«Коли задонатив армії і попрацював — одразу полегшало. Беріть на озброєння»

Ну що, можна підбити попередні підсумки першого дня війни Російської Федерації проти України з точки зору звичайного харківського спортивного журналіста.

У мене взагалі вийшло майже як у відомому анекдоті: «А я і не спав». Тільки сюжет не класичний, а «Мишко, війна почалася». А Мишко сидів і працював на нічній редакторській зміні. Приблизно о 4:40 ранку 24 лютого почалися перебої з Інтернет-оператором Triolan (судячи з міського чату - по всьому Харкову), а о 5:00 ранку почувся гул канонади. Зізнаюся, ніколи не чув канонади, але її не сплутати ні з чим. Росія атакувала військовий аеродром у Чугуєві (чорт, я у тих краях воєнку проходив), інші об'єкти. Як виявилося згодом, дісталося і житловим будинкам. І мирним мешканцям.

О 5:01 я написав у робочий чат «ну що, понеслося, схоже». Чесно скажу, спочатку руки трохи тремтіли. Від мого будинку до кордону з Росією приблизно 30 км трасою, я дуже добре уявляю, наскільки швидко можна дістатися звідти до міста. Я, як людина необізнана про силу нашої оборони, побоювався, що російські танки можуть одразу увійти до Харкова.

На щастя - ні. ЗСУ були на висоті і дали відсіч ворогові. Зокрема, на окружній, до якої рукою подати від мого будинку. Вранці з'явилося відео розбитої техніки прямо на дорозі.

Гаразд, без лірики. Якщо брати за цілий день, то обстрілів на Олексіївці було чути не так вже й багато. Дуже порадували сусіди по дому. Жодних панік-істерик, все чітко і по ділу. Підвал відчинили, ворота та хвіртку, зазвичай замкнені, відчинили. Ніхто не бігав безглуздо, як курка з відрубаною головою. Респект. Може, була пара машин, які рано-вранці в паніці кудись звалили - ну і все.

Перебоїв із водопостачанням та електрикою не було. Перебої з Інтернетом також відносно швидко закінчилися.

Вдень був момент, коли не знав, що робити. Чи йти кров здавати на Клочківську, чи їхати на Селянську, 84 - записуватися до територіальної оборони. У результаті кров не пішов здавати тому, що величезна черга. Мій товариш з Д7 Валерій Богданов якраз був там у цей час і сказав, що не треба туди бігом бігти. Спробую у п'ятницю. У тероборону терміново їхати зарадив Артем Шкуров - неймовірна кількість охочих, мало людей на оформленні, через це великі черги. Плюс до всього виявилося, що офіцери запасу їм не надто й потрібні. Потрібні офіцери із досвідом, а я ж чистої води «піджак».

Можна було б проінспектувати наше бомбосховище ака підвал, але я спочатку задонатив фонду «Повернись живим», а потім сів працювати. Так, у постійному очікуванні повітряної чи іншої тривоги. Так, 80% часу присвячуючи читання новинних пабліків, чатів та листування з друзями. Нічого не вдієш - такий день. Але я дуже багато вклав у Sport.ua за останні 12 років, щоб все взяти і відразу покинути. Х*й в ніс. Хоча наша стрічка новин сьогодні була дуже специфічною. І буде такою ще чимало часу, як мені бачиться.

Коли задонатив армії і попрацював - одразу полегшало. Миттєво. Тож беріть на озброєння.

Примітно, що всі, з ким я сьогодні спілкувався, а це мої друзі як в Україні, так і за кордоном - сьогодні відправляли гроші армії. Ось просто всі, 100%. Австрія, Німеччина, Ізраїль… Про тих, хто живе в Україні, і не говорю. І, головне, ніхто не панікує. Трохи лячно - так. Незрозуміло - так. Але люди не просто готові давати відсіч - вони її вже дають. Своїми фінансами. Своїм спокоєм. Своєю взаємодопомогою. Я пишаюся своєю нацією, я пишаюся тим, що я - українець.

Про успіхи та невдачі ЗСУ ви і без мене прочитаєте. У Харкові поки що все відносно спокійно. За попередніми даними, о 4-й ранку можуть розпочатися нові обстріли. Що ж. У такому разі спочатку спустимося до підвалу, а потім повернемося і продовжимо працювати на перемогу. Крок за кроком. Зберігайте спокій і не панікуйте. Все буде добре.

Слава Україні. Слава ЗСУ.

P.S. Страх вбиває розум. Я дам відсіч своєму страхові. І, коли страх піде, залишуся тільки я.

P.P.S. А я казав, що свинособаки - не люди. Нехай вони будуть прокляті на віки віків.