Ми всі – Ольга Харлан

«Суть - ніщо, процедура - все». Це один із основоположних принципів та базисів УЄФА, головної європейської футбольної структури. Такий ось нехитрий, а точніше, лицемірний та підленький спосіб - чиновники від футболу прозоро не те що натякають, а кричать, що на саму суть «гри мільйонів» їм начхати.

Ця суть уже давно подрібнена, витравлена та вкрадена. Гра перестала бути грою, вона стала зведенням усіляких норм, регламентів і понять, що часом не вкладаються в розуміння здорового глузду.

Йдеться зараз не про футбол, а про світовий спорт загалом на тлі війни, яку розв'язала росія в Україні. Нещодавній інцидент, який пройшов на чемпіонаті світу з фехтування з нашою олімпійською чемпіонкою Ольгою Харлан, не вкладається у здоровий глузд. Українка, перемігши спортсменку без прапора, відмовилася потиснути їй руку, запропонувавши схрестити шпаги. Смирнова такою ситуацією скористалася - закатала істерику та відмовилася покидати доріжку. Чи правильно вчинила Ольга Харлан? Для нас, українців, відповідь є очевидною.

Але за правилами FIE, все по-іншому. Якщо написано, що треба тиснути руку, то потрібно тиснути. Якщо не потиснув - вмикається її величність Процедура. Вмикається непідйомна та малорухома бюрократична машина, для якої в рази простіше діяти за інструкцією, ніж від цієї інструкції відійти. Тому що відхід від інструкції - це болючий і довготривалий процес, що вимагає купи нервів, зламаних копій і, знову-таки, нових інструкцій.

Смирнова била на жалість, і зрештою досягла свого: Харлан дискваліфікували - за «відсутність поваги».

У цьому випадку недоречно, навіть неправильно, навіть нижче за свою гідність порушувати питання про справедливість. Для нас відповідь є більш ніж очевидною: тиснути руку росіянам - це не поважати себе. Для міжнародної федерації фехтування FIE, яка, скажімо так, дуже дружня до російського олігарха Алішера Усманова, це «відсутність поваги».

За їхніми поняттями, Харлан порушила правила. Дурні, лубочні, антисанітарні, антилюдські правила. Але все одно правила. За ці правила, за комфортне, сите і спокійне життя вони заплатили свою ціну. І заради такого ось форс-мажору, заради нас вони їх не збираються міняти. У всякому разі, міняти так швидко, як нам хотілося б.

***

Згадайте, як дуже повільно з перших днів рашистського вторгнення на колективному Заході вирішувалося питання військової допомоги Україні. Напевно, вони нам по-доброму співчували, словесно підтримували, щиро ненавидячи орків, але виділити щось інше, крім обмундирування - не за правилами.

Зараз майже дійшла черга до виділення винищувачів. Повільно, але колективний Захід також змінюється. Змінюється насамперед під нашим впливом. Завдяки нашим героям, багатьох з яких вже немає в живих.

Напевно, у найближчому майбутньому зміниться європейський та світовий спорт, який видавить із себе раба та відправить рашистів та їхніх сестер-білорусів змагатися у манежах Сиктивкара. І прецедент із Олею Харлан зіграє свою роль. Дуже значну, велику.

Але для цього всім нам про те, що сталося, треба трубити, кричати, розбурхувати. А нашим спортсменам - продовжувати відмовлятися від потисків рук з агресорами. Потрібно не тільки голосно про себе нагадувати, а й авторитетно, з позицій нового гегемона Європи, вказувати нашим колегам і партнерам на їхню повільність, на їхнє буквоїдство, на їхні помилки, зрештою.

І не миттям, то катанням Європа піде нам назустріч. І прийме нашу віру. Боляче, що ціну за це зближення ми заплатимо непомірну: дискваліфікаціями, приниженням, життями...

А зараз ми всі - Ольга Харлан!