Валерія ЯКУШЕВА: «Пропозиції з-за кордону були. Але мені важливий комфорт»

Вона - яскрава, харизматична, впевнена в собі. Наприкінці минулого року тренери, експерти, капітани команд, журналісти та вболівальники назвали Валерію Якушеву найкращою волейболісткою України 2024 року. Для людей, які за волейболом стежать поверхнево, такий підсумок може здатися несподіваним. Адже лауреатка навіть не є гравчинею національної збірної. Втім, люди, які дивляться матчі чемпіонату України регулярно, навпаки, здивовані, чому Якушеву в головну команду країни не викликають. Ця волейболістка, виступаючи за вінницький «Добродій», виконує вражаючий об'єм атакувальної роботи і вже третій сезон поспіль є найрезультативнішою гравчинею національного чемпіонату.

В цьому інтерв'ю Sport.ua волейболістка розповіла про те, як їй грається під керівництвом мами, про пріоритети в разі переходу в закордонні клуби, про любов до малювання і про ракети над головою. Тож знайомтеся - Валерія Якушева, найкраща волейболістка України-2024.

- Валеріє, це визнання є для вас несподіваним?
- Не очікувала, що за мене проголосують. Я три роки поспіль намагалася бути найрезультативнішою в чемпіонаті України, приносити максимальну користь своїй команді. Рада, що волейбольна спільнота це помітила, оцінила мою роботу. Дякую всім, хто за мене голосував. Я безмежно щаслива.

- Три роки поспіль у схожих опитуваннях ви як капітан «Добродія» теж брали участь. І незмінно ставили на перше місце себе. Егоїзм?
- Не вважаю себе егоїсткою, просто реально дивлюся на речі. Вважаю, мені багато чого виходить у волейболі. Зрештою, за себе не лише я голосувала, а й інші дівчата.

- Тренер національної збірної Іван Петков не звертав на вас уваги за умови, що всі ці три роки в щорічних опитуваннях ви були на перших місцях. Це зачіпає?
- Як вам сказати? Тренерський штаб збірної має свою думку на формування команди. Торік мене викликали на тренувальні збори, але в ході підготовки в мене виникли проблеми зі здоров'ям та деякі інші нюанси, через які довелося повернутися додому.

- Недоброзичливці кажуть, що ви гравець однієї команди й одного тренера (всі шість років клубної кар'єри Валерія провела в «Добродії» під керівництвом мами, Юлії Якушевої).
- У моїй кар'єрі були й інші тренери, з якими мені теж було комфортно. Скажімо, з Віктором Перебийносом у юнацькій збірній. Проте в «Добродії» мені справді добре і поки не бачу підстав щось змінювати. Мама - це вдома, а на майданчику - це тренер. Там мама ставиться до мене так само вимогливо, як й до решти гравчинь.

- Але ви не станете заперечувати, що концепція гри «Добродія» зав'язана на персоні Якушевої-молодшої.
- Це всі так думають, що у нашій команді всі грають на мене. Насправді, це помилка. Це тому, що я забиваю на кілька м'ячів більше, мене всі виділяють. Але я відпрацьовую однаково і в нападі, і в захисті. Всі дівчата з нашої команди працюють на результат. Я тут зовсім не виняткова.

- Статистика демонструє, що атакуєте ви справді багато - і з передньої лінії, і з задньої. Це навіть фізично складно, особливо з урахуванням, що матчі найчастіше відбуваються по два дні поспіль…
- Втомлююсь, звичайно. Але з досвідом відновлюватися як психологічно, так і фізично, стає простіше.

- Скажіть, у спілкуванні з мамою статус «тренер - підопічна» не впливає на стосунки в побуті?
- Думаю, нам вдається розділяти роботу і повсякденне життя. Але, звісно, після кожного матчу ми обговорюємо, що вдалося, а що ні. Додам, що живемо ми окремо: я - у Вінниці, мама - в Калинівці, що в 28-ми кілометрах від обласного центру.

- Валеріє, перед тим, як ви з'явилися на світі, мама грала в Іспанії. Ви, часом, не на Піренеях народилися?
- Ні, в Україні. А мама дуже любить згадувати про ті часи, коли виступала на Пальма-де-Майорці. Каже, що це неймовірний період в її житті. Мама для мене головний орієнтир у спорті й житті. Я люблю дивитися і наш, і міжнародний волейбол, але все ж найбільше захоплююся тим, як колись грала, як ставиться до гри мама. Вона мала яскраву кар'єру, виступала до 47 років. До речі, мама виходила на майданчик, будучи мною вагітною на п'ятому місяці. Я б, мабуть, так не змогла.

- Враховуючи мамине захоплення грою, у вас, здається не було іншого вибору, чим займатися. Чи я не правий?
- Ні, мама мені нічого не нав'язувала. В дитинстві я взагалі не хотіла грати у волейбол. Мені це не подобалося. Займалася танцями, гімнастикою - чим завгодно, але не волейболом. Але якось прийшла на тренування, тренер Тамара Васяк дала мені м'ячик, поставила до стіночки і я почала гратися. Сподобалося, погодилася тренуватися. Так тренуюся й понині.

- З мамою тренування дорослої команди часто відвідували?
- Я тоді жила в Калинівці, тому в дитинстві бувала у них не дуже часто. Але на окремі змагання, коли в мене не було ігор, приїздила, захоплювалася маминою грою. Пізніше мені навіть пощастило зіграти з нею на одному майданчику. Для мене це була велика честь. Разом з тим, було незвично і навіть трохи страшно знаходитися зовсім юною, 16-річною в одній команді з дуже досвідченими волейболістками, які вміли на майданчику просто все. Трохи легше мені було, бо у зв'язку з навчанням приїздила лише на вечірні тренування. Та однаково цей період був складний, адже вчитися, робити в дорозі домашні завдання, а після того ще й тренуватися - це дуже важко. З іншого боку, саме в ті часи привчилася до дисципліни, вмінню поводитися і розмовляти з дорослими людьми. Звичайно, ми дозволяли собі звертатися до старших волейболісток на «ти», але субординації дотримувалися.

- Ваша волейбольна кар'єра, по суті, лише розпочинається. Маєте якусь чітку мету в спорті?
- Почнемо з того, що хочу нарешті зіграти в складі національної команди України. Це мрія, яка, сподіваюся, найближчим часом стане реальністю. Також мрію про те, щоб стати майстром міжнародного рівня. Про те, щоб пограти у закордонному клубі, теж думаю. Але я люблю, щоб мені було комфортно. І на майданчику, і поза ним. Якщо буде комфорт, здатна показати максимальний результат. Не люблю себе змушувати. Тому не хочу просто виїхати за кордон без розуміння, як мені там буде. Маю бути впевнена, що матиму умови, які дозволять досягати максимального результату.

- У Вінниці ви з юних років звикли бути лідером. У збірній чи в закордонному клубі лідерів може бути кілька. Це теж певний моральний бар'єр, який треба долати.
- Я це усвідомлюю і розумію, що в тій же збірній чимало дуже сильних і досвідченіших за мене волейболісток, які виступають у найсильніших європейських лігах. Але якщо працювати і відповідально ставитися до тренувань, нічого неможливого не буде. В мене вже були пропозиції з закордонних клубів. Телефонували, пропонували контракти. Але поки те, що пропонувалося, не виглядало привабливішим за виступи у «Добродії». Тут я лідер, тут мене всі підтримують. Так, грошей пропонували більше, але це для мене не пріоритет. Грошей всього світу не заробиш. Треба залишатися реалісткою і передбачати, які можуть бути перспективи.

- Це в українському футболі зарплати в командах УПЛ вище середнього. У волейболі фігурують скромніші суми. Вам того, що отримуєте в «Добродії», достатньо, щоб почуватися в неспортивному житті комфортно?
- Поки мене влаштовує все - і ставлення, і умови. Підстав для того, щоб шукати паралельно іншу роботу точно немає.

- Може, маєте багатого чоловіка чи хлопця?
- Ні, я незаміжня. Моє серце наразі вільне. Якщо щось зміниться, всі дізнаються про це першими (сміється).

- Валеріє, що для вас може бути альтернативою волейболу?
- Навіть не знаю. Якщо життя складеться так, що доведеться закінчити кар'єру раніше, то, мабуть, пішла б працювати фітнес-тренером чи в якомусь іншому напрямі, пов'язаному зі спортом. Не уявляю, що зможу сидіти за комп'ютером чи писати якісь папери. Відповідну спортивну освіту вже маю: перед новим роком стала магістром Кам'янець-Подільського університету за спеціальністю «спортивний тренер».

- А як відволікаєтеся від спорту?
- Люблю малювати за номерами. У мене вже дуже багато власних картин. Мені ще з дитинства подобалося змальовувати ілюстрації з книжок. Пізніше якось побачила картини за номерами і захопилася. Також проводжу час з друзями, прогулююся. Маленький релакс, цього мені вистачає.

- Поговоримо про реалії, в яких уже три роки живуть всі українці. Війна - це те, до чого не можна звикнути. Скажіть, наприкінці зими - навесні 2022-го були думки, щоб виїхати з України туди, де безпечніше, де не лунають сигнали повітряних тривог і де не чути звуків вибухів?
- Ні, не думала про це. Та й, наскільки чую від знайомих і читаю, за кордоном ніхто нас особливо не чекає. Та й хіба легше буде морально, розуміючи, що вдома залишилися близькі люди, що тут тато, бо чоловіки ж виїхати не можуть? Іноді думаю, що непогано було б хоч на час з'їздити на море, відволіктися, не бачити і не чути всього того, що відбувається навколо. Але є робота і концентруюся на ній. Зазначу, що ми з мамою відчули моторошні відчуття ще до початку повномасштабної війни, коли в нас у Калинівці вибухали склади з боєприпасами. Наш будинок зовсім неподалік від цього місця. Було справді страшно. Тоді на час справді виїхали в інше місце.

А на початку повномасштабного вторгнення наймоторошніше було, коли теж у Калинівці йшли з мамою по вулиці і практично над нашою головою збили ракету. То був перший тиждень війни, нічого схожого ще не бачили навіть в інтернеті… А коли російськими ракетами у Вінниці були вбиті 26 мирних людей, я була на молодіжному чемпіонаті Європи в Італії. Але вдома залишалися рідні і друзі. Всіх обдзвонювала, щоб переконатися, що вони живі й здорові. А будівлю, куди прилетіли ракети, проїжджаємо майже щодня. З того часу минуло два з половиною роки, але досі мороз по шкірі, коли там опиняюся. Зрештою, розпач відчуваєш не лише тоді, коли щось відбувалося в нашому місті. Важко переживала, коли росіяни влучили в дитячу лікарню «Охматдит» у Києві, і коли багато людей загинуло в Дніпрі. Та будь-де. Коли бачиш, що гинуть люди, не можеш залишатися байдужою.

Так, за три роки ми вже розуміємо, як поводитися в тій чи іншій ситуації, розуміємо, що не треба нехтувати сигналами повітряної тривоги. Це вже ніби буденність. Але одначе війна - це страшно. Зараз на передовій перебуває чимало моїх родичів, друзів, близьких знайомих. Хвилюємося за них, намагаємося щодня бути на зв'язку. Особливо лячно, коли люди по кілька днів не виходять на зв'язок. Тим паче, що є серед близьких, на жаль, уже й загиблі.

- Мама колись грала в росії. Мабуть, з тих часів залишилися й друзі…
- Та в нас там навіть родичі є. Бабусина сестра, наприклад, мамині дворідні брати. Коли розпочалася повномасштабна війна, спілкування припинилося. Люди вважають, що то ми, українці, в усьому винні… Є, правда, родичі, які розуміють, що їхня влада не при тямі. Більшість, щоправда, Україну звинувачує. З такими нема про що говорити.