Юрій Бакаляр – про футбол в Сан-Марино, зустріч із Маліновським і кумирів

Юрій Бакаляр, який виступає в чемпіонаті Сан-Марино, в розмові з кореспондентом Sport.ua розповів про те, як намагався пробитися через юнацькі академії в Італії, перегляд в «Аталанті» й зустріч на футбольному полі з Русланом Маліновським, а також про те, як опинився в чемпіонаті Сан-Марино.

- Юрію, зараз ви в Україні. Розкажіть, коли були тут востаннє? Що відчули, коли перетнули кордон і повернулися на Батьківщину?
- Був тут востаннє не так давно, десь 2 місяці тому. Проте перед тим не був понад 2 роки.

Відчув себе як удома, як завжди. Перше, що роблять люди після перетину кордону, - йдуть на заправку та беруть хот-дог. Відчув, що я вдома, бо батьки тут весь час живуть. Тому були лише позитивні емоції.

- Уже встигли зустрітися з друзями, рідними?
- Так-так. Через те, що вже багато років живу за кордоном, тут залишилося менше друзів. Багато хто теж виїхав після початку повномасштабної війни. Однак із тими, хто залишився, з рідними також, було дуже приємно знову зустрітися.

- Важко звикнути до українського ритму?
- До менталітету звикати неважко. Просто завжди, коли приїздиш, то проводиш тут обмежений термін, а хочеться багато всього встигнути за короткий проміжок часу. З усіма зустрітися, опісля, наприклад, поїхати кудись із батьками, так само з друзями десь побувати. Або, наприклад, зайнятися здоров'ям - пройти якісь обстеження чи щось подібне.

Тому дні завжди виходять дуже насиченими.

- А чого українського вам найбільше не вистачає за кордоном?
- Думаю, якраз цього - насиченішого ритму життя. Ну й наших людей.

- А привезли щось додому із Сан-Марино? Можливо, якісь екзотичні сувеніри?
- Ні, не привозив. Здебільшого або щось передаю, або, якщо батьки мають змогу приїхати, то вже вони щось привозять. Колись, можливо, коли був молодшим, то привозив якісь сувеніри.

А зараз у цьому вже немає чогось особливого чи рідкісного.

- А зараз плануєте щось взяти із собою з дому назад?
- Наразі не знаю, але, можливо, ще подумаю.

***

- От щодо вашої кар'єри. Розкажіть, як ви почали заняття футболом? Я дивився, що ви ще в доволі юному віці почали грати за «Нафтовик» із Долини.
- Почав ходити на футбол приблизно з 1-го класу. Тато відвів мене на тренування.

Пам'ятаю, що першою великою футбольною подією, яку я дивився, було Євро-2012 в Україні. Звідтоді залишилося багато спогадів, бо в кожному місті люди збиралися вечорами в закладах або просто неба, де встановлювали великі екрани та разом дивилися футбол.

Саме це були перші матчі, які я найбільше пам'ятаю з дитинства. Тоді я ще більше зацікавився футболом і почав тренуватися в ДЮСШ «Нафтовик» у Долині.

- І як, вам одразу сподобалося?
- Так, думаю, що я ще раніше почав клопотати батькам голову, щоб мене віддали на футбол, але був замалий. Можна сказати, що м'яч у мене в ногах був від народження.

- Згодом ви перебралися до Італії. Розкажіть, чому переїхали та як це тоді було?
- До Італії я перебрався в 2015 році, мені тоді якраз виповнилося 10 років. Там живе моя бабуся, і ми часто їздили до неї влітку на море.

В 2014 році ми знову приїхали до неї на канікули, й саме тоді в її місті проходив табір академії «Барселони». Я записався туди, провів там тиждень, і мене помітив один із тренерів італійського клубу «Ріміні».

Він звернув на мене увагу та запросив до команди. Спочатку тренер думав, що я вже живу в Італії, та, звісно, я тоді ще не розмовляв італійською мовою.

Опісля він поспілкувався з моїми батьками. Нам дали приблизно рік на те, щоб ухвалити рішення щодо переїзду. Батьки мали все добре обдумати.

В травні 2015 року, приблизно на мій день народження, ми остаточно все узгодили й вирішили, що з вересня я переїду до Італії, де навчатимуся та гратиму у футбол.

- Батькам було складно відпустити вас самого до бабусі? Чи не відмовляли вас від цього кроку?
- Для мене це взагалі не було проблемою, бо я був малий і тільки підтримував цю ідею. Все ж таки переїхати до Італії, грати у футбол і навчатися там - про таке багато хто мріє.

Вже згодом, коли я став старшим, ми говорили про це з батьками. Вони розповідали, що для них це було дуже важке рішення. Надто складно було мамі.

Батьки згадували одну історію: якось увечері тато запросив маму на вечерю, вони залишилися вдвох і довго все обговорювали. Зрештою, він переконав її, що так буде краще для мене, й вони ухвалили це рішення.

- Як вам було в Італії у перші місяці та перший рік життя?
- Перші місяці були дуже складними. Тим паче, що я жив без батьків, із бабусею. Я не знав мови, нікого там не знав, не мав друзів. Усі залишилися в Україні.

Звісно, добре, що поруч була бабуся, але все одно між нами була велика різниця у віці. В певному сенсі це навіть було складніше, ніж жити з батьками.

На початку було дуже важко. Я був малий, сумував за всіма, плакав. Проте з часом поступово звик, почувався дедалі впевненіше, й ставало легше.

- А що вас приємно вразило в Італії?
- Найбільше мене вразило те, що я приїхав туди грати у футбол і дістав для цього чудові умови.

Тренування проходили на хороших полях, на якісних базах. В одному місці могло бути багато футбольних полів. Для мене це було чимось новим.

Навіть те, що всі були в однаковій формі, вже спричиняло вау-ефект. У всіх були однакові м'ячі, хороші бутси. В дитячому віці ти зчаста звертаєш увагу саме на такі речі - більш естетичні деталі.

- Яким був перший період у «Ріміні»? Ви були єдиним іноземцем чи там було багато дітей із різних країн?
- Загалом в Італії завжди багато людей із різних країн. Найчастіше це албанці, румуни та представники інших національностей. Та різниця полягала в тому, що вони або вже народилися в Італії, або переїхали туди в дуже ранньому віці.

Не було нікого в такій ситуації, як я. Тому початок був непростим.

Перший період вийшов трохи ізольованим. Вочевидь, через те, що я не знав мови. Однак мені допомагали тренери.

Згодом, навіть не знаючи добре італійської, я потоваришував із деякими одноклубниками. Поступово все ставало простіше та комфортніше.

- А як тоді долали цей бар'єр? Можливо, хтось вам щось перекладав?
- На футболі ніхто не перекладав.

Інколи до мене зверталися навіть англійською мовою, бо я вже тоді трохи знав англійську - міг сказати базові речення та щось зрозуміти. Наприклад, коли тренер пояснював вправу, то для мене намагалися пояснювати її простішими англійськими словами.

Однак саму мову я теж почав вивчати доволі швидко. Думаю, вже до зимових канікул міг зрозуміти багато чого. Навіть вельми непогано розмовляв. Звісно, з погляду граматики це було не дуже правильно, але мене розуміли, і я більш-менш розумів усіх.

У школі, наприклад, у мене була окрема вчителька. Вона забирала мене з деяких предметів, які вважалися менш важливими для адаптації, наприклад, інформатики чи географії. Разом з усіма я ходив на італійську мову та математику, а під час інших уроків студіював із нею окремо. Вона навчала мене саме італійської мови та граматики.

Україна для цієї вчительки була не чужою, адже її син був одружений з українкою.

Тому мені теж трохи допомагали. Після школи я зустрічався з цією українкою, вона допомагала мені виконувати домашні завдання, а вже по тому я їхав на тренування.

Приблизно так і виглядав мій перший рік в Італії.

- А загалом швидко адаптувалися до італійської школи?
- Так, доволі швидко. Навіть той факт, що для мене окремо проводили заняття з італійської мови, свідчить про те, що там справді концентруються на тому, щоб допомогти дитині адаптуватися.

Тому я доволі швидко звик і до школи. Ба більше, саме в школі я швидше потоваришував із деякими італійцями. Напевно, тому, що бачив їх частіше.

- Також ви були в молодіжній академії Сан-Марино. Розкажіть, вона виховує гравців для збірної чи як це працює? Чи більше для клубів?
- Зараз, наприклад, команди U-22 та U-19 академії Сан-Марино вже працюють саме на підготовку футболістів для збірних.

Там грають винятково футболісти із сан-маринським паспортом.

А якщо казати про молодші вікові категорії - приблизно до U-15 або навіть U-17, то це фактично звичайний італійський клуб, який виступає в італійських юнацьких чемпіонатах.

Коли я там грав, команда виступала в тому самому чемпіонаті й у тій самій групі, що й «Ріміні». Вона вважалася звичайним італійським клубом і нічим не різнилася з іншими.

А вже старші вікові категорії більше орієнтовані на підготовку гравців для збірної Сан-Марино та чемпіонату країни.

- А от загалом як оціните рівень італійських академій?
- Я думаю, що італійські академії загалом, звичайно, дуже сильні. Проте, як я вже розповідав про школу, там дуже багато робиться для футболістів, їм намагаються всіляко допомагати.

Наприклад, із того, що я встиг побачити сам або чув від знайомих і друзів, які залишилися грати в Україні, там більш європейський підхід до футболістів. Менше цієї надмірної суворості й тому подібного.

З цього погляду, думаю, це великий плюс.

Проте, що я також помітив: якщо не брати клуби Серії А та Серії B, то загалом багато дитячо-юнацьких академій в Італії, на мою думку, відстають від інших країн щодо інфраструктури. Думаю, що навіть від деяких українських академій теж.

- А ви, наприклад, не намагалися потрапити до академій топових італійських клубів: «Мілана», «Ювентуса», «Наполі»?
- Намагався. Коли я перейшов із Сан-Марино, то грав у «Річчоне». Провів там 2 роки, закінчив сезон і поїхав на перегляд до «Аталанти».

Тоді вони ніби зацікавилися мною, але не до кінця. Була ще проблема з тим, що я перебував в іншому регіоні, а мені ще не виповнилося потрібного віку. Здається, тоді вимагалося, щоб гравцю було 16 років для переходу з одного регіону в інший.

Загалом в Італії в мене часто виникали складнощі з документами через те, що я жив без батьків. Через це періодично з'являлися питання і щодо футбольних документів.

По тому я все ж зміг переїхати до Бергамо. Від «Аталанти» мене відправили на пробний рік до «Атлетіко Грумеллезе». Зараз цей клуб фактично є «Калепіною», яка виступає в Серії D.

Там я провів навіть не повний рік, тому що почався COVID-19. Та встиг трохи пограти, також підключався до команди 2004 року народження.

Саме там мене помітили представники «Сарніко» - фарм-клубу «Інтера».

В «Інтера» на території Італії, надто на півночі країни, є кілька таких партнерських клубів. Мене якраз помітили під час гри за «Атлетіко Грумеллезе» й запросили до «Сарніко». Це сталося в розпал пандемії.

Я перейшов туди, почав новий сезон, але невдовзі почалася друга хвиля COVID-19. Тому це теж певною мірою вплинуло на мою кар'єру.

Саме в той період я вже починав бути трохи на слуху, але через пандемію все це пригальмувало, й по тому вже було складніше.

Проте в «Сарніко» я доволі добре себе виявив. Закінчив там академію до U-17, а вже опісля перейшов до «Калепіни».

***

- А коли взагалі почали заробляти на футболі? Були якісь виплати в академіях? Скільки це було, наприклад?
- В академіях в Італії практично ніхто не заробляє.

Футболісти можуть отримувати гроші хіба що від якихось спонсорських контрактів. Наприклад, якщо є угода зі спортивним брендом або компанією, яка виробляє вітаміни чи харчові добавки.

А от безпосередньо в академіях починають заробляти вже в Прімавері, тобто на рівні U-20. І то офіційні виплати, зазвичай, є лише в клубах Серії А.

Тому в дитячо-юнацьких академіях Італії футболісти фактично нічого не заробляють.

- То ви там жили за свої кошти, свої гроші витрачали?
- Так. Коли я був у Серії D, то ще грав у національному чемпіонаті U-19, але вже почав підключатися до дорослої команди.

Це було в 2023 році. Й тоді я вже припинив платити, навіть попри те, що ще виступав за юнаків. Саме через те, що вже був залучений до першої команди.

Тобто в Італії припиняєш платити й починаєш заробляти тільки тоді, коли переходиш до дорослого футболу.

- Як вам дався цей перехід до дорослого футболу?
- Складно було. На початку, коли я ще грав за U-19, то з дорослою командою підключався до товариських матчів і проводив із нею всі тренування.

Це навіть смішна історія, тому що мій перший матч за дорослу команду був товариським проти основної команди «Аталанти». Це сталося взимку 2022 року. Я тоді вийшов на заміну, й це був мій перший вихід за дорослу команду. Відіграв, мабуть, хвилин 20. Ми тоді програли 1:2.

Це була та легендарна «Аталанта», яка надалі виграла Лігу Європи. Тоді вже був Адемола Лукман, прийшов Расмус Гойлунн, ще був Руслан Маліновський перед своїм відходом. Після матчу я навіть поспілкувався з ним. Також був Луїс Муріель.

Тому для мене це були неймовірні емоції! Звичайно, перехід до дорослого футболу був складним, надто, коли ти захисник. Тренер дорослої команди мені дуже мало довіряв.

На всіх тренуваннях я був присутній, але в матчах він не дуже хотів мене випускати й ризикувати. В цьому плані було важко. В Італії дуже відчувається така собі «дідівщина», тому трохи складно було й через це.

Коли я вже закінчив академію U-19, вони хотіли відправити мене в оренду до клубу на дивізіон нижче. Та я відмовився та почав самостійно шукати собі команду. Опісля знайшлася «Ювенес-Догана».

- Ви кажете про «дідівщину». Це з боку тренерів? У плані того, що не довіряють, чи було щось інше?
- Ні, саме в плані довіри. Більше довіряють старшим гравцям, надто, якщо казати про захист. Якоїсь неповаги не було. Просто тебе не сприймають на 100% як готового футболіста.

В сезоні-2022/22 в «Калепіні» в мене була можливість тренуватися разом із Херманом Денісом, який свого часу виступав за «Аталанту». Саме в нашому клубі він завершував професійну кар'єру.

На кожному тренуванні я був проти нього. Коли тренери формували склади, він завжди був у стартовій команді, а я - в другому складі. Він був центральним нападником, а я - центральним захисником. Тому мені повсякчас доводилося грати саме проти нього.

З одного боку, це було дуже важко. Проте з іншого - дуже допомогло мені як футболісту. Й, що важливо, він сам міг підійти до мене. Людина, яка відіграла стільки років, виступала в Серії А, грала на високому рівні, могла підійти до мене, тоді ще 17-18-річного хлопця, і дати якісь підказки.

Тому все залежить від конкретної людини. Тут немає якоїсь однієї загальної картини.

Єдине, що можна сказати загалом: молодим футболістам там не так багато простору для помилок і можливостей одразу виявити себе.

- Ви мали розмову з Маліновським. Розкажіть, про що тоді спілкувалися після матчу з «Аталантою»?
- З Маліновським не було якогось повноцінного спілкування. Було таке коротке перекидання кількома словами, тому що після матчу вони дуже швидко побігли в роздягальню. Я був на іншому фланзі, покликав його. Він обернувся, не зрозумів, бо не очікував почути українську мову.

Він запитав мене, скільки я вже часу в Італії. Я йому в двох словах розповів. Він побажав мені удачі та привітав нас із гарною грою.

***

- Опісля ви були пів року без команди. Що робили? Команду шукали чи влаштували собі творчу відпустку?
- Шукав команду пів року. Це було якраз тоді, коли мене відправляли з «Реал Калепіни» в оренду. Вони хотіли продовжити зі мною контракт, але віддати мене в оренду.

Я вже бачив на прикладах інших футболістів, як це виглядало, й що після цього в них практично не було можливості повернутися до основної команди. Формально це була оренда, але насправді виглядало більше як прощання з клубом. Тому я вирішив, що не піду від них в оренду.

Почав шукати клуб самостійно. Також мені посприяв давній знайомий в Італії - Джанкарло Чінні.

Коли я був молодшим, саме він допоміг мені в 2016 році перейти до Академії Сан-Марино. Згодом він порекомендував мене в «Ювенес-Догану». Вже від жовтня я тренувався з командою, але в чемпіонаті Сан-Марино навіть вільні агенти можуть укладати контракти лише під час трансферного вікна.

Тому я просто тренувався й чекав на відкриття трансферного вікна, щоб офіційно оформити угоду.

Проте період від завершення контракту з «Реал Калепіною» до укладання контракту з «Ювенес-Доганою» не був відпочинком. Навпаки - це був період, коли я, мабуть, найбільше тренувався в своєму житті.

- А як вас прийняли в новій команді?
- В новій команді мене прийняли дуже добре. Думаю, я дуже швидко адаптувався та зміг себе показати.

По тому мені навіть казали, що вони не очікували такого рівня. Через те, що я сам себе запропонував, а не вони вийшли на мене, вони не думали, що я зможу їм настільки сподобатися. І в роздягальні, й із керівництвом клубу, й із президентом у мене склалися дуже хороші стосунки практично від самого початку.

- А чим сан-маринський футбол різниться з італійським?
- Насамперед, територіально. В Сан-Марино ти фактично не їздиш на виїзди, хоча формально вони є.

Чемпіонат побудований так, що там є 5-6 стадіонів зі штучним покриттям, на яких проводяться всі матчі. Просто всі ігри проходять на цих полях і чергуються між ними.

Немає такого, що кожна команда має свій домашній стадіон. Усі клуби протягом сезону проводять приблизно однакову кількість матчів на кожній арені.

- Через чемпіонат Сан-Марино навіть можна потрапити до єврокубків?
- Так. Якщо ти посідаєш 1-ше місце в чемпіонаті, то потрапляєш до кваліфікації Ліги чемпіонів. Якщо виграєш Кубок Сан-Марино, то потрапляєш до кваліфікації Ліги конференцій.

Також команди, які фінішують приблизно з 2-го по 11-те місце, грають між собою плей-оф. Переможець цього плей-оф теж дістає путівку до кваліфікації Ліги конференцій.

- Наскільки близький ваш клуб до єврокубків у найближчі роки?
- Мій прихід до клубу якраз збігся з періодом його розвитку. Колись «Ювенес-Догана» вже виступала в кваліфікації Ліги Європи, ще в 2010-х. Зараз, думаю, клуб поступово повертається на той рівень. Цього сезону в нас була доволі конкурентна команда. Ми створили проблеми багатьом сильним клубам протягом чемпіонату.

Трохи гірше зіграли з командами з нижньої частини таблиці, але проти клубів із чільної 5-ки виглядали дуже достойно й проводили хороші матчі.

- Збірна Сан-Марино знана тим, що багато її гравців паралельно працюють на звичайних роботах. Як із цим у вашій команді?
- Так, це правда. Проте якщо порівнювати з Італією, то в чемпіонаті Сан-Марино, попри його невеликі масштаби, доволі багато іноземців. Надто це стосується клубів із верхньої частини таблиці. Чимало футболістів приїздять із Бразилії, Португалії та інших країн, щоб заявити про себе в Європі.

Для них це своєрідний трамплін, тому що чемпіонат має офіційний статус УЄФА, матчі транслюються, є статистика на Transfermarkt, працюють медіа, а також є можливість потрапити до єврокубків. Тому для багатьох це гарний шанс показати себе. Через це є футболісти, які живуть винятково футболом.

Проте водночас є і такі, які працюють, навчаються або поєднують футбол з іншою діяльністю. Тут усе залежить від клубу, умов контракту й конкретної людини.

- Ваші одноклубники працюють кимось?
- Хтось працює, хтось ні. Я, наприклад, не працював, бо навчаюся. Так само деякі футболісти теж навчаються. Багато хлопців у моєму клубі, та й загалом у чемпіонаті, працюють фізіотерапевтами, мають власні студії або працюють в якихось клініках. Це, мабуть, одна з найпопулярніших професій.

Думаю, як і всюди, футболісти намагаються поєднувати навчання з футболом. Та є і банкіри, є люди, які працюють у страхових компаніях. Дуже багато різних професій.

Якщо це сан-маринець, то зазвичай у нього навіть краща робота, ніж в Італії, тому що Сан-Марино - доволі багата країна, порівняно з Італією там вищі зарплати навіть у звичайних мешканців.

- А є будівельники, плиточники, електрики?
- Особисто будівельників, плиточників чи електриків не зустрічав, але, можливо, такі теж є.

- А буває таке, що запізнюються на гру, бо на роботі затрималися? Чи на тренування?
- Такого немає. Всі, хто працює, все одно зобов'язані бути присутніми на тренуваннях і матчах. Не знаю, як в інших клубах, але в моєму такого немає.

Всі, хто працює, мають організувати свій графік так, щоб вчасно приїхати. Якщо комусь потрібно ще зайти до фізіотерапевта чи виконати додаткову роботу перед тренуванням, він приїздить завчасно. В цьому плані жодної несерйозності немає.

Кожен, хто хоче працювати, підлаштовує роботу під футбол, а не навпаки.

- А можливо, знаєте, яка середня зарплата в Сан-Марино?
- У країні загалом - не знаю.

- А у футболістів?
- У футболістів теж складно сказати, тому що дуже великий розкид. Наприклад, хлопці, які щойно починають грати після Академії U-22, можуть отримувати зовсім небагато. Деякі взагалі нічого не отримують.

А якщо казати про клуби з чільної 5-ки, то вони підписують футболістів, які раніше виступали в Серії B, Серії C, а інколи навіть мають матчі в Серії A. Такі гравці часто приїздять до Сан-Марино завершувати кар'єру та заробити хороші гроші.

Вони можуть отримувати 5000 євро на місяць, хтось - 7000, інколи й більше.

- Чи не було у вас пропозицій виступати за збірну Сан-Марино?
- Ні. Й це, до речі, почасти відповідь на питання, чому збірна Сан-Марино має такий низький рівень, хоча чемпіонат країни виглядає куди сильнішим. Річ у тім, що одержати громадянство Сан-Марино дуже складно. Через проживання - практично нереально.

Один із небагатьох шляхів - це шлюб із громадянкою або громадянином Сан-Марино. Та навіть у такому разі потрібно прожити в шлюбі дуже багато років. Якщо не помиляюся, близько 15-ти років або щонайменше 10.

Тому вони практично нікому не надають громадянство. На відміну від Мальти, Люксембургу чи Ліхтенштейну, в Сан-Марино майже немає натуралізованих футболістів.

У збірній грають переважно люди, які народилися в Сан-Марино або мають сан-маринське походження через батьків.

- Ви згадували, що навчаєтеся. На кого й де саме?
- Навчаюся у Форлі. Це - місто в регіоні Емілія-Романья, між Ріміні та Болоньєю.

Навчаюся у Болонському університеті на спеціальності «Дипломатичні науки та міжнародні відносини».

- Плануєте надалі працювати за фахом?
- Наразі не знаю. Поки що буду намагатися максимально реалізувати себе у футболі.

- Орендуєте житло в Сан-Марино чи клуб його надає?
- Торік, коли підписав контракт лише на пів сезону, я ще жив у бабусі. А вже цього року через те, що в мене склалися дуже хороші стосунки з клубом, мені поліпшили умови контракту й надали окреме житло від клубу.

- А вже перейнялися якимись традиціями Сан-Марино?
- Навіть немає якихось особливих традицій. Сан-маринці практично нічим не різняться з італійцями. Вони так само вільно пересуваються, немає жодних кордонів чи обмежень.

- Кухня різниться з італійською?
- Ні, це практично те саме. Сан-Марино - це маленька країна в горах, фактично, як невелике місто, тому кухня майже не різниться з італійською.

- А злочинність наявна? Бо подейкують, що в Італії вона є.
- Якраз в Італії, навіть відколи я переїхав туди, з роками цього стало більше. А в Сан-Марино в цьому плані набагато безпечніше.

- А чому так, як вважаєте?
- Думаю, причина якраз у тому, про що ми вже говорили раніше. Це дуже маленька країна. Там усе набагато легше контролювати.

- А є багато футбольних уболівальників у чемпіонаті Сан-Марино? В кожного клубу є якась фан-база?
- Уболівальників не так багато. Немає такого, щоб у кожного клубу була велика фан-база. Зазвичай, це місцеві жителі, які підтримують команду свого району чи населеного пункту, тому що кожен клуб у Сан-Марино репрезентує певну територію. Тому місцеві можуть більше симпатизувати одній команді й приходити саме на її матчі. Проте клуби з топової 5-ки вже мають більше вболівальників, надто ті, які регулярно виступають у кваліфікації єврокубків.

- Розкажіть, як ви дізналися про повномасштабне вторгнення росії в Україну?
- Це було вночі. Я пам'ятаю, що дізнався про це навіть швидше за своїх батьків, які були в Україні. Тоді я не спав, бо готувався до занять у школі наступного дня. Через тренування часто доводилося вчитися допізна, а інколи й усю ніч. Побачив новини в Telegram, одразу почав телефонувати батькам і писати їм.

Спочатку вони не відповідали, а опісля прокинулися та написали, щоб я лягав спати й що все буде добре. Проте вже згодом стало зрозуміло, що ситуація дуже серйозна. Того дня я не пішов до школи, залишився вдома й повсякчас був на зв'язку з батьками та сестрою.

- А в клубах зчаста запитували про війну в Україні, про те, що відбувається?
- Звісно, завжди запитували. Надто старші люди. Мої однолітки чи футболісти мого віку питають рідше, але теж інколи цікавляться. Багато хто добре розуміє, що відбувається. На початку війни про це казали куди більше, було більше запитань. Зараз теж цікавляться, але вже не так часто.

Мій президент в «Ювенес-Догані» - дуже хороша людина. Він навіть підписаний на українські Telegram-канали. Одного разу він показав мені це та сказав, що сам перекладає новини й стежить за подіями в Україні. Я був приємно здивований. Він часто просив передати вітання моїм батькам, запитував, чи все добре, яка ситуація в Україні, що кажуть люди. Тому загалом люди ставляться до цього адекватно й щиро цікавляться.

В мене є й інші знайомі, які на початку війни допомагали українцям із житлом. Тому в цьому плані мені дуже пощастило з оточенням.

- росіяни є в Сан-Марино? Можливо, в чемпіонаті є російські футболісти?
- В чемпіонаті росіян немає. Проте коли я був молодший і щойно переїхав до Італії, то в Сан-Марино та Ріміні російську мову можна було почути дуже часто. Це був популярний регіон серед росіян. Зараз такого практично немає. Цього року в чемпіонаті Сан-Марино зустрічав лише білорусів, які вже давно живуть в Італії.

- Розкажіть, на кого з футболістів рівняєтеся? Маєте кумира?
- Є два футболісти, які мені дуже імпонують. Рівняюся на захисників Серхіо Рамоса та Іллю Забарного. Та основний мій кумир - Кріштіану Роналду.

- Яку головну мрію сподіваєтеся реалізувати в найближчі два-три роки?
- Думаю, що насамперед хотілося б укласти хороший контракт. Проте, як і в кожного футболіста, моя головна мрія - грати у вищому дивізіоні одного з 5-ти топових чемпіонатів Європи. Це моя мрія ще з дитинства. А відколи переїхав до Італії, вболіваю за «Ювентус».

Вадим АНДРЕЄВ