Глибини лавки поки немає. Але є характер

Не все так добре, як вважали після гри в Вільнюсі. Але й не так все погано, як вважали після першого тайму гри в Дніпрі. Збірна України після вересневої спарки знову вирушає на канікули, щоб через місяць продовжити свій похід за мрією.

Охарактеризувати, оцінити і спробувати втиснути в якісь рамки два останні матчі команди Шевченка навряд чи вийде. Тому що дві ці гри вийшли абсолютно різними - як за семантикою, так і за емоціями. Після матчу зі збірною Литви ми якось ненароком увірували в те, що ця команда вже вміє перемагати на голому класі, вміє грати по-грандовськи нудно, тобто, брати своє, віддаючи для цього рівно стільки, скільки потрібно. Після поєдинку з Нігерією можна констатувати, що гра в Вільнюсі - це всього лише виключення з правил. Якщо бути до кінця послідовним і чесним, то потрібно визнати, що збірна Литви - на даний момент дуже слабкий суперник. Причому слабкий практично за всіма профільними параметрами. На тлі прибалтів українці виглядали справжніми велетнями. І в першу чергу тому, що нашим майже безболісно дозволяли не тільки приймати м'яч, але і в умовах вакууму робити з ним все, що заманеться. Але варто було «синьо-жовтим» (цього разу «білим») зіграти проти опонента, який і швидко біжить, і боляче кусається, стало очевидним, що до рівня справжнього гранда українцям ще дуже далеко. Та й проблем у нас теж вистачає. Причому на таких місцях і позиціях, які раніше вважалися невразливими, укомплектованими. Добре, що ці проблеми розкрилися в товариському поєдинку, а не у відборі на Євро.

***

Хоча в даному випадку навряд чи потрібно акцентувати увагу на тому, що другий матч був просто спарингом. Як мені здається, головна проблема збірної України в даному контексті - більш глобальна: команда не вміє проводити другий матч спарки так само впевнено і сильно, як перший. Згадайте попередні подвійні ігри, коли перший матч виглядали здорово, а в другому - не були схожими на себе. Причому всі ці ходіння по муках припадали на Люксембург - аж ніяк не найсильнішого суперника, який міг би бути. Гра проти нігерійців лише підтверджує цю неприємну тенденцію.

Чому ж так відбувається? Причин, насправді, відразу кілька. Але основна, на мій погляд, наступна. На жаль, збірна України має тільки уявну глибину «лавки». Перший поєдинок спарки ми можемо провести на належному/ потрібному рівні, причому як фізичному, так і емоційному, а от у другому всього цього стає менше. Стає прогнозовано менше, адже складно повторити подібне проти Сербії через два дні, будь ти навіть тричі чемпіоном світу. В такому випадку повинна рятувати ротація. І Андрій Шевченко грунтовно її використовував у грі проти Нігерії. Ось тут-то і виявилося, що умовно другий наш склад збірної (ну добре, не другий, а експериментальний) поки ще не готовий стати першим. На це є як об'єктивні причини - відсутність ігрової практики або елементарної зіграності, так і суб'єктивні - типу відсутності класу. У цьому випадку на особистості переходити не буду - хто має очі, все побачив. Скажу лише, що збірній України в Дніпрі дуже не вистачало чіпкості і впевненості Степаненка і Миколенка.

УАФ. Олександр Зінченко - один із лідерів нинішньої збірної

Є у мене один камінь в город і нашого тренерського колективу. Те, як вміє штабна команда Шевченка буквально по кісточках розбирати свого опонента, вже стало притчею во язицех. Але конкретно зараз, по гарячих слідах гри в Дніпрі, дозволю собі сказати наступне: українців явно застала зненацька манера гри суперника. Нігерійці грали дуже швидко, використовуючи, в першу чергу, проходи по флангах і довгі діагональні передачі за спину нашим захисникам. І ці передачі проходили, знаходили свого адресата не тільки тому, що у нас були розриви між лініями, а в центральній зоні не було звичного Степаненка, який все це міг би склеїти, а що потрібно - перекушувати в зародку, а скоріше тому, що наші футболісти до такого ведення бою виявилися неготовими. Здається, їм просто не розжували, що до чого. Добре, що це сталося на заліку, а не на іспиті. Хочеться сподіватися, що урок з дніпровського матчу матимуть не тільки наші футболісти, але і тренери.

***

З більш позитивного: у футболістів нинішньої збірної з'являється характер. Ось в цьому зв'язку не тільки гравців, але і Андрія Шевченка та компанію похвалити обов'язково потрібно. Команда не кинула грати, навіть коли майже нічого не виходить, навіть після 0:2. У цієї команди однозначно є яйця. Їй би кмітливості, гнучкості побільше (адже все одно продовжували використовувати короткий і середній пас, коли був потрібний інший інструментарій), і вона б уже зараз встала в один ряд з визнаними фаворитами. Хоча в даному випадку важливо те, що нашій збірній не тільки є куди рости, але і є підмога, матеріал, завдяки якому цей ріст можливий.

Особливо хотілося б відзначити Зінченка. Його роль в тому, що 0:2 перетворилися в підсумкові 2:2, майже унікальна. Ця людина апріорі не може грати на чистих м'ячах. Напевно, тому він і грає у Гвардіоли, а не у Каштру. Мені здається, що Саша - завтрашній гегемон збірної України. Та її новий капітан. А ось про його лідерські якості можна говорити вже в теперішньому часі.

Вважаю доречним відзначити і Яремчука. І не стільки за забитий м'яч (за правилами чи ні - не так важливо), скільки за роботу. Здається, що у нашої збірної нарешті з'явився справжній нападник.

Резюмуючи все вищевикладене, потрібно акцентувати увагу на тому, що у вересневому виході для збірної України все склалося досить вдало: там, де потрібно було брати очки, ми їх взяли, а там, де потрібно вчитися, ми отримали підгрунтя для роздумів. Все дійсно не так добре, як хотілося б, але і не так погано, як виглядає на перший погляд. Дуже хочеться сподіватися, що Караваєв, Циганков, Коваленко, Ярмоленко і Коноплянка наберуть в своїх клубах необхідний тонус, і зможуть дати збірній таку необхідну глибину «лавки». А ще дуже хочеться сподіватися, що Малиновський, Марлос і компанія не будуть волинити там, де це можна, але не бажано.

А ще приємно - що наступний поєдинок з двох спарених наша команда знову проведе проти Литви. А вже потім проти Португалії. Хоча це - вже зовсім інша історія, яка, хочеться вірити, виявиться зі щасливим кінцем.

Валерій ВАСИЛЕНКО