишся в щільному стрілецькому бою, вдача важить навіть більше, ніж навички. Що могло бути, розумієш, лише коли виходиш із поля бою. Там біля тебе лише свистить. Без щастя неможливо.

- Траплялися у вас ситуації, коли стикалися з ворогом вічі у вічі, говорити з ним?

- Мені про це неприємно говорити. Не думаю, що це те, чим потрібно хизуватися.

- В хокейному середовищі всі відзначають ваше надзвичайно витончене почуття гумору. На війні ви такий же?

- Без цього неможливо. До того ж, все залежить від середовища. Мені щастило на партнерів за командами в хокеї. Нині те саме можу сказати про свій підрозділ. Це - надзвичайно відважні, веселі хлопці. Щоб не зациклюватися на тягарі війни, створюємо в себе дружню атмосферу. Ми знаходимо час, щоб посміятися. Навіть під час бою.

- Хокеїсти, які грали з вами в «Соколі» і збірній України, кажуть, що ви були єдиним, з чиїх жартів сміявся тренер Олександр Сеуканд. І при цьому відзначають, що то був добрий гумор. Зараз жарти «почорніли»?

- Побратими кажуть, що мій гумор досить чорний.

Олександр знайомить з тонкощами володіння зброєю легендарних українських хокеїстів Андрія Срюбка і Сергія Климентьєва

- Коли на нетривалий час повертаєтеся у відносно мирний Київ, не з'являється відчуття, що тут люди живуть у паралельній реальності?

- Тут у мене з'являється розуміння, що ми на правильному шляху, раз люди у віддалених від фронту містах можуть жити на повні груди, займатися своїми справами, грати в хокей. Важливо, щоб країна в умовах війни не завмерла. Всі служби, поки ми виконуємо свою роботу там, мають функціонувати. Багатьом воїнам справді не подобається, що в Києві чи на Західній Україні люди живуть занадто весело. Але хіба не для того, щоб люди жили нормальним життям, ми виконуємо бойові завдання? Обурення з'являється радше тому, що на фронті ми в меншості, нам бракує людей. Але, певен, командування тримає ситуацію під контролем. Якби воно вирішило, що «на нулі» потрібно більше людей, вони були б. Якщо ми тримаємо оборону, бійців має бути рівно стільки, щоб закрити лінію вогню. Решту роботи виконує артилерія. Скупчення живої сили заважає.

- З ваших слів можна зробити висновок, ніби війна - то справді робота. Але це ж не так?

- Безперечно, це боротьба на виживання. Але кроки зроблені, ми як нація прийняли бій і не маємо права зупинятися. Будь-яка зупинка дозволить ворогові розширити свій плацдарм, переформатуватися і йти далі.

Олексій Лазаренко і Олександр Матвійчук

- В лютому до Києва на нетривалий час заїжджав інший екс-хокеїст збірної України Олексій Лазаренко. Він казав, що воює з вами практично поряд…

- Це так. Бачимося ми дійсно часто. Виконуємо різні завдання, але контактуємо регулярно. Також працюємо разом з Гришею Смирновим, хокеїстом-аматором з Кременчука. Інших хокеїстів, які зараз на фронті, там, попереду, не зустрічав. Знаю, що вони є, але не перетиналися. Люди можуть бути зовсім поряд, у 200 метрах, але якщо ми не в одному підрозділі, в тих реаліях змушені ховатися так добре, що ніхто не дізнається з сусіднього окопу. Можна лише почути, як вони працюють.

Олександр Матвійчук і Григорій Смирнов

- Ви - доволі холоднокровна, десь навіть іронічна людина. Траплялися під час цього року такі речі, які виводили з рівноваги?

- Я достатньо емоційний. Найбільше жахають масштаби руйнувань. Навіть важко уявити, як відновити знищені ворогом міста після війни. Ніби бачиш все це на власні очі, а не хочеш вірити. Також не вкладається в голові, як жити людям, які втратили просто все. Це добро наживалося іноді цілими сім'ями, чи поколіннями. Як збагнути, що втраченого вже не вернеш?

Ще вражає ставлення росіян до своїх солдатів, готовність цих воїнів покірно вмирати. Думаю, опинися в схожій ситуації українці, вони б вчинили опір командуванню. Таких безглуздих наказів ми б не виконували. Тупість і готовність бути тупими баранами в росіянах дивує дуже сильно. Водночас це розуміння надихає. Ми не маємо їм підкоритися, щоб не стати такими ж баранами.

- Тактику випаленої землі, не рахуючись з втратами, росіяни, здається, використовували завжди…

- Щодо випаленої землі, то це реалії. Кожна будівля, кожна зміна рельєфу - місце, яке дозволяє сховатися і створити вогневу точку. Ми теж залишаємо містечка чи маленькі села лише тоді, коли там не залишається жодної точки опори. Навіть якщо місця для того, щоб закріпитися, залишилися, ми їх замінуємо і відійдемо. Щоб ворог не зміг закріпитися і не довелося його звідти вибивати.

- На ваш погляд, у війні вже настав злам на нашу користь?

- Думаю, мобілізація, проведена путіним, зробила свою справу. До того ми встигли перехопити перевагу. Але ввівши на лінію фронту багато людей, ворог зміг вирівняти становище. В межах нового року, в січні ситуація виглядала для нас зовсім складною. Але до весни ми суттєво прорідили їх. Нині вже відчутно легше. Це було помітно навіть з того, що, перебуваючи у відпустці, теж зустрічав у Києві багатьох інших хлопців з передової.

- Мобілізаційний ресурс у москалів значно вищий, ніж у нас…

- Це так. Але що робити? Це не причина, через яку ми повинні припинити спротив. Наразі сенсу скиглити не бачу взагалі. Кожен має займатися своєю справою і сподіватися на краще. Якщо ти піхотинець і маєш наказ триматися, то виконуй це. Штурмовик має штурмувати. Командувач корпусом має глобальніші завдання. Найгірше буде, якщо ми опустимо руки. Ніхто за нас, українців, нашу землю не захистить. Західні партнери надають нам дуже велику допомогу, а все інше залежить від нас самих.

- Ви сприймаєте нинішню війну як Третю світову?

- Не думаю. Це наша війна, яка триває не одне сторіччя. В нас є свої амбіції і принципи, за якими живемо. Нам не повинні нав'язувати чогось іншого. Зараз триває недовойована війна.

- Вірите в те, що росіяни, відчуваючи незворотність поразки, можуть застосувати ядерну зброю?

- Від цієї мерзоти можна очікувати чого завгодно. Своє справжнє обличчя вони проявили вже неодноразово.

- Гравці нинішнього «Сокола» згадували, що зайшовши до них у роздягальню напередодні плей-оф-2023, ви сказали: «Ви перемагайте, а ми зробимо так, щоб матчі відбувалися в Ялті». Жарти жартами, але, здається, саме початок звільнення Криму й буде тим переломним моментом нинішньої війни…

- Знаєте, це не виглядає чимось аж надто надзвичайним. Коли в 2014-му росіяни анексували Кримський півострів і вторглися в Луганську і Донецьку області, чомусь думав, що такі реалії, бо там дійсно багато людей, які підтримують росію. Але сьогодні перетинаюся з багатьма людьми з цих регіонів, яких вигнали з їхніх домівок. Вони воюють за Україну. Їхнє житло зайняли приїжджі росіяни чи колаборанти. В цих людей немає ідеї. Для них це територія, змога грабувати і розширити сфери впливу. Під комуністичними гаслами. Вважаю, що з такими ворогами ми здатні впоратися. Справа честі - повернути людей, яких вигнали з їхнього житла, назад. Ті, хто зараз живе в Криму і думає, що добре облаштувався за рахунок вигнанців, рано заспокоїлися.

Матвійчук разом із Василем Полоницьким і Вадимом Селіверстовим, який зараз теж на фронті, захищають ворота збірної України

- Наші політики, більшість з яких є далекими від війни людьми, люблять порушувати тему фактору вищого командування, зокрема ролі Президента Зеленського. Мовляв, з ними чи без українці боролися б…

- Можу сказати, що на передовій ми стежимо за новинами і слухаємо, що говорить Президент, військове командування. Їх впевненість, їх слова для нас дуже важливі. Специфіка моєї роботи дозволяє бачити ситуацію на фронті трохи ширше, а основна маса бійців має особисте розуміння того, що відбувається на війні, лише в межах найближчих 200 метрів. Ми опираємося на те, що чуємо в новинах.

Просто не розумію тих, хто підсміюється з того, що Президент на початку війни не втік. Але це було справді дуже важливо. Від його стійкості залежить, чи встоїть країна. Так, я голосував за Зеленського і мене задовольняє те, як він поводиться протягом усієї війни. А ті, хто не голосував, як законослухняні громадяни мали б прийняти вибір більшості, а не жити в своєму світі. Зараз не та ситуація, з якої варто жартувати.

- Не є таємницею, що навіть у тому ж Києві залишилося чимало «ждунів», які все ж сподіваються, що москалі зайдуть у нашу столицю і встановлять тут свою владу. Чи треба бути лояльними до таких осіб зараз, під час війни і намагатися їх у чомусь переконати?

- Це дратує, злить, але нам не треба перетворюватися на росію чи білорусь з їхніми методами зламати всіх через коліно. Ловити і без суду і слідства розстрілювати легше. Але треба притримуватися чинного законодавства. Порушив закон - відповідай. За моїми спостереженнями, скажімо, коли мова йде про Запоріжжя, найбільше колаборантів вийшло з числа колишніх регіоналів, які змогли втриматися при владі після 2014 року. Вони просто розуміли, що по-іншому при владі не втримаються. Прихід росії - їхній останній шанс.

- Вам не здається, що в Україні як для країни, в якій триває війна, занадто багато демократії?

- Це дуже непросте питання, бо насправді важко виміряти критерії обмежень, які б дозволяли встановити адекватну планку. Зрештою, схильний вважати, що саме в праві мати свою думку і її відстоювати полягає основний принцип демократії. Звичайно, затиснувши гайки, керувати простіше. Але ми не повинні скочуватися до ситуації, коли доля країни залежить від рішень однієї людини. Ця людина може помилятися.

Олександр Матвійчук з дружиною

- Ви розповідали, що найбільше хвилювалися на початку війни за батьків, які є людьми літнього віку. Їм, мабуть, жити з розумінням, що син на фронті, зараз найважче…

- Всім важко - і батькам, і дружині, й доньці. Мені не подобається, що тато з мамою зимували в київській квартирі, хоча могли переїхати в наш заміський дім, де є змога поратися коло хати, в садку і трохи відволікатися. Від того, що постійно стежиш за новинами і сидиш без діла, здоров'я не додасться. Люди себе накручують ще більше.

Олександр з донькою Аліною

- На завершення давайте трохи поговоримо про хокей. Стежили за національним чемпіонатом в умовах війни?

- Загалом практично перегорнув цю сторінку. Іноді стежив за дітьми, які були моїми вихованцями в школах богуславських «Шершнів» і київського «Сокола». Вони пороз'їжджалися по всьому світу. Звісно, хвилююся, чи в них у них все гаразд. Тому списуюся час від часу чи з хлопцями, чи з їхніми батьками.

Треба віддати належне нашій національній Федерації хокею, що вона спершу організувала виїзд дітей з усіх регіонів України за кордон, потім створила умови для підготовки збірних і врешті змогла провести повноцінний чемпіонат України. ФХУ, особливо в перші дні війни, могла самоусунутися і очікувати, що буде далі. Але весь цей час діяльність не припинялася, діти не просто виїхали, але з допомогою нашої Федерації отримали змогу продовжити за кордоном заняття хокеєм. Проведення ж чемпіонату України важливе бодай тому, щоб за кордоном бачили, що ми живі і не скорилися.

Я мав змогу переглянути матчі півфінальної і фінальної серій за участю «Сокола» в київському Палаці спорту. Сам того не очікуючи, отримав велике задоволення від побаченого. Радий, що «Сокіл» став чемпіоном, але «Кременчук» у фіналі виглядав дуже достойно. За «Кременчук» виступали зокрема мої друзі Денис Ісаєнко та Артем Гніденко. Нас багато поєднує, ми чимало матчів провели разом. Уявляю, як важко їм фізично грати на рівні з молодшими хокеїстами. Але вони молодці. Пишаюся ними. У важкий час люди принесли в жертву свої тіла.

Зазначу, що під час відпустки навіть сам потренувався і пограв разом з любительською командою «Київські Лаври», за яку виступав ще до великої війни. Тоді це виглядало буденністю, а зараз виявилося великим щастям. Просто повернутися в рідне середовище бодай на нетривалий час - щось надзвичайне.