Караван гавкає, Ребров іде

Після поразки у Тбілісі 1:4 головний тренер збірної Чехії Іван Гашек заявив, що якщо його команда зіграє невдало і у матчі проти України, то «йому тут робити нічого».

Ось так прямо і по-чоловічому фахівець говорив про свою відставку. Причому я в цьому абсолютно не сумніваюся, розмова про можливу відставку Гашека була спровокована не тільки, або навіть не стільки розгромом від збірної Грузії, а насамперед провалом на Євро-2024. Там, нагадаю, чехи посіли останнє місце у групі.

Нині можна було б пащекувати і проводити паралелі. Мовляв, нічого не нагадує? Але я цього робити не буду, адже й так усе шите білими нитками: ситуація з Гашеком та його командою як дві краплі води схожа на ситуацію з Ребровим та збірною України. З тією лише різницею, що наш тренер не знайшов ні прямоти, ні мужності заявити про те, що «йому тут робити нічого».

Власне, Сергій Ребров заслуговував на відставку ще за підсумками Євро-2024. Але замість відставки отримав одноголосний одобрямс від УАФ. Я не топтатимуся зараз на дружбі президента нашої футбольної асоціації з першим її віце-президентом, а заодно і головним тренером національної команди. Андрій Шевченко - аж ніяк не Лі Куан Ю, і викорінювати проблеми вітчизняного футболу шляхом посадки за ґрати трьох своїх друзів він точно не буде.

Однак у цьому випадку проблема не в Андрію Миколайовичу. Я впевнений, що у цьому випадку проблема у Сергію Станіславовичу. Я завжди вважав його адекватним професіоналом. І коли він був у шкурі футболіста, і коли перейшов на тренерський шлях. Більше того, я був упевнений, що лобіювання тодішнім керівником федерації Павелком саме кандидатури Реброва на вакантну після демаршу Шевченка посаду є єдиним правильним рішенням у ситуації, що склалася.

Проте з моменту вступу на посаду головного тренера головної команди країни Сергій Ребров змінився. Минув лише рік, і замість адекватної, розумної людини особисто я бачу двоєдину тінь Олега Блохіна та Олександра Петракова. Зарозумілість, відмазки, перекладання провини, ухиляння від відповіді. Що воно, по-справжньому токсичне, це крісло головного тренера збірної?

Чи проблема все-таки не в кріслі, а в людині?

Тоді мені незрозуміла ця метаморфоза з Ребровим. І в даному випадку мені не за себе прикро, а за людину, яку я щиро вважав за адекватного професіонала. Що з ним сталося, га?

Нехай у тебе не склалося на Євро, з ким не буває. З іспанцями хіба. Але треба було бодай об'єктивно «сповідатися». Ребров обіцяв, що проведе публічний аналіз виступів збірної на ЧЄ-2024. Але цього не зробив. Мовляв, була ж прес-конференція у Будинку футболу, цього достатньо. Цього недостатньо.

Не зумів чи не захотів Сергій Станіславович ретельно підійти і до питання вибору футболістів на новий ігровий цикл - до матчів Ліги націй. Вибір було проведено формально. У цьому тепер уже немає жодної краплі сумнівів. Як немає і краплі сумнівів у тому, що викликані Ребровим гравці не стали битися за свого тренера. Не кажучи вже про таку «дрібницю», як боротися за свою країну.

Після поразки від Албанії Ребров розніс гру своєї команди у захисті. Хоча нещодавно публічно заявляв, що критикувати своїх підопічних, перекладаючи на них провину, це неправильно.

Я не хочу грішити проти істини: певні висновки після поразки від Албанії головним тренером збірної України було зроблено. У всякому разі, у грі проти Чехії з нашого боку не було бодай апатії, хоч би безнадії. Але, чорт забирай, цього ж мало! Цього ж мізерно мало, якщо ми говоримо про справді головну команду країни, про обличчя нашого футболу.

Чесно, я не хочу бачити таке обличчя. Я більше не хочу бачити цих облич. Я не хочу більше бачити ці морди. Вибачте мені за прямоту. Але самовдоволені, цинічні, зажерливі морди, які звикли завжди жити в паралельній реальності - чи то мирний час, чи то війна - адже їм пофіг, вони в «бульбашці». Вони у своїх лондонах, мальдівах, інстаграмах, мерседесах, барбершопах. Їм пофіг на все. І всіх нас. На тих, хто з іншого боку цієї «бульбашки», хто віддає свої останні копійки на черговий збір. І на користь нашого бідного футболу також.

Тому в ситуації, що склалася, я можу лише відповісти подібним чином. Мені ви теж байдужі, самовдоволені, цинічні та зажерливі…

Але все-таки, паралельно з цим, я по-дитячому залишаю собі можливість вірити, що в нашій країні таки знайдуться футболісти, яким таки не байдужа футболка у кольорах нашого національного прапора. І що такі футболісти в найближчому майбутньому гратимуть у головній команді країни.

Під керівництвом вже іншого тренера. Такого, якого не виснажить ні висока посада, ні висока зарплата. А ось нинішнього тренера ми, напевно, вже втратили…