Від Ювентуса до Чикаго Файр: Коваленки свого щастя

То тут, то там чути: Коваленко згадує, як торував собі дорогу в соккері, Коваленко вийшов на заміну в «Емполі», Коваленко пройшов шлях від аматорського колективу до української Прем'єр-ліги. Коваленків в українському футболі так багато, що мимохіть прагнеться якось систематизувати їхню присутність. Символічна команда з носіїв цього прізвища вийшла незлецькою. В усякому разі клуби, які репрезентують ці хлопці, хоч і різного ступеня іменитості, проте залишили слід і в українському, й в європейському, ба навіть у північноамериканському футболі. Й хоча колективів ледь не кожен із Коваленків змінив чималезно, однак щоразу я виокремлював один, з яким у мене (та й, думаю, у багатьох) асоціюється той чи інший гравець.

Отже, згадаймо однойменків.

Воротар: Олександр Анатолійович (1971, «Львів»)

Олександр Анатолійович є вихованцем харківського футболу, однак більшу частину ігрової кар'єри присвятив клубам Західної України. Водночас свій невеличкий вищоліговий досвід дістав у «Металісті», запорізькому «Торпедо» й «Миколаєві». А найбільше матчів відіграв у половині 1990-х за «Львів».

Альтернативою Олександру Анатолійовичу може стати інший вихованець харківського футболу Максим. Зараз йому - 22. Він лише розпочинає свій шлях у великому футболі. Сподіваюся, на цій многотрудній путі йому щаститиме.

Захисники: Іван (1999, «Металіст 1925»), Костянтин (1986, «Оболонь-Бровар»), Валерій (1968, «Кремінь»)

Ліворуч у захисті - Іван. Це ще один вихованець харківського футболу й саме той хлопець, який із «Металістом 1925» пройшов тернистий шлях з аматорів до вітчизняної Прем'єр-ліги. Однак улітку цього року Іван покинув клуб, що став для нього рідним.

В центрі оборони - ветеран «Оболоні-Бровар» Костянтин. У його контексті мені найбільше запам'ятався матч 7-річної давнини у Рівному, коли в Костянтина вийшло зробити своєрідний дубль: вразити й свої, й чужі ворота. Спершу після навісу Олексія Зозулі він виграв верхову боротьбу в нападників рівнян, однак спрямував м'яч у свої ворота. У схожий спосіб він уразив і ворота суперників: подача Юрія Бровченка, й вправна гра головою Костянтина. Щоправда, ціною травми, адже тодішній кіпер народного клубу Олександр Ільющенков, намагаючись дістатися м'яча, просто вдарив оболонця кулаком в обличчя. Ще однією пам'ятною сторінкою в ігровій кар'єрі Костянтина стала добряча дюжина матчів у складі збірної України U-19.

Третій оборонець символічної команди - кременчужанин Валерій. Левову частку своєї кар'єрі він провів за межами України, серед калмицьких степів. Однак пограв за рідний клуб також: і ще в аматорах, й у вищій українській лізі.

Півзахисники: Дмитро (1977, «Чикаго Файр», США), Богдан (1997, «Минай»), Олександр Олександрович (1976-2010, «Металург» Донецьк), Віктор (1998, «Шахтар»), Ілля (1990, «Інгулець»)

Киянин із Микільської Слобідки, вихованець Володимира Онищенка та Віктора Кондратова, Дмитро зробив собі ім'я за океаном. Він грав разом із Христо Стоїчковим і Девідом Бекхемом, відкривав у Чикаго футбольну академію, без найменшого успіху пробував себе в українському футболі, завітав до Гамбургу в екстравагантний клуб «Санкт-Паулі». Назагал у його північноамериканській кар'єрі було п'ять різних клубів, проте якнайбільше він асоціюється з «Чикаго Файр». Його в символічній збірній поставлю на позицію опорника.

Ліворуч розташую Богдана, який свого часу трошки пограв за збірну України U-17, намагався пробитися нагору в системі донецького «Шахтаря», поподорожував по закордонах (ніде правди діти, й на болота зазирав), пограв за «Минай», а надалі поїхав до Іспанії, де забивав у Терсері в складі «Колунги» (зокрема в грудні минулого року відзначився переможним м'ячем у ворота «Барсії» із Сан-Себастьяна). Цього літа Богдан уклав 2-річний контракт із болгарським клубом «Пірін». Щоправда, якщо в липневих іграх частіше виходив в основі, то в серпні дедалі більше залишається в запасі.

В центрі півзахисту - Олександр Олександрович, який свого часу грав за збірну України U-21, а також долучився до «бронзи» донецького «Металурга» в сезоні-2001/02. На жаль, його післяігрова доля склалася трагічно: певний час він працював як футбольний арбітр, однак у грудні 2010 р. вкоротив собі віку, вистрибнувши з вікна власної квартири в тодішньому Дніпропетровську.

Під нападниками - ексгравець національної збірної Віктор. Колись-заколись йому видавали безліч авансів, та за великим рахунком поки що він не виправдав сподівань. В Італії у нього є (може, й більш слушним тут буде слово «був») шанс перезапустити кар'єру, однак на сьогодні ним він не скористався ані в «Аталанті», ані в «Емполі». Хоча талантом херсонський хлопець аж ніяк не обділений й за сумлінної роботи ще може нагадати про себе. Нині Віктор перебуває на черговому роздоріжжі своєї ігрової кар'єри. Як рухатися далі: манівцями чи навпростець? У будь-якому разі щиро зичу йому не схибити з вибором стежини.

Праворуч у півзахисті ще один уродженець Херсонщини, а саме Каланчака, Ілля. Він змінив чимало клубів в Україні, пробував сили й за кордоном. Найдовше на межі 2010-х-2020-х рр. затримався в «Інгульці». Нині захищає кольори амбітного вишгородського клубу «Діназ». Його основне амплуа - лівий вінгер, однак цілком може зіграти й праворуч. Щоправда, в нещодавньому матчі проти «Полтави» Іллю замінили ще в половині 1-го тайму («Діназ» до того часу вже залишився в меншості).

Нападники: Віталій (1938, «Металург», Запоріжжя), Сергій Вікторович (1984, «Стандард», Бельгія)

Віталій Самуїлович - легендарний форвард запорізького «Металурга» кінця 1950-х - першої половини 1960-х рр. У той період запоріжці становили неабияку потугу й кількараз були близькими до того, щоб вийти в елітний дивізіон радянського футболу. Ставши зокрема в 1960 р. чемпіоном УРСР, запоріжці грали за право піднятися до класу «А» проти сталінського «Шахтаря». Обмін перемогами (у «Шахтаря» вона була з трохи більшим рахунком) не зумовив зрештою проведення 3-го матчу, як було прописано попервах у регламенті, а «Шахтар» у підсумку залишився серед еліти. Згодом Віталій Самуїлович деякий час пограв і за львівські «Карпати», однак гольовими здобутками там не запам'ятався.

Пам'ятаю своє здивування, коли я почув про гравця з поширеним прізвищем й з українським паспортом в складі туринського «Ювентуса» на початку нинішнього сторіччя (проте прізвище «Будянський» в «ювентійському» контексті тоді згадувалося частіше). Спробував тоді дослідити це питання, поспілкувався з італійськими колегами, написав відповідний матеріал тоді ще в друковану пресу. Сподівався на розвиток кар'єри уродженця Чернігова Сергія Вікторовича в «Старій Синьйорі», та, на жаль, не судилося. Менше з тим, трохи згодом не обділений талантом нападник непогано зарекомендував себе у бельгійському чемпіонаті в складі клубу «Стандард» із Льєжа. Грав разом із Міланом Рапаїчем, Вамберту, Сержіу Консейсау, Ігором Де Камарго. У сезоні-2004/05 був такий період, коли наш співвітчизник забивав два тури поспіль (у ворота «Вестерло» та «Беєрсхота»). У сезоні-2005/06 поставив крапку в ефектному погромі «Серкль Брюгге», забивши під завісу матчу 7-й гол своєї команди (а загальний рахунок - 7:1!). Згодом, повернувшись із далеких палестин, Сергій Вікторович завершував ігрову кар'єру в клубах нижчих українських дивізіонів і в аматорських колективах.

Альтернативою в нападі може бути Сергій Григорович, який у 1990-ті захищав кольори «Дніпра», запорізького та нікопольского «Металургів», виступав й у менш знаних вітчизняних клубах.

***

Різна ігрова та життєва доля спіткала українських футбольних Коваленків. Однак кожен із них відчував себе посідачем, або, якщо хочете, архітектором своєї кар'єри, й у чому-чому, а в працелюбності жодному із фігурантів цієї команди не відмовиш. Є серед них і чинні гравці, яким щиро бажаю успіхів у сезоні, що стартував. Кування свого щастя просто мирного українського неба - чи не це нині найзаповітніша мрія всіх українців!

Олексій РИЖКОВ