Історія тактики: Валерій Лобановський та науковий підхід у футболі

Sport.ua пропонує адаптований переклад аналітичного матеріалу італійського журналіста Луки Міссорі про легендарного українського тренера Валерія Лобановського і його роль в розвитку гри.

***

В Європі, яка довгі роки була паралізована холодною війною і розділена залізною завісою, навіть футбольні ідеї насилу поширювалися з однієї частини континенту в іншу. Незважаючи на це, навіть у Східній Європі еволюція гри призвела до створення абсолютно незалежної та автономної альтернативи для «тотального голландського футболу»: заслуга в цьому належить Валерію Лобановському і його київському «Динамо».

Наука понад усе

Лобановський народився в 1939 році в Києві, де і почав кар'єру футболіста в лавах «Динамо». Там він грав до появи в команді Віктора Маслова. Між ними не виникло хорошого взаєморозуміння, тому як Валерій був своєрідним футболістом, який більше робив ставку на індивідуальні дії, фантазію на полі та погано підходив під бачення колективного та дисциплінованого футболу, яке мав Маслов. Однак набагато пізніше Лобановський визнав тактичні принципи свого колишнього наставника, і почавши самостійну тренерську кар'єру, спробував надати фарб чорно-білим ідеям, які проповідував Маслов.

Лобановський був чудовим математиком і був буквально одержимий технічним прогресом, який швидкими темпами поширювався Радянським Союзом у 60-х роках минулого століття. Кілька років він провів в Київському політехнічному інституті, де, вивчаючи функціонування систем опалення, прийшов до ідеї про доцільність використання наукового методу і аналізу в футболі. Одним з висновків, які зробив для себе Лобановський, був той, що в командній грі продуктивність кожної системи (команди) є більшою, ніж сума віддачі окремих її елементів (гравців). Футбол можна проаналізувати чисельно, і його потрібно було сфокусувати на колективному компоненті, відсунувши на задній план індивідуальність.

Перший тренерський досвід Лобановського відбувся в «Дніпрі», який на той момент був командою другого дивізіону. Там Валерій Васильович почав працювати в 1968 році, а через п'ять років був запрошений тренувати київське «Динамо», яке три роки після Віктора Маслова очолював Олександр Севідов, що виграв для «біло-синіх» в 1971 році титул чемпіона СРСР.

Через дев'ять років після свого відходу, Лобановський повернувся в київське «Динамо», і у нього в розпорядженні нарешті з'явилася досить сильна команда, щоб втілити в життя всі свої ідеї. Але революцію він зробив не поодинці. Його тренерська команда складалася з чотирьох осіб: сам Лобановський відповідав за тактику і ігрові схеми, Анатолій Зеленцов дбав про підготовку окремих футболістів, колишній тренер донецького «Шахтаря» Олег Базилевич фактично відповідав за підготовку команди в цілому, а Михайло Ошемков був свого роду тактичним аналітиком, в завдання якого входило збирання і обробка статистичних даних матчів.

Складнощі системи

У тренувальному процесі «Динамо» нічого не віддавалося на волю випадку, а все чітко планувалося заздалегідь. Гравці вчилися індивідуально виконувати різні завдання, які ставив перед ними Лобановський. Кожен футболіст був вишколений і навчений відповідно до того супротивника, якому йому доведеться протистояти. Лобановський і його помічники дивилися на кожен матч «Динамо», перш за все, в глобальному сенсі. Все було частиною їх стратегії, де імпровізація йшла далеко на дальній план. Списки з чотирнадцятьма оборонними і тринадцятьма атакуючими завданнями вивішувалися на стіні навчального центру (там були чіткі вказівки, що футболіст повинен робити, коли команда відновлювала контроль над м'ячем, де повинен був розташовуватися в той чи інший момент гри, як себе вести в організації пресингу і т.д.), щоб жоден з футболістів не міг ігнорувати базові принципи ведення гри команди під час офіційних матчів.

Але це було тільки основою для наукової революції Лобановського. Справжньою новинкою стали командні дії. У списку з двадцяти пунктів була вказана ціла серія тактик, таких як офсайдна пастка або високий пресинг. Кожна з цих тактик не була заздалегідь визначена до гри, але застосовувалася в залежності від обставин і дій суперника, як у шаховій партії. Кожен сценарій, який міг статися в матчі, попередньо вивчався і враховувався в тренувальному процесі, щоб команда не виявилася до нього неготовою під час гри. Контроль був тотальним. На папері «Динамо» діяло за схемою 4-3-3, як і «Аякс» Рінуса Міхелса, але, як і голландці, більш конкретним завданням у киян була побудова «універсальної команди».

Символічний склад «Динамо», складений з команд зразка 1975 і 1986 років, фото: Beyondthelastman.com

На додаток до командної роботи, іншою важливою новинкою в науковій революції, влаштованій Лобановським, було введення системи збору та аналізу даних, що відносяться до конкретних матчів. У 1950-х роках англійський аналітик матчів «Вулверхемптона» Чарльз Ріп вже робив подібне, але система, розроблена в київському «Динамо», була набагато складнішою. Кожен елемент гри спершу детально аналізувався, а потім був каталогізований відповідно до стратегії, яку Лобановський збирався вибрати для наступного матчу.

Крім того, після кожного матчу співробітники «Динамо» показували зібрані дані футболістам, щоб ті могли виправити допущені по ходу гри помилки в майбутньому. Це давало Лобановському велику владу, тому як він міг надати конкретні докази щоразу, коли той чи інший футболіст починав стверджувати, що повністю виконав усі завдання, які ставилися перед ним тренером. З цифрами, які були написані чорним по білому, ніхто не міг сперечатися.

Зламана мрія

З 1973 по 1990 роки київське «Динамо» Лобановського домінувало в радянському футболі, вигравши 8 чемпіонатів, 6 Кубків і 3 Суперкубки СРСР, а також два Кубки володарів Кубків і Суперкубок УЄФА. В середньому виходило більше одного трофея за рік.

В цей же період Лобановський кілька разів брався очолити національну збірну СРСР, але її результати не були настільки вражаючими. На Олімпійських іграх 1976 року радянська команда посіла третє місце, проте після півфіналу, програного збірній НДР, футболісти команди, незадоволені жорсткими методами при організації тренувальної роботи, виступили проти Лобановського, і той вирішив піти у відставку.

У відборі на Євро-1984 ситуація не покращилася. Радянська команда в останньому турі програла португальцям із рахунком 0:1, хоча її влаштовувала і нічия, внаслідок чого Лобановський був замінений на Едуарда Малофєєва, який за два роки до цього здивував усіх в Радянському Союзі, вигравши чемпіонат країни з мінським «Динамо» (білоруси на одне очко в підсумковій турнірній таблиці обійшли київське «Динамо»).

Малофєєв був зовсім іншим персонажем, ніж Лобановський: екстраверт, товариш і друг для гравців. Він проповідував так званий «щирий футбол», що базувався на кількох тактичних ідеях, але з акцентом на «гру серцем». Його команда виходила на поле і боролася з першої і до останньої хвилини, намагаючись не тільки виграти, але й, якщо це можливо, максимально розважити публіку на трибунах. Саме тому росіянин Малофєєв залишився в серцях багатьох радянських уболівальників, які дуже співпереживали за результати команди.

Втім, робота Малофєєва не принесла плодів, а тому на чемпіонат світу 1986 року радянську збірну повіз саме Валерій Лобановський, який очолив головну команду країни в третій раз в історії. На тому мундіалі збірна СРСР дійшла до 1/8 фіналу, де не без скандалу поступилася Бельгії (3:4), а через два роки сталася перша й остання зустріч двох адептів «тотального футболу» - Валерія Лобановського і Рінуса Міхелса. На груповій стадії збірна СРСР виграла у Нідерландів з рахунком 1:0, а у фіналі турніру команда Міхелса взяла реванш, скориставшись відсутністю у суперника одного зі стовпів оборони Олега Кузнєцова. Та зустріч завершилася перемогою Нідерландів з рахунком 2:0 з одним з найкрасивіших голів за всю історію футболу у виконанні Марко ван Бастена.

Розчарування було гірким, але Лобановський і його команда покинули турнір з високо піднятими головами, отримавши чимало компліментів, зокрема, від Енцо Беарзота, який в якості тренера привів збірну Італії до перемоги на чемпіонаті світу в 1982 році.

Після падіння Берлінської стіни Лобановський виграв ще 5 чемпіонатів України, 3 національні Кубки і 3 Кубки чемпіонів Співдружності (міжнародні змагання, що проводилися серед команд колишнього СРСР). Крім того, український тренер в 90-х роках минулого століття подарував італійському футболу одного з найбільш безжальних і найгрізніших нападників в історії Серії А - Андрія Шевченка. «Мілан» купив його в 1999 році, через кілька років після футбольної революції, завершеної Арріго Саккі. За власним визнанням цього екс-тренера «россо-нері», він багато почерпнув у Лобановського, але це тема вже зовсім для іншої розмови...

Переклад і адаптація Олексій СЛИВЧЕНКО

Читайте також: Історія тактики: революція Віктора Маслова в Динамо та народження пресингу