Російський хокеїст Сокола: «Жодна адекватна людина не підтримуватиме війну»

Від був одним із найяскравіших гравців у незавершеному сезоні-2021/2022 в українському хокеї. 23-річний нападник столичного «Сокола» Олександр Павленко в другому сезоні у складі киян приніс команді 58 (30 голів + 28 асистів) очок у 42-х матчах національних чемпіонату і Кубка, а також Континентального кубка. За результативністю Олександр поступився лише Антонові Рубану. Вклад нинішнього гостя Sport.ua в здобуття киянами Кубка і чемпіонського титулу - найвагоміший. Може, був би він ще помітніший, якби сезон команди дограли і доля чемпіонства «Сокола» вирішилася на льоду, а не за підсумками поточної турнірної ситуації.

Однак з 24 лютого нам не до спорту. Війна перекреслила усі плани й сподівання. Народжений у столиці Молдови Кишиневі Павленко, виступаючи в Україні в статусі російського легіонера, засуджував агресію рф супроти нашої держави з перших днів. Із власних соцмереж він закликав росіян не вірити пропаганді, розміщував відповідні відео. Нині, станом на середину червня, Павленко залишився єдиним із численних російських легіонерів українського чемпіонату з хокею, хто не покинув України. В цьому інтерв'ю хокеїст обґрунтував свою позицію. І розповів, як йому жилося в Україні до війни і чи складно йому з російським паспортом зараз.

- Перебуваючи тут, в місці, де лунають вибухи, прилітають ракети, точаться реальні бойові дії, гинуть люди, неможливо залишатися осторонь і мовчати, - бере слово Олександр. - Щодня спілкувався з українськими партнерами по команді, родичами з інших міст України. Звісно, для мене те, що робиться зараз в Україні, незбагненне. Не можу повірити, що таке можливе. Вважаю, що в такий час не можна мовчати. Кожна людина має при нагоді висловлювати свою думку. Може, це не вплине на тих людей, які приймають рішення, але тверезомислячі люди іноді прислухаються. Мені не зрозуміло, як у 21-му сторіччі можна розв'язати таку війну. Це катастрофа.

- Про те, що війна може бути, говорилося впродовж кількох місяців. Ви, мабуть, теж розуміли, що російська агресія проти України реальна…
- Ранок 24 лютого залишиться в пам'яті на все життя. Це, можливо, наймоторошніші миті, які переживав у житті. Зізнаюся, я до останнього не вірив, що таке можливо. Хоча ще в січні хлопці приходили і перед тренуванням у роздягальні говорили, що буде війна. Здоровий ґлузд говорив, що це нереально. Особливо не вірили в це ми, російські хлопці. Ми ж тут стільки часу грали і почувалися комфортно…

24-го лютого вранці в нас мало бути тренування. Наступного дня ми мали виїжджати до Кременчука, щоб 26-го зіграти там матч регулярного чемпіонату України з нашим головним суперником. Якесь передчуття було. Вночі перед війною я довго не міг заснути. Заснув десь після 12-ї, перед тим послухавши виступ Президента України Зеленського. Але було трохи страшно… Десь о п'ятій ранку нас розбудив дзвінок моїй дівчині. Їй зателефонували родичі з Київщини. Сказали збирати речі та їхати до них, бо в Києві вже вибухи і почалася війна. Нам з вікна квартири на Академмістечку тоді ще не було нічого ні видно, ні чути. Але зайшли в інтернет, переконалися, що дійсно, все правда. Почувався безсилим, не знав, що робити, куди бігти. Врешті, ми справді поїхали до родичів дівчини, в безпечний у той час регіон на Київщині, в напрямку Одеської траси.

- Батькам у Росію теж відразу зателефонували?
- Звичайно. О шостій ранку розмовляв з мамою і татом. Вони не повірили, що те, що я розповідаю, правда. «Повірте, я чую вибухи на свої вуха», - кажу… Власне, навіть тоді здавалося, що це не затягнеться надовго. Мене мов заціпило. Та й не лише мене. Постійно спілкувалися з хлопцями з «Сокола», зокрема з росіянами. Вони були шоковані. Жодна адекватна людина не стане підтримувати війни. В подальшому ми підтримували українських хокеїстів. А вони нас. Перших півтора місяці ми були на постійному зв'язку. Людяності в цей непростий час ніхто не втратив.

- Російські легіонери з херсонського «Дніпра» після повернення додому говорили в інтерв'ю про «українських нацистів»…
- Я не знайомий з тими хлопцями. Може, у них там такий колектив був, що не було єдності. В нас у «Соколі» команда була єдиним цілим. Думаю, жоден з хлопців нічого поганого про роки, проведені в Києві, не скаже. Так, ми бачили, що наші найактивніші фанати люблять свою країну. Що в цьому поганого? Наша фанатська трибуна - найбільша в Україні. Хлопці нас підтримували від щирого серця, їздили з «Соколом» на виїзди. Після матчів ми спілкувалися, фотографувалися. Звісно, всі знали, хто росіянин, а хто українець, але жодних непорозумінь через це не виникало. Та не тільки на хокеї не виникало, а й у побуті. Ці майже два роки я почувався в Києві, мов удома.

- Фанати почали ставитися до росіян із «Сокола» по-особливому після того, як торік у листопаді ви всімох поїхали в Будапешт, щоб буквально через добу замінити в лавах збірної України сімох відмовників з «Донбаса».
- Ми взагалі не вагалися. І дуже зраділи. Навіть із суто хокейної точки зору. Грати завжди краще, ніж отримувати навантаження від Олега Леонідовича (тренера «Сокола» Шафаренка - авт.) (сміється). Але головне - це можливість виступити на рівні національних збірних, допомогти країні, в якій ми реалізували себе як хокеїсти. Для нас це був новий виклик. Тим паче, що в мене батько наполовину українець. Але родичі в нас є і в Одесі, і в Черкасах, і у Вінницькій області. До 12-ти років я щороку приїздив на канікули в Одесу, на Чорне море, постійно спілкувався з родичами.

- За підсумками тієї історії у збірній ходили розмови, що п'ятеро гравців «Сокола» можуть отримати українські паспорти. Але до війни це питання не вирішилося. Нині Антон Рубан, Єгор Кузьменко, Єгор Мажуга і Андрій Алексєєв вже вочевидь не будуть повертатися в Україну. З цієї компанії у Києві залишилися лише ви…
- Нам запропонували і ми погодилися. Після початку війни хтось із хлопців був змушений повернутися в Росію. У кожного свої обставини. Знаю, що думка кожного з вами перелічених про війну адекватна і схожа з моєю. Але розписуватися ні за кого не буду. Скажу за себе. Я свідомо вирішив залишитися в Україні і хотів би тут жити. Спершу ще вагався, що, може, є сенс разом з іншими хлопцями виїхати за кордон і перечекати війну там. Але в підсумку ми залишилися. Що не хочу повертатися до Росії, усвідомив відразу. Так, батьки за мене хвилюються. Але вони мене розуміють.

- Ви усвідомлюєте, що війна ще може повернутися до Києва?
- Та зрозуміло. Але хіба я один такий? Прокидаючись вранці, ми не знаємо, що буде ввечері. Але все ж сподіваюся, більше в українській столиці бойових дій не буде.

- Наразі ви живете в Україні з російським паспортом. Мали через це проблеми в умовах воєнного стану?
- Ні. Документи перевіряли, але я маю посвідку, що можу знаходитися на території України.

- Олександре, на тлі війни нині вже майже ніхто не згадує, що «Сокіл» зробив золотий дубль. Ви ще про хокей не забули?
- Хочеться вже повернутися на лід, адже пауза затягнулася. Ми справді проводили гарний сезон. В міжсезоння «Сокіл» добре підсилився. У нас була прекрасна команда, якісно працював тренерський штаб, виконувало зобов'язання керівництво клубу. А ще у нас був дуже згуртований колектив. Такого за мою недовгу кар'єру не було ніде. З одного боку, сприяли згуртованості перемоги. Кожен виграш - «плюс один» до згуртованості. Але головне не те. Ці два роки мене приємно вразили. Не знаю, чи може бути десь кращий мікроклімат, ніж впродовж цих двох років у нас в «Соколі». Думаю, торік ми дійшли до фіналу, маючи не такий зірковий у порівнянні з тим же «Кременчуком» склад саме за рахунок єдності. Цей мікроклімат - заслуга наших «старичків». Андрія Міхнова, Дмитра Німенка, які були і торік, а також Віті Андрущенка, Роми Благого, які долучилися до нас у цьому сезоні. Розумієте, результат йде з роздягальні, від дисципліни, яка там панує.

Після здобуття Кубка на початку року ми були згуртовані навколо мрії виграти чемпіонство. Врешті, це сталося. Але проведи ми серію плей-оф, обіграй у фіналі «Кременчук», емоції були б зовсім іншими. Також ми відчували сили, щоб перемогти «Донбас». Це було б цікаве суперництво. Шкода, що ліга розкололася і ми не дізнаємося, чи змогли б перемогти донеччан. Думаю, ми мали всі шанси, щоб перемогти «Донбас».

Своєю грою в тому сезоні теж задоволений. Зіграв набагато краще, ніж у попередньому сезоні. Проте відчуваю, що є куди рости. Буду працювати, щоб грати сильніше і приносити команді ще більше користі.

- На мій погляд, особливо ефективними ваші дії стали тоді, коли в команді з'явився Роман Благий і тренер поставив вас в одне тріо разом із Андрієм Смирновим.
- Хороші партнери, з ними приємно грати. Рома - досвідчений гравець, він сильно нас доповнив. Ми справді почали приносити команді багато очок.

- Сьогодні чимало хокеїстів «Кременчука» і «Донбаса» вже попідписували контракти з закордонними, в основному, польськими клубами. Гравці «Сокола» в трансферних новинах поки не фігурують. Дочікуєтеся новин про можливу заявку команди в польський, словацький чи угорський чемпіонати, про що в недавньому інтерв'ю говорив тренер Костянтин Сімчук?
- Так теж можна сказати. Очікуємо на рішення керівництва. Головне наразі, щоб «Сокіл» жив. А де будемо грати, покаже час. Звісно, було б ідеально, щоб війна закінчилася і восени ми знову стартували в чемпіонаті України. Щоб жив не лише «Сокіл», а й інші українські команди. Бо в останні роки хокей у нас ставав щораз міцнішим. Буде шкода, якщо це все втратиться…