Чому Україні не вдалося перемогти Шотландію?

Усе було в руках та ногах збірної України напередодні вирішального матчу. Суперник - не найсильніший, хоч і добротний, та ще й позбавлений через епідемію травм можливості кадрового маневру. Підтримка трибун - чудова (наскільки вона може бути такою фактично на нейтральній території). Та й із мотивацією у наших був повний порядок. Чому тоді не вдалося перемогти? Спробуємо відповісти на це непросте запитання.

Кадри не вирішують усе

Після матчу Олександр Петраков зауважив, що претензій до своїх футболістів не має. На мій погляд, це не чергова відмазка чи джентльменське бажання взяти провину за невдачу на себе. У «домашній» грі проти збірної Шотландії, на відміну від гостьової, дорікнути гравцям збірної України справді нема в чому.

Особливо якщо говорити про налаштування на гру, про мотивацію. Те, що вийшли з величезним бажанням битися, видряпувати м'ячі, не шкодуючи при цьому ні себе, ні тим більше суперника, було видно неозброєним поглядом. Причому з перших секунд гри, коли Миколенко, Ігнатенко та Ярмоленко мало не відірвали опонентам ноги.

Перед матчем у Кракові головний тренер нашої національної команди зазначив, що нарешті у функціональному плані вдалося стабілізувати гравців, привести їх до спільного знаменника. І це теж правда: у плані «фізики» ми як мінімум не поступилися супернику, у «крові» якого силовий та в'язкий футбол.

Загалом, якщо виходити суто з настрою на гру збірної України, мотивації гравців, та й гри як такої, то дорікнути справді нема в чому. Зіграли, як могли.

Винна нереалізація?

А ось з іншими словами нашого тренера, кинутими після матчу, мовляв, підвела нереалізація, як і у грі проти Уельсу, я не погоджуся. Точніше, у тій репліці є лише частина правди.

Напевно, якби Ярмоленко в дебюті зустрічі запустив м'яч метрів із семи не вище, а нижче поперечини, а Довбик реалізував свій вихід віч-на-віч, шотландці не зуміли б відігратися. І зараз би ми всі, і я в тому числі, нахвалювали і наших крутих футболістів, і нашого тренера-мотиватора. Але факт у тому, що не забили.

І в даному випадку особисто у мене є підстава вважати, що в невдачах у двох головних на даний момент матчах Петракова в іпостасі наставника першої команди країни винне не стільки невміння його підопічних забивати з найвигідніших ситуацій, а невисокий за європейськими мірками рівень його гравців.

Якщо підходити до питання глобально, то в цьому контексті збірна України не була сильнішою ні за Уельс у фіналі плей-оф ЧС-2022, ні за Шотландію у «фіналі» Ліги Націй. Так, я погоджуся з тим твердженням, що в обох поєдинках ми не були слабшими за своїх опонентів. Але я твердо стоятиму на тому, що ми їх не переграли. Через «відсутність присутності».

Якби Довбик частіше реалізовував свої гольові моменти, він би вже давно грав десь в Італії. Та й Ярмоленко грав би досі в Англії, а не серед арабської пустелі, якби міг упродовж усієї гри витримувати інтенсивність.

Такий об'єктивний стан речей. Як то кажуть, це наша біда. Але водночас цей висновок аж ніяк не знімає вини з тренерського штабу.

Помилки у Петракова справді були

Якщо брати конкретний матч, то особисто у мене виникає цілком закономірне питання: чому у вирішальному поєдинку, фактично, у фіналі тренер до останніх секунд робив ставку на двох чистих опорників. Я розумію, що Олександр Васильович після провалу в Глазго, де геть-чисто програли, крім усього іншого, і центр поля, вирішив ось таким способом убезпечити команду від проблем, перестрахуватися. Можливо, в цьому є сенс: краще синиця в руці.

Але коли ця «синиця» відпрацювала своє, коли кров із носа треба ризикувати, гнатися за журавлем, адже немає різниці - 0:0 чи 0:1, - тренер чомусь продовжував триматися за соломину.

Перші заміни у матчі - лише на 75 хвилині, та й ті - суворо за позиціями. Петраков не наважився зіграти ні з двома форвардами, ні з одним «хвилерізом».

Навіть фінішні заміни - на 88-й хвилині - і ті строго позиційні. З одного боку, навіщо, а з іншого - чому так пізно?

Якщо підсумувати цю частину, то виходить, що головний тренер збірної України у грі з Шотландією не вгадав із тактикою (все ж таки схема 3-4-3 здавалася більш оптимальною на гру), не вгадав і з замінами. Фактично він не зумів внести корективи в гру. Це кінець історії?

Доля Петракова

Напевно, не один я помітив, як після матчу сяючий Стів Кларк довго та безуспішно намагався втішити спустошеного Олександра Петракова. І як наставник збірної України при цьому схрестив долоні. Цей жест я трактував як закінчення його роботи на чолі збірної України. Принаймні після так званої післяматчевої прес-конференції моє припущення лише зміцніло…

…Олександр Петраков прийняв кермо правління в збірній в найскладніший період - коли завдання виходу на ЧС-2022 було фактично провалено його попередником. Про що сам попередник не соромився говорити відверто.

Але, незважаючи на важку диспозицію та проблеми зростання, Петракову вдалося посісти друге місце у групі з чинними чемпіонами світу. І при цьому не програти чемпіонам світу.

Тренер «синьо-жовтих» поступово прижився на новому і спочатку не дуже комфортному для себе місці, навчився контролювати емоції та розмовляти з пресою. А після впевненої перемоги над Шотландією у півфіналі плей-оф здавалося, що Петраков у першій команді країни - всерйоз та надовго.

Але далі були вирішальні ігри. І вирішальні поразки. Як було сказано вище, за грою збірна України не переграла ні валлійців, ні скоттів. У тих матчах Петраков так і не продемонстрував, вибачте вже за грубість, свого класу, своєї профпридатності. Він публічно заявляв, що його команда поїде до Катару на ЧС. Він заявляв, що його команда підвищиться у класі Ліги Націй.

На жаль, але обидва завдання не були реалізовані. І очевидна вина в їхньому провалі є і головного тренера, контракт якого з УАФ закінчується наприкінці цього року. Тому майже зі стовідсотковою впевненістю можна стверджувати, що у відборі на ЧЄ-2024 у збірної України буде новий тренер. І в такому рішенні буде логіка.