Віктор МОРОЗ: «Розвернув машину за миті до теракту в Тель-Авіві»

Інтерв'ю на кшталт цього для Sport.ua сьогоднішній гість «Старої школи» не давав ніколи. Натомість був на перших шпальтах ізраїльських газет, де був зіркою місцевого чемпіонату в 90-ті. Віктор Мороз був гравцем основного складу київського «Динамо» в останньому чемпіонаті СССР, коли команду залишили зірки 80-х і під керівництвом Анатолія Пузача формувався новий колектив. Врешті, через травму і деякі інші фактори закріпитися в «Динамо» надовго Вікторові Морозу не вдалося. Натомість він став зіркою чемпіонату Ізраїлю, очолював збірну з пляжного футболу і разом із Дем'яненком вигравав азіатську Лігу чемпіонів.

Ця розмова відбулася в одній з кімнат динамівської бази на Нивках, де 57-річний Мороз зараз працює тренером. Тому перші питання виникли самі по собі.

- Пане Вікторе, відомо, що перед тим, як потрапити в школу «Динамо», ви починали заняття футболом у «Восході» в Дарницькому районі. В «Динамо» все почалося саме з Нивок?
- Так. Десь з 1980-го сюди перейшов. До того на «Восході» тренувався роки два. Потім отримав запрошення від Сан Санича Шпакова. З ним і випускався зі школи. В нашій групі тоді був Ігор Жабченко, а з Олексієм Дроценком і Сашком Морозом, з якими починав тоді, зараз тренуємо молоді у динамівській академії. Показово, що після нашого випуску минуло вже понад 30 років, а ми досі знаходимо причини зустрічатися. Заслуга найперше Сан Санича в тому, що така кількість дітей не лише полюбила футбол, а й зробила його своєю професією. Я ось уже сім років треную тут, у школі на Нивках. Дитячий футбол став черговим етапом у професійній діяльності. Отримую від нього задоволення.

«Сьогодні змінилися часи і цінності»

- Більшість тренерів, які пройшли футбол 90-х, нарікають, що діти зараз змінилися не в ліпшу сторону…
- Звичайно, менталітет, особисті взаємини, інтереси поза футболом змінилися. Але всі діти різні. Як і в наш час. Зараз прийнято говорити, що діти сидять у телефонах та комп'ютерах. Проте від цього нікуди не дінешся. Часи такі. Якщо в цьому не розбиратися, то не зможеш ні нормально жити, ні навчатися в школі чи у вузі.

- Коли футболом починали займатися ви, ще виступали представники зіркового «Динамо»-1975 і вже заявляли про себе представники майбутньої команди-зірки, яка досягне піку в 1986-му. Нині дітей до «Динамо» гучними перемогами не привабиш, бо їх немає…
- По-перше, я б не став розділяти «Динамо» за періодами. Бо і перемоги в 60-х, і в 70-х, і у 80-ті та 90-ті - це перемоги одного «Динамо». Це все - в клубі. Нинішні покоління продовжує те, що досягали інші покоління. Виходячи з цією ж літерою Д на грудях. Так, якщо раніше «Динамо» було вершиною мрій для юних футболістів з усієї України, то зараз ситуація змінилася. Настільки, що «Динамо» не марять навіть усі діти в Києві. Це не проблема, а дилема - як і чим мотивувати дітей, щоб «Динамо» для них було таким ще престижним, як колись для нас. Треба враховувати, що раніше «Динамо» було народною командою. Сьогодні змінилися часи і цінності. Хоча залишаються й діти, для яких «Динамо» в серці й зараз. Припускаю, що все залежить від тих цінностей, які прищеплюють батьки. Приміром, батьки все життя вболівали за «Динамо». Якою тоді виросте дитина?

- У вас вже є вихованці, якими можете пишатися?
- Це дуже гучно сказано - вихованці. Можу згадати дітей, в чиєму становленні помітний мій вклад. Поряд з іншими тренерами. Антон Царенко нині в оренді у польській «Лехії з Ґданьска, Ігор Горбач і Артем Слесар орендовані «Зорею».

- Вам пощастило не просто дивитися зі сторони, з юних років грати з футболістами, які вигравали у 1986-му Кубок кубків. Бо ж тоді гравці, які відновлювалися після травм чи відбували дискваліфікацію виступали за дубль.
- Також там були ті, кому бракувало ігрової практики. Повинен сказати, що дублери постійно були поряд з основою: жили на базі в одній двоповерховій будівлі, в одній їдальні їли, тренувалися на сусідніх полях. Бувало навіть, що гравець першої команди в ході тренування травмується і його відразу замінює хтось із дублюючого складу. Мене після того, як у 1986-му випустився зі школи, до дублю перевів Віктор Колотов. На відміну від ровесників, мені було легше, бо час від часу залучався до роботи з дублерами «Динамо» ще раніше. Так, звісно, це було класно, коли випадала нагода пограти з кимось із гравців основи. Скажімо, з Ігорем Бєлановим, Олександром Заваровим, Іваном Яремчуком, Василем Рацом. Олег Блохін за дубль при мені не грав, але я був у захваті вже від змоги стежити за такою постаттю зблизька: бачити, що він вміє, як мислить і як свої думки реалізовує.

- Субординації дотримувалися?
- Була повага. Не важливо де - в їдальні, автобусі, у дорозі. Лише на футбольному полі всі були рівні. При цьому дідівщини в нас не було. Так, м'ячі носили. Але ось у коридорі поряд з кабінетом, де ми розмовляємо, висить світлина, на якій мій друг Андрій Баль з сіточкою м'ячів. Учасник двох чемпіонатів світу, але корона з нього не падала.

- У дублі ви провели чотири роки. До основи Лобановський вас підпускав лише на матчі Кубка федерації, які сприймалися як тренувальні спаринги. Не пригнічував такий стан речей?
- Блохін у цьому контексті колись влучно відзначив: «Треба опинитися в потрібний час у потрібному місці». Так, чимало хороших футболістів, які були в нашому дублі, не мали терпіння і кудись переходили. Люди просто хотіли грати. Де - не важливо. Це їх вибір. А я терпів до останнього. Теж якоїсь миті був на грані і хотів піти. Мав пропозиції не лише з України, а й із Чехії. Пішов поговорити з Валерієм Васильовичем, пояснив ситуацію. «Маю пропозицію, - кажу, - хотів би пограти». Лобановський послухав і сказав: «Куди б ти не пішов, там будеш грати. Але ти ж киянин, виріс у цій школі, стільки пройшов у дублі. Зрозумій, тебе не просто так тут тримають. Невдовзі буде зміна поколінь. Ти б не хотів самому собі довести, що чогось вартуєш саме в цій команді?»

Це була моя перша, нехай і недовга розмова віч-на-віч з Лобановським. Він мене переконав. А в 1990-му я вже потрапляв у заявку основної команди. Грав ще мало, але розумів, що мій час вже близько.

«У Празі не могли втриматися на ногах. Сороканожок, які зараз усюди, в нас не було»

- Так вийшло, що один із перших повних матчів за основу навесні 1991-го ви зіграли на «Камп Ноу», проти геніальної «Барселони» Йогана Кройфа, команди, яка грала в еталонний для того часу футбол.
- Перед матчем Анатолій Пузач (на той час вже головний тренер «Динамо» - авт.) спитав: «Боїшся?» Відповів, як є: «Не боюся. Хочу грати». Так, був мандраж, але він повинен бути перед будь-якою грою, навіть менш відповідальною. Звісно, я міг сказати, що ще не готовий. Проте для мене це був унікальний шанс зіграти на такому стадіоні проти такої команди. Це бажання було сильнішим за страх. Та й зіграли ми прекрасно, ледь не створили після домашньої поразки 2:3 сенсацію. І створили б, якби Юран влучив у ворота, коли за рахунку 1:0 перекидав головою через Субісаррету з лінії штрафного майданчика. Та й взагалі та наша команда мала величезний потенціал. Нас тоді багато зайшло в основу з дубля після того, як старші хлопці масово почали переходити в закордонні клуби. Не пощастило в одному: то був час змін, Союз розпадався і молоді футболісти теж порозходилися.

- Правда, що після жорсткого Лобановського з його авторитетом Пузач здавався футболістам надто м'яким і відповідно не мав такого впливу на команду?
- Ми були молоді. Нам було без різниці - Лобановський то, Пузач чи хтось інший. Тим паче, що помічниками в Анатолія Кириловича були Віктор Колотов і Володимир Веремєєв, люди, з якими ми працювали в дублі. Та й Пузач мав величезний досвід як гравця, так і багаторічного помічника Лобановського. Його авторитет під сумнів не ставився ніколи. Ми сумлінно працювали. Так, після «Барселони» був поганий старт в останньому чемпіонаті СССР. Певний час ми йшли на останніх місцях. Проте то був період нашої адаптації до справжнього професійного футболу. Команда повірила в себе, набралася впевненості і в кінці сезону вже боролася за медалі.

- «Динамо» тоді не вражало стабільністю протягом всього сезону: могло перемогти в Москві 2:0 «Спартак», а невдовзі програти умовному «Паміру». А ще були дивні матчі на кшталт київського проти «Пахтакора», коли вели 3:1 і за лічені хвилини дозволили суперникові відігратися. Чув версію, що то був договірняк…
- Та ні. Такі «гірки» притаманні молоді. Вважайте, в попередньому сезоні досвід виступів за першу команду мали лише Олег Лужний, Ахрік Цвейба, Сергій Шматоваленко, Борис Деркач, Сергій Заяць, Сергій Юран і Олег Саленко. Сергій Ковалець, Юрко Мороз, Степан Беца, Андрій Анненков, Андрій Алексаненков, Олег Матвєв, я були, по суті, новачками. Нам тоді у багатьох матчах бракувало зовсім небагато. Але згадайте наш заключний матч проти «Торпедо» в Москві. За його підсумками ми могли бути або з бронзою, або відразу п'ятими, бо в разі програшу нас обходив ще й «Чорноморець». Поступилися тоді 0:1, хоча показали достойний футбол. Забракло нас у кінцівці. Але трагедії ніхто не робив, бо тренери добре розуміли, що формується нова команда.

- У цій команді вже не було жодного представника «Динамо»-1986. Хто був її лідером у роздягальні? Навколо команда гуртувалася?
- У 1990-му, ще до від'їзду такою постаттю для нас був Андрій Баль, який об'єднував нас своїм досвідом і тонким почуттям гумору. А після нього, мабуть, виділив би Ахріка Цвейбу. Не дарма ми його тоді обрали капітаном. На полі ж у нас лідер міг бути щоразу інший.

- А ще те «Динамо» запам'яталося тим, що взяло участь у першому в історії турнірі Ліги чемпіонів. І ще й сенсаційно в першому матчі переграло «Бенфіку» з Юраном у складі.
- Від нас такого ніхто не очікував. Проте ми показали, що можемо. І заповнені трибуни, звісно, допомогли. Більшість із нас ще не звикла грати при такій публіці, тому відчували особливе піднесення і відповідальність.

А потім поїхали на матч проти «Спарти» в Прагу. Це було 11 грудня, остання гра року. Мало хто пам'ятає, що там сталося. Знають лише, що ми поступилися 2:1. Проте не полінуйтеся, знайдіть запис, подивіться, в яких умовах ми грали. Тоді від організаторів матчу ще не вимагалося, щоб поле було з підігрівом. Приїжджаємо вранці на тренування - температура -2, газон замерзлий. Почали підбирати взуття, щоб на цій кризі можна було банально втриматися на ногах. Шипи ковзають, звичайні кросівки - теж. Сороканожок, які зараз усюди, в нас не було. Точніше, були у двох хлопців, які отримали це взуття в лавах юнацької збірної СССР - у Сергія Зайця і Олега Саленка. Інші ввечері під час гри по льоду, мов корови. А «Спарта» вийшла в сороканіжках. Ось і відповідь.

«Давай, ти почнеш з другої команди. Там доводь»

- Наступних чотири матчі тієї Ліги чемпіонів «Динамо» проводило вже навесні. Але ви тоді вже не грали…
- До першого матчу проти «Барселони» ми готувалися в Італії, під Барі. Три тижні там були на зборах. Вже там почав почуватися погано. Ще не розумів чого. Після повернення до Києва пробували з лікарем Володимиром Малютою і блокади, і уколи. Виявилося, що це пахова грижа. Буквально в переддень вильоту в Барселону викликають тренери, питають, чи зможу вийти на гру. Відповів чесно: «Так як проводжу тренування, то вийти зможу. Але на повну силу зіграти - ні».

Мабуть, трохи тоді був втрачений час, місяця півтори. Хірург у військовому госпіталі поставив мені діагноз миттєво. Якби відразу поїхали до нього, то, можливо, вдалося б уникнути й ускладнень і не випав би так надовго. В підсумку переніс операцію, після якої півроку відновлювався. Протягом місяця лікар заборонив мені підіймати навіть чай. Міг лише поволі ходити.

- Тож вийшло, що перший чемпіонат України, який проводився за прискореною процедурою. Протягом трьох місяців, ви теж пропустили…
- Відновився якраз напередодні фінального матчу проти «Таврії». Я навіть сподівався зіграти, але тренери не ризикнули мене виставити після такої паузи.

- «Суспільне Медіатека» нещодавно виклала запис другого тайму фіналу з післяматчевим коментарем Пузача. Анатолій Кирилович не виглядав сильно пригніченим.
- Добре тримався. Для нас усіх той програш від «Таврії» був великим шоком. Для всіх - гравців і тренерів. Сказати, що ми були засмучені - не сказати нічого. До Львова, де відбувався фінал, ми їхали лише за перемогою. На виїзд ми відправилися вдягненими в однакові святкові костюми. Ми мали вигравати. Проте обробилися.

- Чув таку думку, що опинившись в опинившись після вищої ліги чемпіонату СССР в одному турнірі з шепетівським «Темпом», охтирським «Нафтовиком», чимало футболістів втратили мотивацію і за цей час навіть поспивалися…
- Це неправда. Хоча мотивацію ми справді повтрачали. Так, ті команди, які однієї миті опинилися на рівні з нами, ми були зобов'язані перемагати. Але перед виходом на кожен такий матч себе доводилося додатково мотивувати. Повірте, непросто грати, коли немає азарту і просто змушуєш себе виходити на поле. Не хочу принизити умовні тернопільську «Ниву», «Прикарпаття» чи «Буковину», з якими ми тоді грали. Ті команди робили все, що могли. Але після «Барселони» і «Бенфіки» нам на них налаштуватися було складно.

- Так чи інакше, поразки від «Таврії» Пузачу не пробачили. Замість нього «Динамо» очолив Михайло Фоменко. Та при ньому ви не зіграли жодної хвилини.
- Мав з Михайлом Івановичем розмову. «Давай, ти почнеш з другої команди. Там доводь», - каже. Зрозумів, що на мене не розраховують. Так само в «Динамо-2» опинилися Юра Мороз, Ґінтарас Квіткаускас.

- Рік ви в першій лізі промучилися в підсумку…
- Якби не любив футболу, то можна було б сказати, що мучився. Проте мені хотілося грати, навіть маючи переконання, що в першій команді ніхто не чекає. Тому й викладався за «Динамо-2» на повну силу.

«Мороз сам вирішить, де йому зручніше грати»

- Як у вас виник варіант з Ізраїлем?
- Спонтанно. Коли зрозумів, що в «Динамо» в мене майбутнього немає, спершу через Веремєєва мав варіант з Туреччиною. Але одного разу виходжу зі стадіону «Динамо» і зустрічаю Віктора Кондратова, котрий нещодавно від нас, на жаль, пішов. Слово за словом і розповідаю про свої пошуки. «Дивися, мій кум Михайло Соколовський поїхав до Ізраїлю, намагається влаштуватися там на тренерській роботі, - каже Віктор Іванович. - Зателефоную йому, скажу, що ти вільний».

Ввечері телефонував вже сам Соколовський. Розповів, що він перебуває в «Хапоелі» з Беєр-Шеви, але контракту не підписує. «Тобою вони зацікавилися. Можеш приїхати до них на збір у Румунію?», - каже. Я погодився. Тільки добратися виявилося не так просто. Збір відбувався в місті у чотирьох годинах їзди від Бухареста, в горах. На літаку добратися не вийшло, на залізничному вокзалі теж не було квитків. Порадили, щоб прийшов ближче до відходу потяга і домовився з провідником. Так і зробив. Цікаво, що коли потяг перетинав українсько-румунський кордон, я був єдиним пасажиром на два вагони. А коли прибув до Бухареста, мене вже зустріли представники команди.

Добрався, пообідав і мені відразу запропонували через дві години зіграти в товариському матчі. «Розуміємо, що в тебе була важка дорога. Зможеш зіграти хоча б тайм?» «Зможу». В підсумку відіграв весь матч. А після нього тренер з президентом клубу запропонували підписувати контракт. Крім мене, на перегляді в «Хапоелі» було ще двоє українців - Олександр Щербаков та Ігор Корнієць. Залишився в підсумку лише Сашко. Тоді був ліміт на легіонерів. Третім вони взяли румуна Даніела Скентея. У Щербакова, правда, був рецидив травми коліна. Він зіграв кілька ігор на початку сезону і не зміг продовжувати виступів.

- А ви за два сезони назабивали 20 м'ячів. То за умови, що за основу «Динамо» не забили жодного. Не в нападі бува грали?
- Ні, як і в «Динамо», у середині поля. Я ще гольових передач тоді багато віддав. Пішло якось, коли відчув тренерську довіру. Команду тоді очолював Віко Гаддад. Коли він оголошував склад на гру, то казав, де хто буде грати. Десятьом футболістам. «А Мороз сам вирішить, де йому зручніше грати», - говорив.

Я там відразу роззабивався. Якщо не помиляюся, в перших шести матчах чотири забив. Місцеві журналісти сильно дивувалися, коли я відповідав, що в «Динамо» не забивав взагалі. «Ви спершу пробийтеся туди, а потім вже думайте про голи», - казав.

Гарно ми тоді грали. Двічі поспіль разом з «Хапоелем» третіми ставали. Для Беєр-Шеви то великий успіх. Я тоді був дуже популярний. Але зазвичай як буває? Іноземець іде з команди і через два-три роки його ніхто не згадує. Мені ж і торік телефонували журналісти з Ізраїлю, брали велике інтерв'ю, і вже в 2025-му теж.

- Ви вивчили іврит?
- Так, розмовляю. Хоча спочатку навіть на слух щось розібрати було неможливо. Проте з часом, коли постійно слухав, почав відділяти одне від іншого слова. Потім почав питати, що означають слова, які чую найчастіше. Звісно, допомагало й те, що поруч завжди були люди, які розмовляють по-нашому. Скажімо, лікар команди родом з Берегового на Закарпатті. Коли зрозумів, що вже складаю слова у фрази, попросив президента клубу, щоб найняв мені викладача, який би правильно поставив мову. Так досі й пам'ятаю. Звісно, мені важче говорити, умовно кажучи, про медицину й політику, бо бракує словникового запасу. Проте на футбольні теми розмовляю вільно.

- За «Хапоель» ви виступали 25-27-річним - золотий для футболу вік. Чи були тоді варіанти, що можете прийняти ізраїльське громадянство? Для початку - щоб не вважатися легіонером.
- Ні, про це мова не йшла. Ізраїльське громадянство отримати дуже непросто. Треба мати до цієї країни хоча б якийсь стосунок…

Вже згодом, коли перейшов у «Маккабі» з Тель-Авіва, одна з центральних газет брала в мене інтерв'ю. Велике, на розворот. З заголовком «Віктор - лис». А читати на івриті я так і не навчився. Знав, як пишеться моє ім'я й прізвище, читав оцінки за гру, але не більше того. Та тут зацікавився: чому ж такий заголовок дали? Треба все читати. Зробив це зі сторонньою допомогою. Розгадка була в кінці. Там журналіст мене спитав: «Ви прекрасно розмовляєте на івриті. Чому тоді прийшли з перекладачем?» Відповів: «Я розумію на івриті, лише коли ми розмовляємо про гроші». Щоб зрозуміти цей жарт, треба знати менталітет ізраїльтян.

«Ти - єдиний росіянин, з яким спілкуюся. І то лише тому, що в тебе ізраїльське громадянство»

- На «Маккабі» припав пік вашої кар'єри?
- За віком так. Інша річ, що в Тель-Авіві я був одним з багатьох. Мене навіть питали, чи не шкодую, що покинув «Хапоель», де мене обожнювали і перейшов у «Маккабі». Але як я можу шкодувати про період, який команда завершила чемпіонством і здобуттям Кубка? Так, менше грав, але це нюанси. «Маккабі» - особлива команда, в якій було чимало місцевих зірок, скажімо, Аві Німні, Іцик Зоар, Нір Клінґер. В яких особливі стосунки з журналістами. Там дізнався, що футболісти мають «своїх» журналістів, яким розповідають, що про них треба написати. Якщо їх, приміром, не ставлять, то пишуть, що тренер не такий. Звісно, тренеру за таких обставин зайвий раз простіше піти шляхом найменшого спротиву і поставити місцеву зірку.

Десь за місяць до завершення чемпіонату я ще й отримав травму. Підходжу в цей період до тренера Дрора Каштана. «Які у вас плани? - запитую. - Бачите мене в команді?» Розмовляли години півтори і прямої відповіді я так і не почув. Врешті перепитую: «Я їду додому, тому повинен розуміти, на що мені розраховувати». Каштан відповів: «Я сам не знаю, чи мене залишать». «Лукавить», - думаю. Ми ж виграли чемпіонат і кубок, набрали 83% очок. Чому його мають не залишити? Проте вже в Києві дізнаюся, що Каштана справді звільнили.

- Ви жили в умовах війни в Ізраїлі і зараз живете в Україні. Де було страшніше?
- Мабуть, зараз у нас. Хоча… Коли йшов з дитиною в Ізраїлі повз автобусну зупинку, не підходив, коли під'їжджав автобус. Теракти були частим явищем. До речі, тоді, коли вибухнув автобус на вулиці Дізенґоф, у самому центрі Тель-Авіва (19 жовтня 1994-го загинуло 22 пасажирів автобуса і терорист-смертник - авт.), не доїхав до місця трагедії за збігом обставин, бо останньої миті вирішив розвернутися, щоб поїхати до лікаря.

- В «Маккабі» ви грали разом із Алєксандром Уваровим, екс-голкіпером збірної СССР, росіянином. Зараз із ним спілкуєтеся?
- Так, дружимо понині. Поки було можливо, і він гостював у мене в Києві, і я в нього в Тель-Авіві. Він досі працює в «Маккабі». Коли в нас розпочалася повномасштабна війна, сказав Сашкові: «Ти - єдиний росіянин, з яким спілкуюся. І то лише тому, що в тебе ізраїльське громадянство». Уваров нас начебто розуміє, він знає, що то таке, коли ракети прилітають у Тель-Авів.

- Після команд, які боролися за нагороди і чемпіонство два заключних роки ізраїльського етапу кар'єри ви провели в скромному клубі «Хапоель Цафрірім» з Холона. Як там опинилися?
- Мусив десь відновлюватися після травми і знайшов такий варіант. Клуб там справді скромний, з невеликим бюджетом. І Холон - маленьке місто неподалік від Тель-Авіва. Проте мене тоді це влаштовувало. Після повернення з Тель-Авіва до Києва проконсультувався з нашими лікарями, в клініці Лінька. Мені порадили оперуватися. А це - півроку без футболу. Запитав, чи можна уникнути хірургічного втручання. «3% зі ста, - відповіли. - Можна закачати травмоване коліно іншими м'язами». Вирішив ризикнути і в мене вийшло. Не беруся судити, чи правильно тоді вчинив, адже довелося виступати в команді не дуже високого рівня. Проте вже є як є. В Холоні зі мною грав інший український футболіст Роман Пец, воротар Сашко Жидков, з яким перетиналися ще в «Динамо».

- В Ізраїлі ви провели шість років, після чого повернулися в Україну. Не хотіли залишитися?
- Хотів. І сім'я хотіла. Але іноземцям в Ізраїлі важко. Громадянство отримати складно, робочу візу - теж. Поки грав, то проблем не було.

«Знову почалося те, від чого вже відвик - постійні заїзди на базу»

- 30 років - ще не той вік, у якому не можна виступати.
- Воно так. Але пропозицій, які мене б зацікавили, не було. Точніше, до Києва повертався з думками, що знову поїду в Ізраїль. Але тут отримав пропозицію від київського ЦСКА, від Володимира Безсонова. «Футбол я люблю, грати вмію», - думаю, мов в одному непристойному анекдоті. Та й команда в нас тоді підбиралася цікава - Сергій Беженар, Павло Шкапенко, Вітя Леоненко, Сергій Закарлюка. Правда, грав я мало. Мабуть, тому, що після стількох років в Ізраїлі я себе в нашому футболі вже не бачив. Важко було себе мотивувати. Розумієте, я звик, що сім днів на тиждень разом із сім'єю, син росте на моїх очах. А тут знову почалося те, від чого вже відвик - постійні заїзди на базу. Спати доводилося на ліжку з жахливим матрацом, після якого боліла спина. Не розумів, навіщо мені це. Я ж професіонал, мені краще готуватися вдома. Я знав, що мені краще з'їсти, скільки спати. Мене це пригнічувало морально. Хоча власне від футболу отримував задоволення.

- З Безсоновим ви перетиналися ще як з футболістом. Яке враження він справив на вас як тренер? Бразилець Давідсон, який у середині першого десятиліття 2000-х грав у Володимира Васильовича в «Дніпрі», казав в інтерв'ю Sport.ua, що він поводився з гравцями, мов із солдатами, був грубим…
- Це він так сприймав. Мабуть, через різницю в менталітетах. Я знаю Васильовича як відкриту, добру людину. Думаю, бразилець просто не адаптувався до нашого менталітету. В Ізраїлі я теж з таким зіштовхувався. Чимало гравців там не заграло, бо не розуміли тонкощів менталітету місцевих людей. Якщо тебе не прийняли - тобі важко.

- В ЦСКА Безсонова ви протрималися близько року, зіграли за цей час всього 13 матчів і фактично завершили кар'єру.
- Цікавих пропозицій не було. Точніше була одна, з Китаю. Вирішив, що спробую. Але теж не вийшло так, як хотілося б.

«Чоловікові було, мабуть, соромно, що він зірвав мене з місця і після того не залишив»

- Ось ваша цитата з одного з інтерв'ю: «В Китаї міг би ще грати, але сталося таке, про що я нікому ніколи не скажу. Людський фактор втрутився. Який? Нехай це буде таємницею». Може, все ж час цю таємницю розкрити?
- Не хочеться, щоб людина ображалася… Після приїзду я дограв чемпіонат 2000 року з «Ляоніном» до кінця, повернувся до Києва, відпочив, а потім поїхав у Китай знову. До нового сезону «Ляонін» готувався в Куньміні, який китайці називають Містом вічної весни. Це - 1900 метрів над рівнем моря. В Куньміні - величезна тренувальна база, з великою кількістю полів. Туди в міжсезоння з'їжджаються більшість китайських команд. Я прилетів у Куньмін під вечір, трохи простудженим - 37 температура, нежить. «Завтра о дев'ятій ранку в нас гра. Таймик проведеш?» - питає тренер. Різниця в часі - шість годин. За нашим часом - це третя ночі. Проте, звісно, сказав, що зіграю. Вийшов, у першому таймі забив два і був замінений. Так ми 2:0 і перемогли.

А суперників тренував фахівець з України. Зрадів, коли його побачив. Хоч з кимось можна поговорити. У нас усі розмовляли виключно китайською. «Вже місяць тут, жодної гри не можу виграти», - бідкається той тренер. «Так забирайте мене, я допоможу», - кажу напівжартома. Той зацікавився. В підсумку порозмовляли з президентом клубу, моїм агентом і вечірнє тренування вже проводив у команді українського тренера. В «Ляоніні» поставилися до мого бажання з розумінням, мовляв, тут існує мовний бар'єр, а там буде легше. Побажали мені удачі, потисли руки і розійшлися.

Невдовзі перелетіли в місце базування цієї команди. Процес комплектації ще був у розпалі, на перегляді були іноземні футболісти. В підсумку тренер зателефонував моєму агентові і сказав: «Вибач, я Мороза взяти не можу». Мені не сказав нічого. Наскільки я зрозумів, тренер відштовхувався від виділеного бюджету і спершу збирався брати мене, але потім знайшов когось, кому міг заплатити менше. Домовився з агентом і на тому й усе.

…Після матчу їдемо в автобусі. Тренер сидить через два сидіння від мене. І цієї миті, мов щось відчув, набрав агента. А той і розповідає про розмову з тренером. Коли ми в'їхали в місто, попросив водія зупинити автобус. Попрощався з усіма, крім тренера, вийшов і поїхав додому. Агент ще пропонував, щоб оселився на два дні в готелі, дочекався його приїзду і він спробує мене кудись влаштувати. Проте мене ця історія сильно зачепила і я не хотів чекати. Розумію, що чоловікові було, мабуть, соромно, що він зірвав мене з місця і після того не залишив. Матеріальний аспект взяв гору над людським і професійним.

- Так ви більше ніде й не грали…
- На професійному рівні - так. Натомість багато поїздив з ветеранами. А десь роки через два мені запропонували стати граючим тренером збірної України з пляжного футболу.

- Пригадую, Олег Саленко в той час говорив, що він і ті хлопці, які грали поряд, сприймали пляжний футбол як розвагу, а від команди вимагали результату…
- Теж вважаю, що це більше розвага. Ми були в тому середовищі, грали на чемпіонаті Європи, який відбувався в Монте-Карло. Це було цікаво й азартно. В той час багато знаменитих футболістів грали на пляжі - Ерік Кантона, Ромаріо, Хуліо Салінас. Та й у нас команда була зіркова: крім Саленка, Калитвинцев, Шматоваленко, Надуда. Зателефонували одне одному і вирішили: «А чому б не спробувати?» Знайшовся спонсор, купив форму. Погасив найелементарніші витрати. Заробіток теж був. Проте невеликий. Так, для підтримки. Головною для нас була змога зібратися разом, поспілкуватися, отримати заряд позитивних емоцій.

«Президент Узбекистану подарував нам по машині»

- Як ви стали скаутом «Динамо»?
- Запропонували та й став. Головним тренером команди тоді був Юрій Сьомін, а наша скаутингова група шукала для нього гравців. Їздили, переглядали футболістів під конкретні позиції, спілкувалися з іншими скаутами. Це робота, яка велася по всьому світу. Зокрема їздив на матчі чемпіонату Бразилії, на Кубок африканських націй.

- Були футболісти, які опинилися в «Динамо» за вашою рекомендацією?
- Це зараз так не працює. Футболіста ведуть не місяць і не два. І не один скаут. На перегляд їздять різні люди, які дають свої характеристики. А потім на основі висновків різних скаутів приймається якесь рішення.

- Раніше головним критерієм була відповідність гравця до динамівського стилю. Сьомін теж цього напряму притримувався?
- Динамівський стиль - поняття трохи абстрактне. Так, «Динамо» грало в футбол з ухилом на атлетизм і робило акцент на гру через фланги. Але матчі теж були різні, багато залежить від того, проти кого граєш. У сучасному футболі гравців підбирають не під стиль, а під тренера, під його вимоги.

- «В Україні завжди був свій стиль гри. Але після 2012-го, коли Іспанія у Києві виграла Євро, ми чомусь почали сліпо копіювати іспанський стиль футболу», - це Олександр Хацкевич мені кілька тижнів тому сказав.
- Так, бо тоді це було модно. Але я не вважаю, що спроби скопіювати ведуть до успіху. Треба мати своє бачення гри. Лише так можна чогось досягнути.

- Єдині тренерські титули ви поки виграли тоді, коли разом з Анатолієм Дем'яненком працювали з узбецьким «Насафом». Як вас туди занесло?
- Анатолій Васильович запропонував, а я погодився. Коли з'явився ей варіант, роботи не було ні в мене, ні в нього. Дем'яненко набрав і питає: «Поїдемо?» «Легко, -відповідаю, - коли виїзд?» «Завтра». Зібрав речі і поїхав. «Будемо на місці розбиратися, що й до чого», - каже Васильович. Особливо навіть не було уяви, куди саме їдемо. Знали тільки, що в цей час за клуб «Бунедкор» виступав володар «Золотого м'яча»-1999 Рівалдо, а тренували команду спершу Зіко, а потім Луїс Феліпе Сколарі. Раз такі люди туди їдуть, то ставало зрозумілим, що є й зацікавлення, і матеріальні ресурси. Щоб ліпше зрозуміти, що до чого, поспілкувалися також зі старими знайомими, з якими колись перетиналися на полі. Я особисто порозмовляв з Ігорем Шквиріним, який був нападником «Пахтакора» на початку 90-х.

На місці переконалися, що в «Насафа» є сучасний стадіон, база з басейном і залами для відновлення. Проте ми їхали не на заробітки, а найперше під серйозні завдання. Коли почули, що перед «Насафом» стоїть завдання виграти Кубок АФК, азійський аналог Ліги чемпіонів, то зрозуміли, що це те, за що варто братися. «Зробіть це для Узбекистану», - звернувся до команди, приїхавши до нас на базу особисто президент Узбекистану Іслам Карімов.

І ми це зробили. За цю перемогу нам непогано подякували. Від Карімова всім гравцям тренерам презентували по автівці. А ще - халати і тюбетейки, національний узбецький одяг. А президент клубу виплатив обіцяні наперед преміальні.

- І що найцікавіше, що крім кількох балканських легіонерів, грали за «Насаф» тоді в основному узбецькі футболісти. То нині Абдукодір Хусанов представляє «Манчестер Сіті», а Елдор Шомуродов - за «Рому». В ті часи узбеки вкрай рідко закріплялися навіть у чемпіонаті України. Максим Шацьких виглядав радше унікальним винятком.
- Ми врахували особливості менталітету і змогли добитися від гравців, щоб вони реалізовували на полі те, чого ми від них вимагали. А щодо узбеків у топ-чемпіонатах, то підґрунтя для цього створювалося якраз у той час, 15-20 років тому. Я не дарма згадав Рівалдо, Сколарі. Приїзд таких постатей дав поштовх місцевому футболу в усіх розуміннях. Люди бачили, як працюють гравці і тренери найвищого рівня, тягнулися за ними. І це принесло результат. Здобуття «Насафом» Кубка АФК теж, безперечно, посприяв популяризації футболу в країні.

- Чому, пропрацювавши з «Насафом» півтора року, ви з Дем'яненком наприкінці 2011-го покинули Узбекистан?
- Ми мали залишатися. Президент клубу вже майже вмовив Анатолія Васильовича продовжити співпрацю. В нас, по суті, був новий контракт. Паралельно мали й інші пропозиції з закордонних клубів. Проте це все відкинули, коли приїхали перед Новим роком на канікули додому і з нами зв'язалося керівництво «Волині». Вдома хотілося попрацювати страшенно. Поговорили з Васильовичем і вирішили, що їдемо до Луцька.

«Як ви могли програти «Шахтарю» і «Динамо»?

- Сумніваюся, що матеріальні умови у «Волині» були кращими.
- Звичайно, що ні. Вдячний президенту «Насафа», що пішов нам тоді на зустріч і відпустив. Сказав, що шанує наш намір працювати вдома і подякував за те, що ми зробили для клубу.

- Луцьк і «Волинь» - це вотчина Віталія Кварцяного. «Чужі» там працювали нечасто.
- На рівні підсвідомості ми теж це розуміли. Проте було б нерозумно озиратися назад чи думати про те, що хтось нас підсідає. Перед нами стояло амбітне завдання - вперше в історії вивести «Волинь» у єврокубки. На ньому ми й зосередилися. І, певен, досягли б мети, адже команда демонструвала хороший футбол, обіграла зокрема «Металіст» Маркевича. Все було добре, поки не пішов розлад десь вгорі. Нам прямо сказали, що вибори пройшли і футбол людям, які ним займалися, вже нецікавий. Іноземців довелося розпродувати, обіцяне будівництво стадіону теж зірвалося. Зарплати хлопцям не платили п'ять місяців. Анатолій Васильович оббивав пороги, йому кілька разів називали нові терміни. Ми вмовляли гравців потерпіти, але приходила вказана дата і грошей не було. Після кількох таких випадків чесно сказали: «Хлопці, вирішуйте самі - грати чи не грати».

- І що гравці?
- У нас було гарне порозуміння з футболістами і завдяки цьому команда одначе продовжувала боротися.

- Після чого ви з Дем'яненком вирішили піти?
- Безпосередньо зі збору в Туреччині прилетіли на перший матч весняної частини чемпіонату до Донецька. І програли «Шахтарю» на «Донбас-Арені» 1:4. Після того приймаємо «Динамо». Билися достойно, але програли 0:2. Далі їдемо в Луганськ, до «Зорі», яка вже почала набирати обертів. По дорозі отримали листа від керівництва, в якому висловлювалося невдоволення нашою роботою, була вимога навести порядок, покращити психологічний мікроклімат тощо. До нас просто чіплялися. І поразка від «Зорі» ситуацію ускладнила ще більше.

Після повернення нас питають: «Як ви могли програти «Шахтарю» і «Динамо»? Ви ж у Туреччині тренувалися на класних полях, жили в п'ятизірковому готелі». Через низькі результати, мовляв, про нові придбання не може бути мови, а лідерів команди будуть продавати. Тоді ми зрозуміли, що нас намагаються позбутися. Але вигнати не можуть через чинний контракт. Довелося б платити заруку. Якщо б таке рішення прийняв тренерський штаб, заруку довелося б платити нам. Найшла коса на камінь. Ми не йшли, хоча щоранку робили над собою зусилля, щоб далі працювати. Але роботу свою виконували. Керівництво почало шукати підстави, щоб звільнити нас без компенсації. А за що можна звільнити згідно нашого законодавства? За прогули. Ми це розуміли і тренувань не пропускали. Керівники врешті пішли на хитрість: пообіцяли, що віддадуть частину боргу, а на роботу ми можемо більше не виходити. Але ми ж не в Одесі, такі жарти не проходили.

В такому режимі провели близько місяця. Врешті, привезли частину грошей і кажуть: «Візьміть хоч це. Всього боргу заплатити не можемо». Ось ми й думали, чи погоджуватися, чи іти до суду. З адвокатами ми вже спілкувалися. Звісно, судова тяганина зайняла б певний час. Порадилися і вирішили певну суму пробачити.

- Повернемося до того, з чого почали розмову про «Волинь». За тим, що відбувалося, Кварцяний не стояв?
- Та ні. Це були рішення тодішнього керівництва. З Кварцяним ми тоді не перетиналися взагалі. Скажімо так: працювати він нам не заважав. Все інше - чиїсь здогадки.

- Так вийшло, що після Луцька ні ви, ні Дем'яненко з професійними клубами більше не працювали…
- Варіанти були, але без конкретики. Варіант з академією «Динамо» мав і раніше, про не поспішав приймати, бо ще була надія, що працюватиму в якомусь клубі. Не хотілося набирати дітей, а потім посеред дороги їх покидати. Тож перебивався ситуативними заробітками. Поки у 2018-му не зосередився на роботі з дітьми повноцінно.