Перший українець у Франції: з катівень НКВД – в Лігу 1

Позачора Sport.ua згадував, що Роман Яремчук, перейшовши в «Олімпік» з Ліона, став 11-м українцем у чемпіонаті Франції. То так і не так водночас. Адже в цій статистиці не врахований той, хто підкоряв французькі футбольні поля ще в середині ХХ сторіччя. Той, хто за ступінню національної самоідентифікації дасть фору багатьом іншим українським футболістам у Франції, якщо не всім.

Його ім'я можна було б поставити в один ряд з найвидатнішими українськими футболістами. Головна зірка львівської «України» довоєнної епохи, Скоцень відмовився переходити в найкращу команду міста «Поґонь», котра виступала в польській Екстраклясі, з ідеологічних міркувань. «Моє місце в «Україні», - казав він. Коли Львів був окупований совєтами, Скоцень опинився в київському «Динамо», ледве уник розстрілу чи висилки до Сибіру, але повернувшись до Львова, невдовзі еміґрував і став першим українським леґіонером у європейських чемпіонатах. За «Ніццу» в чемпіонаті Франції у 1948-1950 роках «Лєньо», як його називали з раннього дитинства, забив 23 м'ячі у 48-ми матчах.

Олександр Скоцень - головна легенда українського футболу в довоєнному Львові. 17-річним він починав грати у чемпіонаті УСС за команду «Тризуб», а потім перейшов в «Україну», де вже виступав молодший брат Осип. У 1938-му Олександр у складі збірної Львова став найкращим бомбардиром Кубка президента Польщі і отримав запрошення перейти у «Поґонь». Але відмовився. По-іншому бути й не могло, адже напередодні фінального матчу Кубка президента, в якому львів'яни мали зіграти з краківцями, трапилася резонансна подія. 1 листопада польська поліція розігнала мирну маніфестацію українців, присвячену річниці Листопадового чину. На знак солідарності з українцями Польщі товариство «Україна» вивело зі складу збірної Львова всіх своїх представників. Окрім Скоценя, тренер Вацлав Кухар залучав до лав команди воротаря Василя Босого, польових гравців Володимира Богурата, Володимира Воробця, Степана Магоцького, Івана і Карла Мікльошів.

Скоцень свідомо відмовлявся від виступів за автентично польські клуби, хоч усвідомлював, що гальмує розвиток своєї кар'єри. «Україну» банально не пускали в еліту чемпіонату Польщі. Тричі поспіль, у 1937-1939 роках попри шалений тиск з боку суддів українці посідали в округовому чемпіонаті Львівщини другі місця. Особливий резонанс тоді викликав поєдинок «України» проти земляків з «Лехії» в 1938-му, який завершився ґрандіозним побоїщем на трибунах, поножовщиною і затриманням багатьох його учасників. Головно - українців. У своїх спогадах Скоцень назвав суддю того матчу Драбіковскі «україножером».

Олександр переповідав, що після голу Мирослава Краєвського на 55-й хвилині «лєхіти» оскаженіли. «Косинєжи» почали «косіць» ногами й кулаками. Їхня трибуна вирувала. Вони б'ють по наших кістках, по колінах, а суддя не перериває гри, приймає все те за нормальне явище», - писав Олександр у мемуарах. Завершували матч українці вдесятьох, бо автор гола Краєвський не зміг підвестися після чергового брутального удару. Попри поданий українцями протест PZPN залишила результат матчу в силі, але арбітра Драбіковскі таки виключила з суддівської колегії.

Після вторгнення на польські терени німецьких і совєцьких військ у 1939-му футбольні баталії на Галичині не вщухли. Але «Поґонь», «Чарні», «Гасмонея», «Україна», «Лехія», ті клуби, якими славився довоєнний Львів, припинили існування. На їх місці з'явилися «дінами-спартаки». Зокрема за львівське «Динамо» якийсь час грав Скоцень. То доки його не запросили на оглядини спершу в московське, а потім у київське «Динамо».

У Києві Олександр й залишився. Там Скоцень склав тріо нападників з Костянтином Щегодським та Міхалом Матиясом, етнічним поляком, який забив за львівську «Поґонь» рівно 100 м'ячів в офіційних матчах і виступав за збірну Польщі на Олімпійських іграх-1936 у Берліні. Після вторгнення совєцьких окупантів Міхал переїхав на батьківщину дружини, в місто Борислав, де її тато був директором нафтопромислу. Там Матияс пограв якийсь час за місцевий «Нафтовик», а потім теж отримав запрошення з Києва.

У своїх спогадах Скоцень пише, що до того виключно польськомовний Матияс швидко засвоїв російську і став у середовищі киян своїм. «У Києві він включився в російське середовище, відвідував російський драматичний театр, кіно, мітинги, лекції... став «русскім», розмовляв ламаною московською мовою, немилосердно калічив слова, а по-українському ніде ніколи не заговорив. Для нього і всіх прибулих із західноукраїнських земель поляків-спортовців Україна - це була росія», - згадував Олександр.

Пізніше, коли почалася війна, Скоцень потрапив в лабета НКВД. Як сам вважав, «посприяло» цьому донесення воротаря «Динамо» Миколи Трусевича, який звинуватив львів'янина у тому, що він «вів шкідливу діяльність і капіталістично-націоналістичну пропаганду». На допити, правда, лише як свідка викликали також і Матияса. Та Скоценя вочевидь врятувало те, що чекіст, який вів його справу, був любителем футболу. Звали його Лев Варновицький. То він звільнив Олександра і порадив негайно вимітатися з Києва.

Проте діставшись правдами-неправдами до рідного міста, Скоцень після товариського матчу між командами Києва і Львова отримав призначення - став завідувачем двох стадіонів і зустрів там ще одного київського динамівця. І теж енкаведиста. Правда, цього разу Олександрові пощастило бути не в ролі жертви. На прохання голкіпера збірної Польщі і «Поґоні» Спіридіона Альбанські він допомагав уникнути ув'язнення легендарному польському футболістові Вацлаву Кухару, якому загрожувало заслання у совєцькі концентраційні табори. Енкаведист, з яким розмовляв Скоцень, виявився знаменитим у недалекому минулому оборонцем харківського і київського «Динамо» Костянтином Фоміним. На щастя, колегу-спортовця він послухав і Кухара, який пройшов Першу світову війну в чині капрала, випустив.

До закінчення Другої світової Кухар працював тренером львівського «Динамо». То в ті часи, коли місто було під контролем совєтів, звісно. Після війни Вацлав працював тренером польських команд ще 11 років. Скоцень натомість у ті часи, коли Львів був під німцями, грав у футбол за відроджувану ситуативно «Україну», а коли в місто вдруге зайшли совєцькі солдати, разом із дружиною Емілією та братом Осипом виїхав до Словаччини, де якийсь час пограв за «Жиліну», а потім еміґрував ще далі на захід, ставши, по суті, першим успішним українським легіонером в європейському футболі.

Повиступавши за українські команди австрійського Зальцбурґа і німецького Ульма, Олександр набрав гарну форму і в 1948-му спершу перейшов у бельгійський «Шарлеруа», а потім перебрався у французьку «Ніццу», де протягом двох сезонів у 48-ми матчах забив 23 м'ячі. Правда, мабуть, найпам'ятніший гол французького періоду кар'єри Скоцень провів у товариському поєдинку проти «Ювентуса». «Ніцца» виграла 2:1, а один з м'ячів був авторства українця, який перед тим обіграв одного з найсильніших оборонців тогочасного футболу Карло Паролу. Після того голу статтю Скоценеві присвятив France Football.

Після завершення кар'єри Скоцень еміґрував у Канаду, де продовжив грати у футбол за команди української діаспори і навіть став першим українцем, удостоєним престижної канадської нагороди Кубка Голланда - за високі спортивні досягнення й джентльменську поведінку на полі.

Помер Олександр Скоцень 85-річним 1 вересня 2003 року. Перед тим він ще встиг відвідати звільнену від совєцького ярма Україну.