Схилимо голови. Унікальний атлет-самородок поліг, рятуючи побратима

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять людей, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні Sport.ua згадує спортовця з Волині Олександра Мартинюка, який не тренувався в дитячо-юнацьких школах, але розкрив у собі таланти бігати марафони і займатися спортивним орієнтуванням сам. Олександр тренувався дуже натхнення і розраховував пробитися на чемпіонат світу. Та завадила повномасштабна війна. Власне, Мартинюк брав участь у бойових діях ще в 2014-му, а повернувся на фронт у 2022-му. Поранення, які виявилися смертельними, Олександр отримав, намагаючись врятувати молодого побратима. Боротьба за життя ще тривала понад тиждень, але рівно три роки тому, 8 жовтня 2022-го в одному зі столичних госпіталів 37-річний Олександр Мартинюк помер.

Життєвий шлях

Олександр Мартинюк народився 7 січня 1985 року в Луцьку. Тато хлопця - корінний волинянин, мама - родом з Київщини. Сашко зростав життєрадісною й спраглою до пізнання світу дитиною. До школи пішов у шість років, хоч із повним ранцем машинок, але на ту мить умів і читати, і лічити, був напрочуд кмітливим та артистичним. Після школи, яку закінчив із золотою медаллю, Мартинюк вступив у Луцький політех, освоював компʼютерні технології, вивчав автоматизовані системи управління виробництвом. Закінчив виш із червоним дипломом й відтак працював за спеціальністю.

Сашкова любов до спорту почалася з велосипеда. Після університету він потрапив у луцьку велотусовку. Їздив у велопоходи в гори, міг вранці виїхати з дому, цілий день крутити педалі за сотню кілометрів від дому й тільки ввечері повернутися, або ж поїхати на ровері по снігу святкувати Новий рік у лісі. Він умів дивувати й не знав обмежень. Друзі часто називали його Мартензом.

Патріотизм і любов до України в Олександра - від дідуся Дмитра Мартинюка, який у 1939-му був призваний у Войско Польске і брав участь у Другій світовій. Проте тільки перед смертю дідо зізнався, що був зв'язковим Української повстанської армії в підпіллі. Тож коли в 2004-му почалася Помаранчева революція, Сашко взяв у ній активну участь. Надалі він теж активно втручався в різні процеси боротьби за добре майбутнє України.

Бойовий досвід

Строкової служби Олександр не служив, обмежився навчанням на військовій кафедрі в університеті, після чого отримав звання офіцера запасу. І хоч військова кафедра була радше формальністю й по суті знань та досвіду він не мав, але коли у 2014 році росія напала на Україну, Мартинюк на другий день подався у військкомат - без вагань і повістки. Так навесні Олександр потрапив у 51-шу ОМБр. Рідних воїн заспокоював, що знаходиться в безпеці, на Січеславщині, а сам постійно брав участь у небезпечних бойових операціях, зокрема на Савур-Могилі.

Родина дуже перенервувала, коли під час трагічних для нашого війська подій під Іловайському Олександр не виходив на зв'язок. Всієї правди про ті часи рідним він так і не розповів. Родина дуже зраділа, коли 51-шу ОМБр після півроку служби на передовій передислокували до Луцька. Щоправда, Олександр повертався до цивільного життя непросто - пережив важку депресію. Навіть на свій улюблений велосипед сідав украй рідко, хоч раніше жити без нього не міг.

Врешті чоловік поступово оговтався і в 2015-му навіть брав участь у виборах в Луцьку міську раду. Перемогти не зміг, але результатом залишився задоволений. А потім стартував набір у патрульну поліцію. Олександр дуже загорівся реформою й вирішив спробувати власні сили. Чоловік був старшим інспектором з особливих доручень у відділі моніторингу. Тоді ця посада була рівноцінною посаді заступника начальника відділу. Товариші за службою згадують, що спочатку Мартинюк горів новою роботою. Йому було цікаво вчити колег, ділитися досвідом і знаннями, допомагати іншим розвиватися. Але за кілька років роботи зʼявилися моменти, з якими він не міг миритися. Траплялося, що він намагався добитися правди, а керівництво натомість шукало в його попередніх діях якісь помилки, щоби пригасити його завзяття.

«Сашко хоч і розумів, що труднощі неминучі, все одно був розчарований, коли справи розліталися в судах, негідною поведінкою деяких колег, випадком, коли на Київщині патрульні застелили хлопчика. Вирішив для себе, що це не та поліція, яку він прагнув бачити і у червні 2019 року звільнився», - розповідає «Волинським новинам» сестра Оксана Шепаткова.

З того часу Мартинюк займався промисловим альпінізмом, виконував різні висотні роботи. Саме цим заробляв на життя, ні від кого не залежав. Відтоді ж з головою поринув у спорт.

Слід у спорті

Під час роботи в поліції Олександр серйозно зацікавився бігом. Він збагнув, що у нього добре це вдається, і дуже захопився. Швидко і багато бігав, але ніде своїми досягненнями не хизувався. Мартинюк брав участь у величезній кількості змагань і півмарафонів, а у 2018 році подолав 42 кілометри на марафоні у Стамбулі.

«Він міг пробігти півмарафон у Луцьку й бути першим в абсолюті у своїй віковій категорії, а вже через тиждень показати ще кращий результат на півмарафоні у Ковелі. Атлети після такого тиждень не ходять, а він пробіг! З його можливостей дивувалися навіть майстри спорту», - розповідає подруга Ліда.

Понад усе полюбивши біг, Сашко в останні роки захопився ще й спортивним орієнтуванням, де треба одночасно і бігти, і думати. На змаганнях з орієнтування він теж збирав призи й навіть планував переходити у вікову категорію Elite. Тобто він, 37-річний, прагнув на рівних змагатися із 21-річними. І при цьому не був майстром спорту.

«Спорт для нього був відпочинком і способом життя. У Сані були надзвичайні задатки, і якби він почав розвивати їх ще у дитинстві, то міг би стати спортивною зіркою. Він був нереально витривалим. Коли було фізично важко або щось не вдавалося, він завжди казав, мовляв, усе це лише в твоїй голові. І ти розумів, що він має рацію. У нього були амбіції і потенціал вистрілити десь на чемпіонаті світу зі спортивного орієнтування. Він готувався до цього. Мріяв вибігти марафон із темпом 3,30. І я певен, що йому це вдалося б. Легко йому давалися трейли. Все, за що брався, вдавалося. Може, не завжди легко, але якщо починав, то доводив до кінця», - розповідає товариш, орієнтувальник, а нині військовослужбовець Тарас Мельник.

Олександр Мартинюк захоплювався туризмом, взимку змагався в екстремальних туристичних перегонах, влітку брав участь у сплавах на байдарках, літав на параплані. Любив екстрим і адреналін. Крім того, тренував розум, граючи у різноманітні квести й інтелектуальні конкурси. А ще чоловік дуже любив гори - підкорив чимало вершин, а українські Карпати знав, як свої п'ять пальців.

До слова, вже під час війни ЗСУ формували національну збірну команду зі спортивного орієнтування. Мартинюка туди теж запрошували, але йому так і не вдалося вирватися на збори - не міг кинути своїх побратимів на передовій. Хоча у жовтні 2022-го він міг представляти Україну на регіональному чемпіонаті світу зі спортивного орієнтування в Польщі.

Загибель

Нікого з рідних не здивувало, що після початку повномасштабної війни Олександр повернувся на фронт. Наприкінці лютого він знову потрапив на військову службу в 14-ту ОМБр, а для рідних вигадав історію, мовляв, для нього знайшли посаду інструктора на полігоні, що він буде на місці й на передову не поїде, оскільки вже чимало знає й уміє у військовій справі, то мусить бодай готувати до війни інших. Рідні не дуже вірили, але не могли нічого вдіяти.

Удача, яка супроводжувала командира саперного взводу, лейтенанта Олександра Мартинюка та його побратимів упродовж усієї війни, підвела їх 26 вересня 2022-го. Того дня хлопці виконували бойове завдання поблизу села Лиман Перший Купʼянського району на Харківщині.

Це була бойова розвідка. Сапери мали завдання розмінувати від ворожих боєприпасів дорогу, розчистивши її для піхоти й техніки, та замінувати територію своїми засобами. Все йшло за планом, Сашко виявив і знешкодив ворожі протитанкові й протипіхотні міни. Аж раптом хлопці зауважили попереду ворожу активність. Все вказувало на спостережний пункт противника. Від розвідників надійшла команда відходити. Дорогою назад Сашко вправно зібрав міни, на які могли наткнутися свої ж.

Тим часом зарядили РПГ й піхотинець отримав завдання бігти вперед - стріляти у ворога. Проте замість рухатися розмінованою безпечною дорогою, він звернув у ліс, звідки було зручніше цілити у противника. Усе це бачив Сашко, кинувся бігти до нього й гукати, мовляв, там все заміновано, та було пізно. Необачний боєць наткнувся на розтяжку, а дрібні осколки влучили в Сашка. Піхотинець не вижив.

«У перші секунди ніхто не зрозумів, що Саша поранений, адже хлопець, який потрапив на розтяжку, дуже кричав, йому перебило ноги. Ми спершу кинулися до нього, хоч це було небезпечно. А коли почув знайомим голосом «пацани, допоможіть», то збагнув, що Саша постраждав. Не відразу зорієнтувався, де він, бо його форма зливалась із піском», - розповідає побратим Олег Вакульчук, який першим примчав на поміч командиру.

«Найперше спитав, чи на місці руки й ноги, не відчував свого тіла. Надали йому допомогу, зупинили кров, яка йшла з рани на шиї, знайшли ноші, стали його виносити. Я його заспокоював, обіцяв, що не кинемо. Йому було вкрай важко говорити, але відразу попросив мене: «Олеже, скажеш мамі, що я її люблю…» - із тремтінням у голосі пригадує боєць.

«Віднесли його метрів на сто, як у цю мить почалася стрілянина. Росіяни стали стріляти з БМП й автоматів. Саша лишився лежати на дорозі. Я вхопив його автомат. Ми прийняли бій, який тривав близько пʼяти хвилин. Ворог збагнув, що нас більше, а було нас близько сорока, і відступив. Крім того, вони не хотіли йти на свої ж міни, - пояснює Олег. - Поки тривала ця перестрілка, Саша щосили гукав: «Хлопці, кидайте мене, відходьте самі, рятуйтесь!»

Проте стрілянина стихла й хлопцям вдалося винести Сашка з поля бою, хоч евакуаційне авто було дуже далеко. Відтак його довезли в районний шпиталь у Шевченкове, а звідти до Харкова, де з нього дістали кілька осколків.

«Зателефонував мені з харківського госпіталю і каже: «Я тут трохи поранений… трохи серйозно. Зроби так, щоб мама з татом не хвилювалися. Не кажи їм, доки мені не покращає», - пригадує сестра Оксана.

Через кілька днів Сашка евакуаційним потягом доправили у Київ. І вже тепер сестра була вимушена зізнатися батькам, що їхній син важко поранений.

У Києві на вокзалі його вже чекали друзі Лідія та Богдан, які надзвичайно багато зробили для нього до поранення, збирали кошти на автівки й різне забезпечення, а тепер ладні були гори звернути, аби врятувати Сашка. Саме їм, надійному тилу, першими повідомили про нещастя, яке спіткало їхнього друга-воїна.

Олександра повезли в лікарню швидкої допомоги на Троєщину. Попри важкий стан, воїн зберігав оптимізм і терплячість. Від шиї тіла він не відчував. У нього було поранення шийного хребця. Уламки від його ж кісток потрапили у спинний мозок. Лікарі обнадіювали й підтримували рідних, мовляв, з часом чутливість рук і ніг може відновитися. Верхня частина тіла - з високою ймовірністю, нижня - навряд, але і такі дива трапляються.

Рідні пригадують, що коли Сашко усвідомив, що може назавжди лишитися без ніг, то став говорити про Бостонський марафон, у якому беруть участь зокрема й поранені воїни. Жартував, мовляв, уже готується, і якщо не зможе бігти ногами, то змагатиметься на візку. Про побут теж думав, планував продати квартиру на шостому поверсі і купити житло на нижчих поверхах.

Але одного дня Сашко впав у кому - обірвався тромб.

«Цю страшну мить не забути ніколи. Він дивиться на мене такими благальними оченятами й не може нічого сказати. Біля нього лікарі, метушня… А він пронизує мене своїм ясним глибоким поглядом… Він так хотів жити», - згадує страшні миті сестра.

Наступного дня до Сашка приїхали мама й тато. Ще в середу він говорив з ними по телефону, довго не хотів, щоб вони приїздили, оберігав їх до останнього, але того дня погодився, хоч і з умовою - просто відвідають і поїдуть додому. Та побачити сина з ясним поглядом їм не судилося.

Пообіді 8 жовтня 2022 року серце Олександра Мартинюка зупинилося.

Вшанування

Поховали воїна в рідному Луцьку.

В липні 2023 року у Воротнівському заказнику під Луцькому вперше відбувся чемпіонат України зі спортивного орієнтування на велосипедах, присвячений Олександрові Мартинюку. Учасником змагань з номером 1 став тато героя Ксенофонт Мартинюк. Йому надали право відкриття і старту чемпіонату.