ФОНСЕКА: «Українці борються із диктатором, котрий небезпечний для людства»

Головний тренер «Лілля» Паулу Фонсека, добре відомий в Україні по роботі з «Шахтарем», розповів про те, завдяки чому свого часу очолив донецьку команду, а також поділився думками про повномасштабну фазу російсько-української війни, яка розпочалася 24 лютого.

- Маю сказати, що я ніколи не думав про те, щоб стати тренером. Після того, як мені виповнилося 28-30 років, я замислився над тим, що робити після завершення кар'єри. У мене були тренери, які зарядили мене ентузіазмом тренувати. Так я й почав. Я пройшов курси і у 32 роки був готовий почати працювати тренером.

- Яку мету ви мали, коли почали займатися тренерською діяльністю?
- Перша мета полягала в тому, щоб стати тренером у португальській Прімейрі. Я ніколи не думав про інші цілі, коли тільки починав, я хотів цього і в своїй голові ніколи не уявляв, що поїду до інших країн. Однак зараз все навпаки: я навряд чи повернуся до Португалії.

- Чи можна сказати, що досвід у «Шахтарі» змінив ваше життя?
- Так, не лише професійно, а й особисто. Це сильно змінило моє життя, це був мій перший досвід за кордоном.

- Ви зіграли проти «Шахтаря» з «Брагою», а наступного року очолили українську команду…
- Це правда. Я думаю, що все почалось із того матчу. Вони побачили мій футбол і їм сподобалося. У них протягом 12 років був Луческу, і вони хотіли змінитися, це була хороша можливість для мене. Так я вперше потрапив до Ліги чемпіонів. І моє особисте життя теж змінилося. У мене чудовий зв'язок з Україною, я зустрів свою дружину в Україні і маю дитину, яка народилася в Україні. Також я маю будинок в Україні, маю там багато друзів. Можу сказати, що Україна - це майже моя друга батьківщина. Зараз я переживаю все, що відбувається дуже непросто, адже люди, яких я знаю, страждають, і мені теж дуже важко.

- Ви були в Україні 24 лютого, коли розпочалася війна. Ви повинні були полетіти вранці, а натомість зробили це лише вночі…
- Ми мали виїхати напередодні, але правда в тому, що ніхто в Україні цього не очікував. Я був удома, коли бомби впали на Київ, то був трагічний момент, паніка для всіх. Таке зазвичай можна побачити лише у кіно. Потім, коли маєш дворічну дитину, важко втекти. Коли пролунали вибухи, всі хотіли втекти з Києва. Але вибратися з міста було неможливо, за 8 годин ти долав 2-3 кілометри. Це також складно. В результаті мені допоміг «Шахтар», і в потрібний момент посольство Португалії дозволило залишити Україну: 30 годин шляху, не знаючи, що може статися, із постійним звуком тривоги. І з двома дітьми, бо з нами була ще дитина сестри моєї дружини.

- Як пояснити все це дітям?
- Мені важко дивитись на страждання цього народу, нічого не роблячи. Що ми робимо прямо зараз, то це кажемо: «Добре, ми допомагаємо, відправляючи зброю», але вони самі. Українці ведуть боротьбу з диктатором, котрий бреше щодня, вбиває людей і становить небезпеку для людства. Що мене найбільше засмучує, то це те, що ми продовжуємо дивитися, але того, що ми робимо, недостатньо для України та для миру. Бо зараз у небезпеці не лише Україна, а й увесь світ.