Михайличенко був одним із найкращих гравців Европи. А міг стати і великим

Ось де справжня іронія долі: дивитися за грою нинішнього київського «Динамо», яким керує Олексій Михайличенко, задоволення таке собі: не для людей зі слабкими нервами. Для тих, хто в силу різних причин, перш за все вікових, не пам'ятає на власні очі футбол останнього динамівського тріумфу за радянських часів і його головних творців, може скластися враження, що теперішній динамівський наставник під час його перебування гравцем був таким же, яким став тренером: дуже прагматичним, прямолінійним, а часом і просто нудним.

Але ж ні! У розквіті сил і таланту футболіст Михайличенко - яскрава пляма в радянському і європейському футболі, гравець рівня Гулліта і Маттеуса. Чому йому не вдалося (на жаль, уже можна про це говорити ствердно) стати таким же яскравим і неординарним тренером, тема не нинішньої замітки. Набагато цікавіше, чому Михайличенку, одному з кращих футболістів Європи кінця вісімдесятих, не вдалося в цій самій Європі досягти і половини того, на що він був здатний.

Довга дорога в думах

1988 рік - рік Олексія Михайличенка. Він став найкращим футболістом Радянського Союзу, набравши в голосуванні 482 голоси з можливих 498. Досі такої майже «одностайності» в цьому конкурсі не спостерігалося. А ще він став віце-чемпіоном Європи і Олімпійським чемпіоном у складі збірної СРСР. І в першій збірній, і в Олімпійській він був не тільки незаперечним авторитетом, а й системоутворюючим футболістом. Ясна річ, що і в тодішньому київському «Динамо» Олексій грав першу скрипку. Хоча його шлях до основи київської команди виявився довгим. Дуже довгим.

Рудий довгоногий нападник (а саме на цій позиції дебютував «Лесик» за «Динамо») отримав свій перший шанс в київському «Динамо» ще в 1981 році. 18-річний Михайличенко зіграв один матч за «Динамо» в Кубку СРСР. Зіграв непогано, але потім на два роки зник з поля зору. Друга поява Олексія в складі першої команди - в 1983 році, вже в чемпіонаті. Він вийшов на заміну і відразу ж забив гол. Юрій Морозов підтягував юного форварда до основи. Але в наступному році в «Динамо» повернувся Валерій Лобановський, і Михайличенко знову пропав з радарів першої команди: він переважно виступав за дубль. Хоча слово «виступав» не дуже підходить, щоб передати всю повноту картини: він там феєрив. Але до основи все одно підпускався по рідкісних святах.

Слід розуміти, що в той час динамівський дубль за рівнем домагань і прізвищами мало чим відрізнявся від основної команди. І багатьом майбутнім і справжнім динамівським легендам довелося пройти «курс молодого бійця». Хтось, як талановитий Віктор Хлус, так і не зміг звикнути до ролі вічно другого і дочекатися свого шансу. Але хтось, як Олексій Михайличенко, терпів і чекав. У 1985 році він вже частіше грав в основі. Але, очевидно, і тому теж, що надовго через травму вибув Іван Яремчук. Михайличенко скористався своїм шансом - багато забивав, багато асистував. Відмінна статистика - і в наступному, тріумфальному році. Тільки ось стати помітною фігурою в «Динамо» під час ходи по етапах Кубка володарів Кубків Михайличенку не вдалося: лише рідкісні виходи на заміну. Пізніше він розповість, як хріново почувався, сидячи на заміні під час фіналу проти мадридського «Атлетіко». Футболіст рвався в бій, але тренер так і не дав йому хоча б хвилини. Хоча, в іншому інтерв'ю, більш пізньому, він зізнається, що шансів пробитися тоді в основу у нього було небагато: «Кого я тоді там міг замінити? Яковенка? Раца? Заварова? У тій команді треба було доводити свою спроможність не день і не два а, може бути, і не рік».

На чемпіонат світу-1986, куди поїхав переодягнений у форму радянської збірної практично весь склад київського «Динамо», Олексія Михайличенка не взяли. Мовляв, ще молодий, все попереду. Навряд чи хтось тоді міг собі уявити, що наш герой так і не зіграє на Мундіалі.

Більш того, перед відльотом збірної СРСР в Мексику, у Михайличенка відбулася розмова з Лобановським. Валерій Васильович почув Олексія Олександровича. І відпустив в московське «Динамо», яке задобрювало «Лесика» ще з початку вісімдесятих.

Москва, як мало в цьому звуці

І Михайличенко відбув до Москви. Його тут же взяли в оборот: пообіцяли трикімнатну квартиру в центрі міста, «Волгу» і місце в основному складі: виходь і грай скільки хочеш, хоч завтра. Все начебто було добре. Начебто все налагоджувалося. Але, в той же час, було якось не по собі. Немов в чужих кросівках: вони начебто красиві і модні, але незручні. Некомфортні. Не свої, загалом. От не лежить душа, і що ти будеш робити. Олексій сказав москвичам, що злітає до Києва за речами і всім необхідним і повернеться. Але вже з аеропорту віддзвонився і сказав, як відрізав: не повернуся. Не той розмір.

Після повернення з Мексики багато гравців «Динамо» ще довго переварювали наслідки того чемпіонату світу. Відчувалася якась апатія, прохолодність в діях «Динамо» «постмексиканського» періоду. А ось Михайличенко був в повному порядку. До того ж, він був дуже злий. По-спортивному злий. «Лесик» виходив на поле, щоб рвати і метати. Це був останній аргумент королів. Осінь 1986-го - Олексій Михайличенко вже основний гравець київського «Динамо». 1987 рік - незамінний гравець київського «Динамо». А 1988 рік - кращий гравець київського «Динамо» і збірної СРСР.

На чемпіонаті Європи 1988 року збірна Союзу з Лобановським на тренерському містку і Михайличенком в складі дійшла до фіналу, в якому поступилася феноменальним голландцям. А ось в півфіналі наші футболісти майстерно, блискуче (підберіть будь-який інший відповідний синонім - він тут буде доречним) розібрали на запчастини збірну Італії.

Після того Євро всі Апенніни буквально закохалися в радянську збірну і її тренера. Посипалися пропозиції. Першим гучним трансфером по даному маршруту став перехід з київського «Динамо» в «Ювентус» Олександра Заварова. За майже «офіційним» чутками, туринський клуб хотів придбати ще двох гравців зі столиці України - Протасова і Михайличенка. Але їх тоді не відпустили.

І справа не тільки в горезвісному віковому цензі (відпускали тільки тих, кому «стукнуло» 28 років) - його можна було обійти правдами і неправдами. Валерій Лобановський попросив Олексія Михайличенка залишитися. Дуже попросив. Головний аргумент Метра - київське «Динамо» відтепер буде крутитися навколо «Лесика». Михайличенко дав слово, що залишиться. Своє слово дотримав і ВВЛ - Олексій став головною дійовою фігурою команди. Ось так, фактично за два роки, «попелюшка» перетворилася на справжню «принцесу». У сенсі, в принца.

Шість з половиною мільярдів лір

Чемпіонат світу-1990 повинен був стати турніром Михайличенка. Як Євро-1988. Але, на жаль, через прикру травму, отриману в товариському матчі збірної, Олексій на італійський Мундіаль не потрапив. Він лише стежив по телевізору, як його партнери і його тренер облажались по повній.

Після того ЧС Валерій Лобановський пішов і зі збірної, і з «Динамо». Разом з Валерієм Васильовичем, в один день, покинув київську команду і Олег Протасов, який перейшов в «Олімпіакос». Олексій Михайличенко покинув «Динамо» трохи раніше - в середині серпня 1990-го. Йому тоді виповнилося 27, практично ідеальний вік для футболіста. Його звали «Рома» та «Сампдорія». Генуезьці були більш наполегливими і конкретнішими, тому «Лесик» вибрав «Сампу». Радянське футбольне начальство спочатку вперлося рогом: мовляв, підеш в наступному році, коли досягнеш «потрібного» віку. Але федерації футболу Італії і України, а також обидва клуби - «Динамо» і «Сампдорія» - активно клопоталися за цей трансфер. «Підписався» за свого підопічного по збірній Союзу і новий наставник Анатолій Бишовець, який, власне, і дав путівку у великий футбол рудоволосому скромнязі з Борщагівки. Загалом, відомство Колоскова не встояло перед настільки масовим і організованим «артобстрілом», і 16 серпня 1990 року півзахисник київського «Динамо» і збірної СРСР Олексій Михайличенко став гравцем італійської «Сампдорії». Сума трансферу склала шість з половиною мільярдів італійських лір.

У день переходу в Генуї відбувся товариський поєдинок між збірною Радянського Союзу і «Сампдорією». У присутності 16 тисяч уболівальників суперники зіграли внічию 1:1. Єдиний м'яч гостьової команди - в активі її капітана Михайличенка. Олексій потужним і красивим ударом з-за меж штрафного майданчика не залишив шансів знаменитому голкіперу італійців Пальюці. А на 83 хвилині Михайличенко був замінений. Але через пару хвилин знову з'явився на полі. Але вже в складі «Сампи»: замість капітана генуезьців Роберто Манчіні. Примітно, що Манчіні вручив новому партнеру футболку «Сампдорії» з десятим номером, під якою сам грав.

Ось так красиво і резонансно починалася кар'єра Олексія Михайличенка в серії А. Хоча, за спогадами футболіста, «все сталося настільки раптово і буденно, що я з партнерами по «Динамо» як слід не попрощався».

Рік в Італії, п'ять в Шотландії

Однак і офіційний «перший млинець» для Михайличенко в «Сампі» не видався гливким. Він дебютував в матчі за Суперкубок УЄФА, в якому забив красивий гол «Мілану». Непогано стартував і в чемпіонаті Італії, забивши два м'ячі - «Пізі» і «Болоньї». Але восени все розладналося. «Міха», як там його називали, все рідше став потрапляти в основу «Сампдорії». А з весни 1991 року остаточно втратив місце в стартовому складі.

Чому? Та так відразу і не скажеш. Тут цілий комплекс проблем і причин. За словами самого Михайличенка, йому було дуже складно перебудуватися на систему «осінь-весна». Організм всю ігрову кар'єру був заточений під іншу формулу, під інші вимоги. Голова все розуміла, а ось ноги були немов ватними. Як наслідок - травми. До того ж, через незнання мови адаптація затягнулася. Виникли непорозуміння і з тренером, і особливо з деякими партнерами. Зокрема, з Манчіні. Капітан «Сампи», який особисто віддавав «Лесику» свою футболку, на повірку виявився не таким вже й доброзичливим. Роберто конфліктував з багатьма одноклубниками, для нього такий стан речей був нормальним. Конфліктував він і з українцем. Більш того, пару раз футболістів доводилося навіть розбороняти в бійках. Наслідком цих сутичок стало те, що на тренуваннях і особливо в матчах досі люб'язні і чемні одноклубники відмовлялися пасувати на «Міху», навіть якщо той був у вигідній ситуації...

Але свої 24 матчі в тому сезоні за «Сампдорію» Олексій Михайличенко провів. І вніс посильну лепту в історичне перше чемпіонство «Сампи». Перше і поки що останнє.

Після того сезону Михайличенко вирішив піти з команди, незважаючи на те, що у нього ще два роки діяв контракт. Олексій не відчував себе там комфортно, не відчував своїм. Особливого ​​контакту з тренером не вийшло, з одноклубниками теж. Та й травми почали надокучати. Розчарувалися в екс-динамівцю і генуезці. Тому, коли надійшла вигідна пропозиція, обидві сторони зітхнули з полегшенням.

Шотландський «Рейнджерс» запропонував Михайличенку чотирирічний контракт, і Олексій вхопився за цей шанс. Як він скаже пізніше, «вже не хотілося нічого і нікому доводити. Хотілося просто грати - в міру того, що відпущено Богом».

Замість чотирьох років Михайличенко провів у Глазго п'ять. Там він теж став чемпіоном. До речі, першим в світі чемпіоном трьох країн. Мав добру репутацію, був гравцем основи. До тих пір, поки травми не стали брати гору. У 1996-му він після недовгої боротьби з самим собою вирішив зав'язати з кар'єрою футболіста.

Напевно, озираючись назад, Михайличенко навряд чи може себе в чомусь дорікнути. Або дорікнути своїй футбольній долі. Вона була до нього прихильною, віддаючи належне його терпінню і таланту. Та й він робив все від себе залежне, щоб досягти вершин в ремеслі. Один з кращих півзахисників в історії київського «Динамо», один з кращих півзахисників в історії збірної Союзу. Він дуже хотів стати таким же і за кордоном. Напевно, все-таки не вдалося. Може, якби пішов раніше, зміг би адаптуватися і грати на дуже високому рівні. Але адаптуватися в силу об'єктивних причин не вийшло. І він там став просто добротним, хорошим гравцем, кар'єрі якого можуть позаздрити багато і багато хто.

Тільки, напевно, не він сам. Чомусь здається, що в глибині душі Олексія Олександровича все-таки засіла скалка, яка дає про себе знати довгими зимовими вечорами біля каміна. Тоді, як правило, перегортаються старі фотоальбоми і насідає ностальгія. Він дійсно після піку в 1988-му міг злетіти ще вище. Але обмежився середньостатистичною висотою. Яка, можливо, хороша для Атоса, але для графа де Ла Фер - все ж низькувата.

Читайте також:

У Греції є все, крім футболу. Цю істину не змінив навіть Протасов
Якщо хлопець в горах не ах, або Чому Леон-кілер став просто Леоном