Схилимо голови. Футбольний тренер, якого вбив снайпер при гасінні пожежі

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам'ять людей, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні Sport.ua згадує Віктора Ткачука, футбольного тренера з Волині, якого рівно три роки тому, 9 квітня 2022-го вбив російський снайпер. Чоловік ніколи не брав до руки зброї, він допомагав нужденним у Маріуполі, де жив і працював.

Життєвий шлях

Віктор Ткачук народився 6 січня 1969 року в Берестечку на Волині. З ранніх років чоловік займався футболом, грав за команду «Стир» і присвячував спорту вільний час. Працював учителем фізкультури у загальноосівітній школі Берестечка, а коли переїхав у Маріуполь, звідки родом його дружина, там став тренером дитячо-юнацької команди «Азовсталь». Мав звання заслуженого тренера України.

Війна

Коли почалася повномасштабна війна, Віктор вивіз з міста дружину та двох синів, вони евакуювалися до Польщі. Віктор повернувся в Маріуполь, щоб допомогати нужденним: розвозив їжу та воду жителям, шукав рідних і знайомих, допомагав ловити зв'язок. Займаючись волонтерством, їздив велосипедом з одного кінця міста в інший.

Загибель

9 квітня 2022 року коли в один з будинків майже на узбережжі річки Кальміус влучив снаряд, Віктор разом з іншими людьми гасив пожежу. В цей час у нього поцілив російський снайпер. Тіло Віктора знайшли в районі, де він жив. 53-річний чоловік похований у братській могилі з іншими мирними жителями міста.

Історію Віктора Ткачука світові повідав тодішній футболіст «Чорноморця», а нині ЛНЗ Ілля Путря.

«Дружина мого брата застрягла на іншому кінці міста, - казав в інтерв'ю Футбол 24 Ілля. - Вона переховувалася у підвалі і понад місяць не виходила на зв'язок. Віктор Григорович раз на тиждень контактував з нами - йому якось вдавалося ловити зв'язок. Ми дали йому координати того підвалу, якщо він раптом матиме змогу дізнатися певні новини. Уявіть собі, він поїхав туди, в іншу частину міста. На велосипеді добирався приблизно три години під обстрілами.

Він передав нам позитивні новини. Батько розмовляв з ним за два дні до смерті. Я чув, як тато по телефону просив і переконував, що Маріуполь все ж варто зараз покинути: «Вітю, що тобі там робити?» Але Віктор Григорович був такою людиною…

Він був настільки проукраїнським, настільки любив свою Батьківщину. Сказав, що не може просто так поїхати і захищатиме свій дім. Хоча насправді там вже не було що захищати. Усе навколо палало, у його будинок також влучив снаряд, він гасив пожежу. Віктор Григорович оберігав домівку від мародерів, казав, раптом «ці окупанти» прийдуть. Він - герой нашого часу. Про таких людей треба розповідати».

Родина

На момент загибелі у Віктора в Берестечку залишалася 80-річна матір. Сім'я тренера живе у Польщі. Молодший син якийсь час постійно намагався економити їжу. Казав, що треба з'їсти не все, а щось відкласти на завтра, а раптом нічого не буде. Маріупольський голод назавжди залишиться з ним.