Футбольна Суперліга: Де-факто вона вже є. Залишилося легалізувати

У прихильників створення європейської футбольної Суперліги чергове загострення. Днями надбанням громадськості стала типу закрита інформація, яку оприлюднила італійська преса. Ну, ви напевно це все читали - і про настирливе бажання топ-клубів з так званої «великої п'ятірки» організувати собі щось подібне клубу за інтересами вже в 2023 році, і про 20 майбутніх учасників такої ліги, 15 з яких будуть постійними, і про нечуваний річний дохід для кожного учасника Суперліги в розмірі 350 мільйонів євро, і про інші нюанси і деталі цієї ідеї, включаючи елементарний регламент майбутнього змагання. Так само, як і про те, що УЄФА і ФІФА традиційно виступають категорично проти такої структури.

В принципі, нічого кардинально нового з цього приводу ми не дізналися - ні щодо бажання найбільших футбольних товстосумів, ні щодо небажання найвищих футбольних чиновників. Тобто, на перший погляд можна припустити, що ситуація залишається приблизно на тому ж рівні, що і була три роки тому, коли була зафіксовано попередній яскравий спалах «суперлігоманії». Стало бути, і прихильникам ідеї, і її затятим критикам потрібно просто заспокоїтися, випити води (або чогось ще), і все пройде, розсмокчеться? Ну, на цей раз - навряд чи. Тому що контекст у ситуацій 2018-го і 2021-го дуже різний. Я б сказав, він відрізняється радикально. Не так давно президент «Реала» Флорентіно Перес, якого вважають одним з головних апологетів створення Суперліги, заявив, що футбол вже ніколи не буде таким, як раніше. І шановний творець «галактікос» правий. І справа тут не тільки в небаченій досі епідемії, яка змусила простоювати «голяка» найкращі європейські стадіони, а їхнім власникам підраховувати багатомільйонні збитки. Проблема в тому, що наш (чи то пак континентальний) клубний футбол вже живе в епоху Суперліги, хоче хтось цього, чи ні. Залишилося лише узаконити існуючі порядки та чітко прописати правила поведінки як для «обраних», так і для решти.

***

Судіть самі. З середини «нульових» років почалося тотальне розшарування європейського клубного «короля спорту», ​​коли, за великим рахунком, багаті клуби ставали ще багатшими, а бідні - ну, як мінімум, мірятися мускулами з першою когортою не могли за визначенням. У 2004 році останній раз команда не з «топ-п'ять» виграла Лігу чемпіонів: тріумфатором став «Порту» Жозе Моурінью. З тих пір головний континентальний турнір вигравали виключно представники чотирьох країн: Іспанії, Англії, Італії та Німеччини. Останнім часом до цього вузького кола «еволюціонерів» зміг наблизитися лише французький «ПСЖ». Представників бельгійських, нідерландських, шотландських та інших національних асоціацій, звично помітних на континенті в минулі часи, в фіналах ЛЧ (в епоху після «Порту») не було. Бо варто умовному «Аяксу», «Брюгге» або «Селтіку» якось заявити про себе на міжнародній арені, як тут же кращі їхні футболісти йшли за звичним напрямком: в колективи з «топ-п'ять».

Крім цього, не можна не визнати, що справжня Ліга чемпіонів для грандів починається не восени, під час групового етапу, а навесні, зі старту матчів на вибування. А до того клуби на кшталт «Барселони» чи «Ювентуса» можуть спокійно дозволити собі грати проти «Динамо» або «Ференцвароша» молодіжними складами. Уявити подібне не те що в кінці минулого століття, а навіть на початку нинішнього було майже неможливо.

Стало бути, вже зараз можна стверджувати, що чемпіонська Ліга в нинішній її варіації - це вузька суперечка всім відомих кількох клубів, які на початковій стадії змагань дивляться на вимушені відрядження до Києва, Москви чи Будапешту приблизно так, як українські гранди в нинішній час на поїздки в Минай або Петрове.

І ось що ще показово: саме УЄФА свідомо чи ні, але підштовхнув сильних футбольного світу до «однополярного» сприйняття, коли дозволив відомим чотирьом національним асоціаціям делегувати безпосередньо в ЛЧ по чотири клуби. Ось ця чудова четвірка плюс «ПСЖ» із французькою свитою і рулять в головному континентальному турнірі, який вже давно перестав бути в буквальному розумінні лігою чемпіонів: там грають і такі, хто жодного разу не ставав чемпіоном своєї країни. Так що тим, хто до сих пір ностальгує за часами, коли Кубок європейських чемпіонів вирушав на річне зберігання в Югославію чи Румунію, або хто пам'ятає про геройства нашого «Динамо» на зламі століть в головному єврокубку, потрібно просто здати ці спогади в архів. Минуле вже не повториться. Ніколи. Як ніколи не повернеться час лампових телевізорів і дешевої ковбаси.

***

До речі, перехід від Кубка чемпіонів до Ліги чемпіонів був теж не просто так. Так, ми звикли називати «батьком ЛЧ» екс-президента УЄФА Юханссона, але ж це тільки частина правди. Чутки про те, що «Реал» і «Мілан» з компанією хочуть створити автономне змагання для найбільш шанованих і блатних, гостро циркулювали ще в кінці 80-х років минулого століття. І щоб заспокоїти кращих з кращих, їм і була кинута кістка у вигляді чемпіонської Ліги. Але тоді ще не було такого різкого розшарування на касти. «Рейнджерс»/«Селтік», «Порту»/«Бенфіка», «Аякс»/ПСВ, «Андерлехт», «Панатінаїкос», «Гетеборг», наше «Динамо» і деякі інші могли наочно довести, що не ликом шиті. Але поступово їхня спритність йшла на боротьбу з вітряними млинами, а Шевченко, Кану, вам Боммель і інші лідери «вискочок» благополучно і швидко перебиралися на підвищення.

Більш того, провідні клуби топ-п'ятірки, які колись славилися своїми вихованцями, зробили різкий крен у своїй трансферній політиці: вони просто скуповують краще на стороні, не сильно парячись про власні засіки. Складно пригадати без підготовки і Вікіпедії хоч парочку вихованців «Баварії», які грають зараз в основі мюнхенського гранда. І подібне стосується не тільки найкращої команди Німеччини: знамениті академії «Барси» і «МЮ» зараз обслуговують не метрополію, а скоріше, більш дрібні тамтешні клуби.

***

Так що має рацію дон Флорентіно: футбол дійсно змінився до невпізнання. І якщо «Реал» співтовариші по-справжньому захочуть створити Суперлігу, вони її створять. Тому що саме топ-клуби володіють найбільш ліквідним футбольним товаром - гравцями і тренерами. Плюс до всього під створення такої Суперліги знайдуться і телебачення з нечуваним досі телепулом, і інвестори зі своїми мільярдами. Особливо американські, яким дуже цікавий ринок європейського соккера.

УЄФА і ФІФА в даній ситуації - це як «братки» з дев'яностих, що збирають данину з бариг і торгашів за місце на ринку. Але приходить день, коли хтось із торгуючих може собі дозволити побудувати свій магазин. Та хоч перукарню. І позбутися настирливого ​​«даху». Перетворившись самим на щось подібне.

І якщо у нашого футбольного «даху» зі своїм дахом все гаразд, він має вже зараз думати про те, як грати на випередження, тобто знову, як на початку 90-х, кинути «топам» ідею. Тільки цього разу просто «кісткою» вони не відбудуться: апетити «гегемонів» занадто виросли, їм уже не потрібен груповий етап ЛЧ. Напевно існуючу Лігу чемпіонів потрібно змінювати докорінно, щоб хоч якось догодити тим, хто і платить, і замовляє музику.

Тобто, у футбольних чиновників залишається варіант, співзвучний гаслу радянських комуністичних вождів: «не можеш запобігти п'янці - очоль її». Якщо пан Чеферін з підопічними запропонує «суперлігівцям» свою допомогу, розуміння, суддів і лояльність, плід від такої роботи може бути набагато смачніше, ніж спочатку передбачалося. Либонь, і інші від цього пирога хоч щось, та отримають.

Але якщо чиновники УЄФА і особливо ФІФА будуть просто ставити палки в колеса ідеї, яка, по суті, вже стала реальністю, саме вони, а не реали з міланами, опиняться на узбіччі історії.

Так, на цьому узбіччі можемо опинитися і ми, середньостатистичні за мірками континенту футбольні клуби і асоціації. Але наші проблеми - то не провина і не біда тих, хто намагається організуватися в лігу з приставкою «Супер». То в першу чергу наші проблеми. І, мені здається, їх можна вирішити. Якщо «обрані» можуть собі дозволити відкрити клуб за інтересами, то щось подібне можуть собі дозволити і інші. Питання - лише в ціні, бажанні й часі.