Анатолій ОЛЕНЕВ: «У Кубку чемпіонів не зіграв через… Кучеревського»

Про особливості нашого футболу 40-50-річної давнини – у бесіді з безпосереднім учасником тих подій

Вихованець миколаївського футболу Анатолій Оленев у 1970-1980-ті рр. захищав кольори трьох українських клубів Вищої ліги чемпіонату СРСР: «Зорі», «Дніпра» та «Металіста». А загалом на професійному рівні провів понад 500 матчів і забив рівно 50 м'ячів. Звісно, що в такої особистості є багато що згадати про відомих гравців і тренерів вітчизняного футболу.

Досьє:

Анатолій Петрович Оленев, народився в Миколаєві 12 лютого 1956 року.

Виступав за команди: 1974 - «Хвиля» (Миколаїв), 1974-1977, 1984, 1986 - «Суднобудівник» (Миколаїв), 1977-1980 - «Зоря» (Ворошиловград), 1981-1982 - «Дніпро» (Дніпропетровськ), 1983 - СКА (Київ), 1985 - «Металіст» (Харків), 1986 - «Колос» (Нікополь), 1987-1990, 1992 - «Шахтар» (Павлоград), 1990 - «Динамо» (Махачкала), 1994-1998 - «Дружба» (Магдалинівка).

На професійному рівні провів:

Вища ліга СРСР: 134 матчі/11 голів

Перша ліга СРСР: 44/5

Друга ліга СРСР: близько 340/33

Кубок СРСР: 22/1

Перша ліга України: 1/0

Кубок України: 1/0

Головний тренер: 1998-1999 - «Дружба» (Магдалинівка), 2013-2014 - ФК «Дніпропетровськ».

Тренер: 1991-1992 - «Шахтар» (Павлоград), 1994-1997 - «Дружба» (Магдалинівка), 2000-2001 -«Оріон» (Дніпропетровськ), 2003 - «Єсиль-Богатир» (Казахстан), 2005-2008 - СДЮШОР «Дніпро-75», 2008-2010 - ФК «Дніпро-75».

Початок. Миколаїв

- Анатолію Петровичу, коли вирішили, що станете футболістом?
- Так сталося, що до Вищої ліги в «Зорю» мене покликав Йожеф Сабо. Й це був дуже сильний збіг у житті. В Луганську він виходив із нами в свої 40 років пограти в дир-дир і ні в чому не поступався. І в ці хвилини я повсякчас згадував 1966 р., коли мені було 10 років і я подивився чемпіонат світу в Англії. Якраз Сабо грав центрального півзахисника в збірній СРСР, і сам я - центральний півзахисник. Після чемпіонату світу сказав батьку, що буду футболістом. Він каже: «Не будеш!» Відповідаю, мовляв, от подивишся.

- Проте ж до «Зорі» був рідний «Суднобудівник».
- У 10 років я мріяв про великий футбол, але у 18 думки були не такі райдужні й, у принципі, до професійного футболу я потрапив доволі випадково. Закінчив школу й у рідному Миколаєві вступив до кораблебудівного інституту. Батько мені сказав, що слід вступати до технічного вишу, бо там була військова кафедра. Я ж добре вчився в школі, впевнено здав математику, фізику, твір і вступив. Встиг після цього ще з'їздити із сокурсниками до села «на помідори» до табору праці та відпочинку, як він тоді називався. Ночували на сіні, молоко з-під корови пили - все це було чудово, й особливо про футбол уже й не думав. А як звідти повернувся, то телефонує мені мій дитячий тренер - дуже сильний фахівець. Скажу так, ось 8-10 років один дитячий тренер веде команду. Він її випускає, і ми запитуємо: а хтось у тебе до професійної команди з випуску потрапив? Нікого? Ну, і як ти тоді працював? Значить, ти їх нічому не навчив? Саме ти винен, що вони не заграли. Три-чотири гравці з випуску в тебе просто зобов'язані потрапити до команди - це головний підсумок твоєї праці. Й ось у мене був якраз такий дитячий тренер, в якого було чимало сильних випускників. Він навчив мене всьому й, насамперед, техніці - з нею в мене завжди було гаразд. Тренер - Володимир Іванович Васковський. Серед його вихованців брати Малі («Зоря», «Шахтар»), Леонід Ніколаєнко (ЦСКА), Сергій Бондар («Локомотив»). Так от він мені каже, що створюється в Миколаєві команда КФК «Хвиля»: два тренування протягом тижня ввечері та гра на вихідних. «Звільнена» була команда, тобто її гравці не мали фактично працювати на підприємстві. Отримував там зарплатню 160 карбованців на радіоламповому заводі плюс стипендія 40 карбованців - дуже непогані гроші для 18-річного хлопця в 1974 р. Команда там була хороша. Кілька гравців взяли зі львівських «Карпат», які там ще Кубок СРСР виграли. А в зоні, де грала «Хвиля», був нікопольський «Колос». Й ось приїхав «Колос» із Ємцем, Жиздиком, Кучеревським до Миколаєва на матч із «Хвилею». На установці наш тренер Анатолій Бочкалов сказав, що суперник сильний, усіх переграє, із суддями працює, і що їх слід обов'язково обіграти. Я вже на початку матчу забив їм гол, і ми виграли 1:0. А на матчі був Анатолій Миколайович Нойєр - помічник Євгена Пилиповича Лемешка в «Суднобудівнику». І після гри він до мене підійшов і каже: «Завтра до нас на базу». І так я став грати за «Суднобудівник» у Другій лізі. Команда була дуже сильна, й турів за 6 до кінця першості ми стали чемпіонами. Хоча фінальну пульку за вихід у Першу лігу програли або віддали, а може не захотіли (посміхається), Мене на фіналі не було, точно сказати не можу.

Зоря

- А свій перший матч у Вищій лізі пам'ятаєте?
- До Луганська я приїхав улітку 1977 р., хоча мене запрошували ще взимку. Зателефонував Йожеф Сабо, який, як я казав, тоді був головним тренером «Зорі», й сказав, що тебе вивезуть інкогніто із Сум, де «Суднобудівник» грав матч проти «Фрунзенця». Так мене вивезли до Луганська, і я став гравцем «Зорі» в розпал сезону. А результати в луганців тоді були не кращі, в чемпіонаті десь передостаннє місце посідали, хоча непогано в Кубку виступали, й «Дніпро» там у гостях перемогли.

- Так, відома гра була, там ще Леонід Колтун у воротах напомилявся.
- І ось я приїхав якраз після першого кола. Й початком шляху у Вищій лізі в мене став вихід на заміну в матчі з «Чорноморцем», де ми в Одесі 0:1 програли, а після цього в нас був виїзд до московського «Торпедо». Й Сабо мені сказав готуватися виходити в стартовому складі. Автозаводців ми в гостях обіграли 1:0, і далі я до завершення чемпіонату практично повсякчас виходив у стартовому складі. Ми дуже непогано зіграли це друге коло, може, ще раз програли, а так здебільшого перемоги та нічиї були. В результаті піднялися в турнірній таблиці та завершили чемпіонат на 9-му місці, що по тому, як складався сезон, було гарним досягненням. По закінченні сезону в Луганську отримав житло в середмісті, а покоління в клубі було дуже непогане, й місцева талановита молодь почала розбігатися, адже грошей особливо в команді не було. Я ж затримався на три роки, але з трофеїв ми виграли хіба що взимку двічі в Ленінграді турнір на призи тижневика «Неделя»: в 1978 й 1979 рр. у фіналах обігравали динамівців Мінська та Києва.

- Які матчі «Зорі» запам'яталися?
- Чимало було гарних ігор, але так збігалося, що, насамперед, запам'яталися матчі, в яких ми програвали, однак вони були особливими. Наприклад, гра з «Пахтакором» у 1979-му. Ми ж були останніми, з ким вони зіграли перед авіакатастрофою, і ми їх тоді бачили на полі востаннє. Вони нас обіграли в Ташкенті 3:1, після чого ми полетіли до москви й там уже дізналися, що «Пахтакор» розбився в небі над Дніпродзержинськом (нині - Кам'янське - Прим. Д. М.). Звісно, що всі були в шоці.

- При вас свої перші матчі за «Зорю» зіграв Олександр Заваров.
- Ба більше, із Заваровим ми мешкали в готелях в одній кімнаті. Він ще й дуже гуморний був. Гамула теж був у команді, але я його практично ніколи не бачив - він усе по різних юнацьких збірних їздив. Якось я запитував: а хто такий Гамула? Кажуть: «Приїде - побачиш, у велюровому костюмі». Так, я дуже добре пам'ятаю дебют Заварова у Вищій лізі. Гра була в Тбілісі, а грузини тоді чемпіонами СРСР були - команда потужна. Ми програли 0:3, а Заваров вийшов на заміну в 2-му таймі, й, здається, що в нього того дня ще й день народження був (18 років Заварову виповнилося 26 квітня, а 27 квітня була гра в Тбілісі - Прим. Д. М.), так йому після матчу дали приз кращого гравця в нашій команді. Й за кілька днів ми граємо в Ростові-на-Дону. Очки нам там дуже потрібні були. А перед грою до нас в кімнату зайшли ще чотири гравці з молодих у «Зорі». Кожен по склянці горілки випив, покурили. А наступного дня Заваров два СКА забив, і ми внічию 2:2 зіграли. В нього, звісно, й ноги добре працювали, але ж головне - це голова, мізки. Сашко того року був на молодіжному чемпіонаті світу, так звідти мені в подарунок плакат привіз: на ньому - він і Марадона.

- Граючи в Луганську ви продовжували навчання в миколаївському інституті?
- О, так (посміхається). У мене було вільне відвідування лекцій і, звісно, що я на заняттях і не міг бути, бо грав за «Зорю». І ось я приїжджаю на сесію до Миколаєва. А це був 1978 р., коли мене вже всі знали, бо я забив київському «Динамо» в обох матчах - й у Луганську, й у Києві, хоча обидва ті матчі «Зоря» програла. Й приїхав я на наступний день після матчу «Зоря» - «Динамо». В інституті на потоці 200 студентів, а в мене в журналі - суцільні пропуски. На заліку якийсь доктор наук дивиться в журнал, опісля дивиться на мене та каже: «Ви - Оленев?». «Так», - відповідаю. «А це не ви випадково забили вчора гол київському «Динамо»?». «Я». Так усі встали, й почалися оплески, а він мені ставить «залік». А я там справді в Луганську забив просто якийсь божевільний гол. Після передачі прийняв м'яч на груди, прибрав захисника та з лівої як дав у дальній кут… Там уся фішка в тому, що м'яч жодного разу не торкнувся газону. Той гол щось там увійшов до п'ятірки кращих голів року. От, на жаль, ніде відео не зберіглося…

Знайомство з Дніпром

- Як опинилися в «Дніпрі»?
- В Дніпропетровську не любив би Олександр Макаров (директор Південмашу) футбол, то нічого б не було. Я, відверто кажучи, не особливо й хотів їхати, тим паче, що були пропозиції від «Зеніта», «Торпедо», «Локомотива», де Сашко Аверьянов грав, з яким ми ще в Миколаєві разом були. І я вже з'їздив до москви, де за готелем «росія» давали 1-кімнатну квартиру, так там кімната за розміром така, як в інших квартирах дві. Проте тут мені наврочила мати. Це був 1980 р., коли «Зоря» вилетіла до Першої ліги, а цей турнір був дуже важкий. Доводилося чимало літати, постійні зміни часових поясів: Дальній Схід, Середня Азія, Забайкалля… Тут за ритмом життя потрібно спати, а тобі виходити на поле. Повсякчас слід було акліматизовуватися. Все це дуже важко. Так от, приїжджаю додому, до Миколаєва по закінченні сезону, а мати мені каже: «Ні, синку, далеко не поїдеш. Бачу чисту воду». А тут Леонід Колтун мені зателефонував, запропонував перейти до «Дніпра» - ось і «вода» (посміхається). А «Дніпро» щойно з Першої ліги до Вищої повернувся, і це ж я знаю, як вони поверталися! Якби не нікопольський «Колос», то «Дніпро» б точно не вийшов до вишки.

- Ну, те, що «Колос» злив гру на «Метеорі», - загальновідомий факт.
- Та якби лише це! Ми з «Колосом» і «Дніпром» грали матчі один за одним. Так ми «Дніпру» очко віддаємо, а за це «Колос» нам очко віддає. І я так розумію, що це були неодноразові акції, хоча за інших не казатиму. Я до Нікополя не поїхав на гру, звідти команда повертається, головний тренер Вадим Добіжа мене викликає та преміальні дає. Я запитую: «Це за що?». Він сміється: «Я тобі потім розповім». Я відверто скажу, що таких футболістів, які були в складі «Зорі», тоді в дніпрян не було. В «Дніпра» було сильне покоління при Найді, Шнейдермані, Яковлеві, Маслові, Соловйові, але вони пішли, й команда посипалася.

- Як пройшло знайомство з командою?
- Почну, як кажуть, здалеку (посміхається). Звісно, що ніхто у вихідні дні жодних режимів не дотримувався. Ми молоді, нас тижнями тримають під замком на базі, й, звичайно, коли випускають на волю, то ти починаєш відриватися. І дуже багато спортсменів, і видатних спортсменів, не лише футболістів, цього психологічно не витримували й просто спивалися. От, наприклад, у мене завтра гра проти київського «Динамо». Ти напередодні лежиш і думаєш: «Твою мать, завтра тебе покажуть по телебаченню на весь Радянський Союз. Буде повний стадіон. Будуть хороші преміальні. Та якщо я якусь помилку зроблю, то мене ж у порошок зітруть». І ось усе це в тебе в голові по колу крутиться: куди тобі бігти, як тобі грати - все це називаються «психологічна підготовка до матчу». А от уже після гри йде повна спустошеність. Ти просто як витиснутий лимон. А через три дні -дальший матч. У мене ігрова вага була 77-77,5 кілограма. І за кожен матч я втрачав 3-4 кілограми. За 2 години! Після матчу їсти ти не хочеш. Води попити хіба що. А після гри на базу команду привезли, й ти ще до ранку не спиш, і з пацанами через це то пулю розписуєш, то іншу гру якусь знаходиш. Немає такого, що ти приїхав і за півгодини заснув. Зранку виходиш, робиш якісь пробіжки, граєш через сітку, плаваєш, після того - лазня, масаж, але все це - фізичне відновлення, а в голові в тебе всі емоції живуть.

Так от, щойно я приїхав до Дніпропетровська, Лукашенко в мене запитує: «Ти кого знаєш?». «Колю Самойленка», - кажу. «Тоді завтра на базу приїзди, з ним будеш у кімнаті». Проте то було завтра, а вже цього вечора відбувалося знайомство з командою. Це ще перед першими зборами, одразу після Нового року. Зібрання було в ресторані «Корал» напроти «Поплавка». Там усіх футболістів знали, тому зробили закритий стіл. Першими прийшли москвичі: Колесов, Никифоренко, Поваров. Далі підійшли Трошкін із Мотузом, згодом - Самойленко та Паламарчук. Перше питання: хто що питиме? Ну, давайте для початку по дві пляшки горілки, коньяку та шампанського. Стоїть склянка, Колесову налили, а він каже: «Я не п'ю». «Що так?» - питаємо. «За мене все вже батько випив». Ну, в нього взагалі не все гаразд було - помер у 42 роки. В «Дніпрі», до речі, так і не затримався, був на зборах, а надалі до «Кубані» пішов. У нього ще дублянка була дорога, але шапку ніколи не носив, і подейкують, що він собі щось застудив. Інші на цьому знайомстві по пів склянки випивали, надалі щось почали там чудити (посміхається). Ось таке футбольне життя (посміхається).

Голи за Дніпро

- В «Дніпрі» ви провели два сезони, були в основі й за Лукашенка, й за Ємця. Які матчі, насамперед, згадуєте?
- Перший свій гол за «Дніпро» в мене вийшов дуже красивим, приблизно таким, як я у Луганську киянам забив. Було це в домашньому матчі із «Зенітом», так після того голу Макаров поставив мені доплату до зарплати. В мене була одна доплата, а після голу стало дві. Там Мотуз отримав м'яч, дає діагональ на Колю Самойленка, той приймає на груди, перекидає мені через голову захисника, і я з льоту з лівої ноги як дав Бірюкову в дальню дев'ятку: гол вийшов просто фантастичним! І ми 2:1 виграли, а ще й очки дуже потрібні були. Й наприкінці того сезону 1981 р., коли ми боролися за те, щоб не вилетіти, забив московському «Динамо». Там своя історія була. Я повсякчас грав, але перед вильотом до Ленінграда я на тренуванні смикнув ногу. Заняття Леонід Колтун проводив, Ємця не було. В «Дніпрі» взагалі, якщо б прибрали Леоніда Колтуна, то з тренувальним процесом був би кабздець (посміхається), Лукашенко той узагалі був дуже слабкий тренер, а за Ємця ще були Анатолій Азаренков та Євген Жучков. Жучков - місцева легенда, здебільшого дублем опікувався. Він колись у Беніні працював, а ми командою туди прилетіли, так там усі: «Жучков, Жучков, Жучков!». Обіймають його, цілують. Та річ не в тім. Коли прийшли Ємець і Жиздик, то Геннадій Опанасович опікувався своїми справами, там фінансування на ньому було, а весь навчально-тренувальний процес йшов через Колтуна. Отже, після тренування підійшов до нього, кажу, мовляв, Якович, грати не можу. Він усе одно каже: поїдеш, там розберемося. Приїхав, а Ємець не в курсі. Кажу: «Володимир Олександрович, нога клацнула, болить, грати не можу». Він у крик: «Та ти дуриш! Нехай лікар блокаду зробить». Отже, я не граю, а «Дніпро» поступається і в Ленінграді, й у наступному матчі в Мінську. Повернулися до Дніпропетровська, я на уколах ходжу, й зібрання в команді. Ємець каже: «Я вийду, а ви між собою поспілкуйтеся». Тоді Ігор Надеїн як найдосвідченіший почав говорити і як став мене картати, мовляв, такі, як Оленев погано розминаються та опісля команду підводять. І зі всього такий висновок, що це я - головний винуватець цих двох поразок, хоча жодної хвилини не зіграв.

Ну, й на найближчі дві гри до нас приїздять московські «Спартак» і «Динамо». Й щоб у Вищій лізі залишитися, нам потрібно 3 очки набрати. Перша гра була зі «Спартаком», я на трибунах сидів, її дивився. Програвали 0:1, але надалі Надеїн зі штрафного повз стінку Дасаєву забив. 1:1 зіграли, й тепер обов'язково слід обігравати «Динамо». Напередодні матчу Ємець у мене запитує: «Як ти почуваєшся?». Кажу, що не знаю. Він: «Ну, вийди сьогодні за дубль». А в «Динамо» що основа, що дубль дуже потужні. І я повністю відіграв там 90 хвилин за дубль, ми програли 1:2, й пам'ятаю, що Трубников у нас забив. Надів я набедреник, і включили мене до запасу на матч основи. А там стадіон переповнений, квитків не дістати! Ми приїхали за півтори години до початку матчу, й усе вже було забито вщерть. І на полі - заруба справжня. В половині 1-го тайму під Кобзарева підскочили, він впав і зламав ключицю. Його просто зі стадіону швидка забирає. І Ємець каже: «Оленев - на поле». Та я, чесно кажучи, й не надто очікував. І за 7 хвилин до кінця матчу пішов довгий пас, Лютий виграв боротьбу та зробив на мене скидання, а я в дотик пробив у дальній кут: усе, ми перемогли 1:0 і залишаємося у Вищій лізі! Радість на стадіоні була неймовірна!

- Загалом, із чого почався прихід Ємця в «Дніпро»?
- Очолили Ємець і Жиздик «Дніпро». А в нас виїзд до Баку та Ростова-на-Дону - й це кінець першого кола, а з ними же ми потім починаємо друге коло дома. Фактично по два матчі поспіль із ними граємо. Викликає Ємець п'ятьох гравців, серед них і я, і каже: «Нам із цього виїзду потрібно привезти очки. «Нефтчі» нам пропонує таку схему: зіграти два в два - по домашній перемозі, й вони нам ще дають грошей на суддівство в Ростові-на-Дону, щоб ми там взяли очки». Так і стали грати. У Баку віддали, але ж у Ростові-на-Дону ще потрібно було зачепитися, бо судді самі голи не забиватимуть, а команда в СКА була гарна: Заваров, Андрєєв. Вони щойно Кубок СРСР виграли, здолавши у фіналі «Спартак». Зачепилися, зіграли 1:1. Удома «Нефтчі» 3:0 обіграли - там усе зрозуміло, до того ж я повсякчас тоді в основі грав, а тут лише на заміну випустили, а далі зі СКА на «Метеорі» зарубилися, але програли 0:1.

За складом якщо взяти. Воротарі. Краковський - так, сильний голкіпер. Дублером був Стрижевський, але згодом його замінили на Консевича. Михайло Паламарчук - боєць, Сашко Трошкін - віковий був, Сергій Мотуз - на атаку більше грав. Капітаном команди був Володимир Шевчук, але він виконував дуже маленький обсяг роботи, й мені, наприклад, у середині поля з ним було дуже важко, позаяк він у відборі не грав, до речі, як і Надеїн, котрий прийшов на його місце. Якщо в Андрія Ділая все добре було з відбором, але з організацією атак погірше, то там усе навпаки: лише на чистих м'ячах. Гадаю, що Ємець не за ділом прибрав із «Дніпра» Тимофєєва, який прийшов із «Зеніта». Вони його взяли, але не заявили. Ну, так чекайте, дайте йому шанс. Він рік не грав, на пару ігор випустили. Пам'ятаю, в Одесі він не в той бік побіг, і все: відправили його до Нікополя. З тих, хто того сезону грав за «Дніпро», ще згадую Євгена Груніна - дуже непоганий захисник, не знаю, чому його вирішили не залишати. Миколу Самойленка теж не знаю, чому прибрали. За ділом відправили Поварова, Шевчука. Вадим Павленко був на травмах, якби не проблеми з ногами, то він би допоміг. В Анатолія Усенка спина була травмована - він досі корсети носить. Литовченко тоді лише починав в основі виходити. З перших матчів було видно, що з нього пуття буде, хоча ліва нога й слабше від правої. А от якби мені хтось сказав у 1981 р., що Володя Лютий стане олімпійським чемпіоном, гратиме на чемпіонаті світу та Euro, я би посперечався та заклав би на це квартиру, та, як з'ясувалося, програв би (сміється). Здається, нічого особливого, але Бишовець його любив, у збірній у Сеулі повсякчас в основі, у фіналі поборовся, головою скинув, і переможний гол забили. Погорєлов у 1981-му «Дніпро» тягнув. Пам'ятний матч був удома з тбіліським «Динамо». Вони незадовго до цього Кубок Кубків виграли й до Дніпропетровська приїхали, а ми в кінці турнірної таблиці, кожне очко важливе. Я грав на лівому фланзі півзахисту, а піді мною Лисенко. Ну, й Гуцаєв на нашому фланзі почав розривати, тому мені більше довелося на оборону грати. Так я на останній хвилині гольову атаку розпочав: із лівого флангу перевів на Надеїна, той на 40 метрів зробив пас на Погорєлова, який виграв боротьбу в захисника, прокинув собі м'яч головою через нього та з льоту пробив у дев'ятку: Габелія кинув воротарські рукавички й, не дочекавшись фінального свистка попрямував до роздягальні.

Армія

- Два роки ви були основним гравцем передчемпіонського «Дніпра», й тут довелося переходити до київського СКА…
- Коли я ще грав у Луганську, місцевий воєнком мене викликав і каже: «Давай, щоб ти не парився, ми тобі зробимо «білий квиток», і все». Й у мене досі два військові квитки: за одним «придатний», а за іншим - ні (посміхається). Так ось наприкінці 1982 р. по закінченні сезону ми командою полетіли до Індонезії, а, як повернулися, Геннадій Жиздик мені каже: «На тебе спецвиклик з армії». Що робити? Слід їхати до Києва. Приїздимо, а на вокзалі мене Володимир Мунтян зустрічає, який тоді головним тренером київського СКА був. І він мене повіз до госпіталя, хоча я ж йому кажу, що в мене «білий квиток». Приїхали, обстежили мене, й зрозуміло, що я «придатний». І що тепер робити? Відправили мене на «курс молодого бійця». Закинули до Гвардійського, й там ще до Нового року півтора місяці служив, присягу приймав. Там холодно, а я ще й по блатному приїхав, із навушниками, та почекай, які там навушники (посміхається). Всі переживали, що мене заберуть у ЦСКА. Там був турнір армійських команд, і мене не взяли, залишили. Ну, й опинився я в київському СКА, який вже не Мунтян, а Віктор Фомін тренував, у якого я ще в «Суднобудівнику» грав. Я приїхав на знайомство з командою, і приходить генерал-лейтенант Фомін із Київського військового округу з Повітрофлотського. Він дивиться на команду, запитує: «Хто такий Оленев?». «Я!» - кажу. «До мене дійшли чутки, що ви не хотіли служити в рядах Радянської армії». «Ніяк ні, я дуже хотів» (сміється). Гарна команда була: Іван Яремчук, Слава Петренко, Євген Драгунов, Сергій Золотницький, Вітя Радаєв, Вітя Насташевський, тепер відомий тренер Олександр Рябоконь. Багато хто тоді лише починав і не був знайомий широкому загалу. Я згодом, коли до «Дніпра» повернувся, казав: заберіть Ваню Яремчука. Він у підсумку буквально за рік-два чемпіоном став і Кубок Кубків виграв. Ваня справді просто унікальна людина. Про його пригоди можна окрему книгу писати. Приїхали ми з хлопцями до Гідропарку. А Ваня не пив, не курив, тому з нами йому було не цікаво, але ж він був «шпільовий» (посміхається). Ну, й нас осіб шість пішли покупатися, пивка попити, а Ваня собі пішов і повернувся десь години за дві. Повернувся без ланцюжка на шиї. Він розповідає, що знайшов більярдну, почав із місцевими «шпільовими» грати, так кинули монету, хто перший виконуватиме удар, і йому випало бити другим за чергою, так він жодного разу не пробив: суперник в «американку» всі шари загнав після розбивання. Якісь гроші в нього були, віддав, а надалі й золото заклав. Ну, а далі він уже по казино пішов, вони тоді в СРСР лише з'являтися почали.

Отже, за підсумками сезону 1983 р. ми виграли Другу лігу без грошей, хоча таке складно уявити. Насташевський тоді 43 голи за рік забив. А конкуренти ж були сильні, в кожній команді були відомі майстри. У Вінниці грали Вадим Тищенко та Іван Вишневський, і ми їх обігравали. Тоді в Другій лізі ввели обмеження, що в складі мають зіграти два футболісти до 18 років. І бувало, що фактично без двох гравців на поле виходиш (посміхається). Важкувато було.

- Армійська команда де гравців до 18 років брала?
- Здебільшого зі школи «Динамо».

Замість Кубка чемпіонів - рідний Миколаїв

- Наприкінці року ви повернулися до «Дніпра», який щойно став чемпіоном.
- Так. У нас була в Другій лізі фінальна пулька Київ - Омськ - Липецьк. Нам сказали, що не слід виходити до Першої ліги (посміхається), бо там - великі перельоти, й на це грошей не було. Там тягнули Омськ, якому ми гру віддали, а от Липецьк удома 4:0 прибили. Я, Яремчук і Насташевський забили чотири голи, й опісля завдяки цьому до Першої ліги Омськ пішов. Ще раз повторюся, що дуже складна ліга. Я там рік провів у «Зорі» й надалі ще півроку за Нікополь пограв. У мене згодом дружина народила, і я сказав, що краще в Другій лізі в Павлограді гратиму й буду вдома.

Так от, після фінальної пульки телефоную Ємцю. Він каже: приїжджай на базу. Я ж був на вшануванні команди, коли її нагороджували золотими медалями, і Ємець тоді мене представив як новачка. Він мені сказав, що беремо тебе під Кубок чемпіонів - звісно, що я лише за. Те, що там конкуренція, мене абсолютно не лякало.

- Яка у вас позиція була у півзахисті?
- Я грав й опорником, і під нападниками. Міг також ліворуч зіграти. Завжди був диспетчером, усе йшло через мене. Хоча в Луганську я грав лівого півзахисника. Сабо тоді мене викликав, запитує: ти де грав у Миколаєві? Кажу: опорного та під нападником. Ну, ти розумієш, тут у центрі Куксов і Семенов, так що грай на лівому фланзі. В «Дніпрі» ж в опорній зоні грав тоді Андрій Ділай, але він був чистий руйнівник, а під нападниками Володимир Устимчик та Олег Серебрянський, а ті - навпаки: грали на атаку. Я же міг закрити обидві позиції. Я не кажу, що я там краще від них, але точно не гірше (посміхається), тому готовий був конкурувати. Й у центр поля особливо нікого ж і не взяли. Хто тоді додався? Башкіров і Чередник на фланги, а Вишневський у центр оборони лише в другому колі прийшов. На інших позиціях грали всі ті, хто здобув «золото». Тих, хто прийшов до команди в 1981-му - Погорелова, Надеіна, Шуршина, - вже не було.

Отже, полетів я в січні з «Дніпром» на збори до Сочі. А в мене ж дембель лише в травні - ще півроку чекати. Й саме в цей час Євген Кучеревський, який дуже любив футболіста Анатолія Оленева (посміхається), а Євген Мефодійович мене й справді дуже любив як гравця, залишає нікопольський «Колос» та очолює мій рідний «Суднобудівник» у Миколаєві. Переконаний: якби Кучеревський залишився в Нікополі, то я би стовідсотково в 1984 р. грав би за «Дніпро». Звісно, що його до Миколаєва беруть, як кажуть, під завдання, а йому для цього потрібні виконавці. Й що робить Мефодійович? Хто став чемпіоном у Другій лізі? СКА (Київ). Хто до травня військовозобов'язаний? П'ять гравців: Оленев, Петренко, Найденко, Кіцаєв… Хтось там ще був… Поїхав Кучеревський до Віктора Фоміна, дали грошей, і все. І дивляться: а де Оленев? А він уже в «Дніпрі». А що він там робить? Йому до травня служити. Я єдине, що не розумію, як Ємець і Кучеревський між собою не домовилися? Після першого збору викликає мене Ємець і каже, що йому зателефонував Фомін, і що там зараз перевірка кадрів, і тобі потрібно бути в Києві. Приїжджаю я до Києва, а мені Фомін каже: «У тебе два шляхи. Не три, а лише два. Перший: ти підписуєшся на прапорщика, ми даємо тобі в Києві 2-кімнатну квартиру, а далі - група військ у Східній Європі, там гратимеш у НДР чи Угорщині (отже, фактично з футболом - все). А інший шлях - це Миколаїв. Твоє рідне місто, й тобі там зроблять усе, що потрібно. Жодного третього варіанта немає». Ось так я опинився в Миколаєві. Там у нас була заруба з Вінницею за 1-ше місце. Ми їх абсолютно чисто обіграли дома 1:0 - Боря Маринцов забив гол, і ми ще пенальті не забили. Проте після того там був якийсь протест, якась неправильна заміна, й ці 2 очки віддали Вінниці. Був великий скандал. Ну, як так, щоб Кучеревський зробив якусь неправильну заміну? В підсумку ми мали б стати чемпіонами, а стала Вінниця. Однак пульку фінальну вони після того не пройшли.

На матчі «Суднобудівник» - «Нива» був присутній Євген Лемешко - мій перший професійний тренер у Миколаєві. Й після гри він сказав, що чекає на наступний сезон мене в «Металісті». Й так я провів 1985 р. за харків'ян, грав на «Метеорі» проти «Дніпра»

Загалом того сезону я більше лікувався, ніж грав. У «Металісті» на той момент помічником Лемешка працював Леонід Ткаченко, який тоді щойно завершив ігрову кар'єру та починав тренувати. На зборах у Сочі я приїхав на третій день занять, й одразу - на навантаження. Там на гаровому полі поставили 8 м'ячів, ривок до половини поля, пробив, і так - 8 разів. Я рвонув туди-сюди, пробив-пробив, і на 5-му м'ячі в мене вилітає пах. І пішло: два місяці лікував пах, надалі відновився та смикнув задню, опісля потягнув передню (сміється). Буває, що людина вийшла, пробила й одразу порвалася - ось за це слід карати футболіста. Проте коли підготовка триває хибно, неправильні навантаження на тренуваннях, то це вже помилки тренерського штабу, якщо в них ламаються гравці.

- Повертаючись до «Дніпра». До єврокубків команда могла вийти ще в 1982 р., але в півфіналі Кубка програли вдома «Торпедо». Відомо, що дніпряни в 1970-х віддавали півфінали Кубка «Арарату», бо Дніпропетровськ - закрите місто, й тут - не до єврокубків. Як із цим було в 1982-му?
- Ми прагнули вийти до фіналу, зливу точно не було. Й, у принципі, непогана можливість була. Вдома приймали «Торпедо», з яким назагал добре грали в чемпіонаті. Проте тут поступилися. Я вийшов на заміну за рахунку 0:1, але там ще прикрий автогол був, і ми програли. Тоді ще не було відомо, що переможець матчу точно отримує путівку до Кубка Кубків, бо інший півфінал «Динамо» (Київ) - «Динамо» (Тбілісі) був набагато згодом, і ще не факт, що кияни його б виграли. Проте Київ вийшов до фіналу, а це означало, що інший фіналіст виходив до єврокубків. Так що справді, в разі перемоги над «Торпедо» ми могли би зіграти проти «Баварії».

- Тоді за вихід до півфіналу Кубка СРСР пів складу «Дніпра» одержало звання майстрів спорту.
- В мене воно вже було, ще із «Зорі». Там упродовж двох років поспіль слід було відіграти належну кількість ігор, і щоб команда до десятки у Вищій лізі входила. За це й одержав.

Дмитро МОСКАЛЕНКО

Сергій Циба Sport.ua
Читайте нас в Telegram

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Футбол | 06 грудня 2025, 21:59 9

Криськів незадоволений газоном стадіону Колоса