Ми, Усик

...Страшна звістка про анексію Криму, апофеозом якої стала тронна промова кремлівського хуйла, який заявив тоді, що «Крим буде чиїм завгодно, тільки не бандерівським», глибоко шокувала мене і депресувала. Було дуже боляче. Через відчуття тотальної несправедливості. І дуже соромно. Через відчуття тотальної слабкості. Своєї насамперед. Я на підсвідомості розумів, які ми тоді були слабкі, але все одно не міг усвідомити, як можна було віддати величезний шматок своєї території без жодного пострілу.

Розумів я і те, що 2014-й фактично став апофеозом «руського міра». Апофеозом в Україні. Тоді кремлівський карлик здавався ледь не велетнем, а його агресивна політика знаходила відгук навіть серед нейтральних країн. І того ж кольору громадян нашої країни.

Як би там не було, але тоді ми програли в одні ворота не лише на умовному полі бою, а й на безумовній сутичці ідеологій та пропаганди. Тодішній «руський мір» був справжнім котком, здатним не тільки задавити будь-яке інакомислення, а й у заблуканих душах віднайти хоча б мінімальну симпатію до себе.

Поляризоване украй українське суспільство по-різному сприйняло тоді ті події. Апологетів «твердої руки» та «нового месії» знайшлося і в нас чимало. Мало того, що наша пропаганда програвала їхній вщент, так ще й наші тодішні державні керманичі проявили не лише слабкодухість, а й певну покірність перед агресором.

На такому ґрунті почали рясно проростати розброди та хитання. Зокрема, багато наших спортсменів та функціонерів не гребували прямо чи опосередковано співпрацювати з росією. Або потрапити в тенета їхнього мерзенного «міру», що здавався тоді модною релігією.

У жорна цього процесу потрапив і боксер Усик. І в цьому, на жаль, нічого дивного не було. На той момент. Справжня «державність» держави проявляється, передусім, у ставленні не лише до старих і дітей, а й до такого тонкого на дотик прошарку, як спортсмени та шоу-бізнес.

Олександр Усик був наданий сам собі. Уродженець Криму не міг не знати, не бачити, що відбувалося тоді на його малій Батьківщині. Якщо говорити об'єктивно, то спочатку там було щось схоже на ейфорію. Напевно, звідти ростуть ноги з його висловів на кшталт «Крим - це Крим», чи «Крим Божий». Напевно, саме звідти, а ще через горезвісну слабкість нашої державної політики, наш проставлений Олімпійський чемпіон почав дедалі більше йти в лоно московського патріархату. Дійшло навіть до того, що чутки про зміну Усиком українського громадянства стали чимось більшим, ніж просто чутками.

Зізнаюся чесно, перший поєдинок Усика проти Джошуа я сприймав без зайвого пієтету. І без належного оптимізму. А коли мої прогнози були яскраво осоромлені в рингу Сан Саничем, все одно особисто у мене не було відчуття національного свята. Як не раз і не два траплялося після знакових боїв братів Кличків. Безперечно, було приємно за боксера Усика. Але щоб ототожнити ту приємність у ранг загальнонаціональної - такого, на жаль, не було. Занадто далеким, як на мене, тоді був Олександр Усик від України. Та й Україна була далеко від Олександра Усика.

24 лютого 2022 року радикально змінило картину реальності. «Руський мір», раніше набріолінений і сильний, якось зразу став погано пахнути. У прямому й переносному розумінні цього поняття. Дружина Усика не дасть збрехати.

І це розуміння, відторгнення абсолютного зла трапилося, сталося не тільки в душах патріотів і пасіонаріїв, а й у тих, хто раніше був або нейтральний, або з краю. Так, залишилося чимало і таких, хто й далі продовжував тримати голову у піску. На Лазурному узбережжі, наприклад. Або ж за тридцять газпромівських срібників продався гуртом, так і не зумівши видавити з себе і слова про кацапські злочини в Україні.

Але таких як Ракицький, як Алієв, як Вілкул, виявилося на мільйони більше. Вийшло так, що щоб прозріти по-справжньому всім нам, тим, які намагалися досі не помічати очевидного, намагалися утихомирювати п'яного буяна-ведмедя, сподіваючись, що він у найближчому майбутньому здохне від цирозу печінки десь у пітерському підворітті, вистачило дня. Дня, коли була перейдена червона межа.

Так, так, так, вона була перейдена набагато раніше. Це правда. Але щоб це розуміти, треба було бути або Фаріон, або Зозулею. Для нашої більшості, об'єктивно аморфної за своєю суттю, це пророцтво було не до снаги.

Однак у лютому все змінилося. Ми змінилися. І апофеозом цих змін - для мене особисто - став Олександр Усик. Чоловік взагалі міг залишатися спокійнісінько у Британії (на абсолютно законних підставах - у нього троє малолітніх дітей), але на перекладних дістався додому. І став на захист Батьківщини.

І таких (або подібних) прикладів - безліч. Причому на різних рівнях - від Президента до таксиста. Україна, та її частина, що зовсім недавно сумнівалася, ностальгувала чи рефлексувала лише за кухонним столом, відразу стала теж Україною. Невід'ємною частиною однієї великої країни. Однієї великої та непереможної країни.

І зараз особисто для мене другий бій Усика проти Джошуа - щось більше, ніж просто боксерський поєдинок. Значно більше. Нині це символ нашого духу, нашого опору, нашої волі. Навіть очевиднішим - як для мене - ніж збірна України з футболу. Чи київське «Динамо» (бо там апріорі практично не було гострих кутів).

Нині Олександр Усик для мене та для мільйонів моїх співгромадян - насамперед українець, а вже потім боксер. Зараз я не хочу згадувати те, що було раніше. Я хочу пишатися тим, що є зараз. І хто є.

Незважаючи на підсумок реваншу.