Сергій РЕБРОВ: «Футбол - це політика, а Динамо - це більше, ніж клуб»

Головний тренер еміратського «Аль-Айна» Сергій Ребров напередодні матчу «Барселона» - «Динамо» дав розгорнуте інтерв'ю каталонським журналістам, яке почалося, звичайно ж, зі спогадів про легендарну перемогу киян над «блаугранас» в листопаді 1997-го.

- Та перемога на «Камп Ноу» - один з найяскравіших моментів у вашій кар'єрі?
- Один із. У той час ми дуже добре виступали в Європі. Залишилася тільки «Баварія», але їм трохи пощастило. Тоді ми обігравали «Реал» Мадрид, але це правда, що проти «Барси» були особливі матчі. 3:0 у Києві та 4:0 на «Камп Ноу». По ходу матчу було відчуття, що рахунок може бути й більшим.

- Тренером «Динамо» був легендарний Валерій Лобановський. Крижана людина, він навіть голи не відзначав. Як було з ним працювати?
- Він був учителем. Так, це була людина з іншої епохи. Він завжди був серйозний, але точно знав, чого хоче. І він хотів перемогти. Працювати з ним було гордістю. У футболі можна добре провести час, але, перш за все, варто вести мову про перемогу. І він вклав це у наші голови. Що нам потрібно піклуватися про себе поза полем, що потрібно бути професіоналами. Це дозволило нам багато чого довідатися про фітнес, а також про те, як розуміти гру. Він хотів мати розумних гравців, які розуміли б гру. Він просто жив заради перемоги.

- Ви виросли у радянські часи на Донбасі, де зараз йде війна. На ваших очах розпався СРСР. Як ви це запам'ятали?
- Чесно? Я був дитиною. Коли я ріс, життя було іншим, і я завжди думав про футбол, про спорт. Я грав у баскетбол, волейбол... Ми були небагаті, але особливо ні в чому не мали потреби. Я ріс у місті заводів, в якому все було сірим. Спорт дав мені можливість почати нове життя, і це було ясно з юних років. Моя мама була танцівницею й теж хотіла, щоб я займався балетом. Потім це допомогло мені у спорті: еластичність, координація. Згодом почалася війна, і, звичайно, я страждаю за свій народ.

- Ви є вихованцем одвічного суперника «Динамо» - донецького «Шахтаря». Як було йти з одного клубу в інший?
- Легко. Тоді не було такого сильного суперництва, тому що єдиним великим клубом країни було «Динамо». «Шахтар» був скромніший, великі досягнення прийшли пізніше. Це зараз один бразилець залишає один клуб, щоб перейти в інший, і у нас все в порядку. Тоді було нормально, що кращі українські футболісти їхали грати за «Динамо».

- Ви були частиною того золотого покоління, яке було за крок від фіналу Ліги чемпіонів. У чому були ключі до успіху «Динамо»?
- Дуже хороша підготовка, як фізична, так і тактична. Часом це було як в армії. І ми нікого не боялися. Україна недавно стала незалежною, і ми відчували себе послами цієї країни у важкий час. У цьому сенсі «Динамо» - це більше, ніж клуб, як кажуть в «Барсі»; ми грали для людей. Шкода, що це покоління не дісталося до чемпіонату світу. Німеччина вибила нас у 2002 році, ми не могли дебютувати до 2006 року, коли мені пощастило зіграти на цьому турнірі, де ми вийшли у чвертьфінал. Це був особливий момент.

- В Англії ви не досягли успіху. Що трапилося?
- Я дуже пишаюся тим, що там жив. Можливо, я не завжди грав? Так. Але у «Вест Хемі» я виходив на п'ять хвилин, і це була гордість, яку цінували вболівальники, якщо ви виклалися на повну. Приємно було жити цим.

- Ви завжди виділялися тим, що були особливим спортсменом. Читали класиків, таких як Достоєвський, були радіоаматором й слухали такі групи, як Radiohead.
- Як і багато інших людей. Можливо, не всі футболісти читають, але вдома у нас завжди були книги. Мені дуже подобалася музика в Англії. Мій батько дуже любив працювати радистом. І я це успадкував. Це дозволяє вам спілкуватися з людьми з усього світу. Тепер з Інтернетом це здається простим, але до того, як я став радистом, це було приголомшливо. Ви могли спілкуватися з людьми з інших місць. Я до сих пір займаюся цим, адже люди, з якими я спілкуюся, дуже цікаві. Ви не знайдете мене в соціальних мережах. Мені подобається розмовляти з людьми більш відверто.

- Коли ви грали в Англії у 2004 році, в Україні розпочалася «помаранчева революція», на якій люди вимагали більше свобод. Ви грали у матчі з помаранчевою пов'язкою.
- Так, це був мій спосіб підтримати свій народ, котрий хотів свободи. Футбол - це політика. Багато хто говорить, що ні, але футбол настільки популярний, що став політичною сценою. Мене не злякала можливість підтримати людей, які на вулиці боролися за майбутнє України. Я можу бути далеко, але завжди думаю про Україну і про все, що нам доводиться вистраждати, про війну і проблеми, які у нас є. Коли я був тренером «Динамо», то наказував гравцям викладатися на повну, тому що їхня перемога радувала людей, які багато страждали в повсякденному житті.

- В якості тренера ви працювали в різних клубах. Яким вам бачиться нинішній матч «Барселона» - «Динамо»?
- «Барса» - це завжди «Барса». Я дуже поважаю цей клуб, тому що у нього є школа, ідентичність. Як у нас в «Динамо», де теж піклуються про тренування. Мірча Луческу робить хорошу роботу, поважаю його, тому що він хоче перемагати. Я, як тренер, в першу чергу дбаю про перемогу. Коли я закінчив кар'єру гравця, то хотів вчитися у кращих тренерів і, наприклад, пішов до Гвардіоли і Клоппа. Щоб знайти свій шлях. Моя дорога - завжди перемагати. А в нинішньому «Динамо» ідея полягає в тому, щоб робити ставку на талановитих гравців. Ви не можете піти проти змін.

- Про які зміни йдеться?
- Швидкість. Зараз ви можете все проаналізувати. І ви повинні це зробити. Лобановський вже працював зі статистикою, але тепер все це можна отримати за секунду. Справа більше не тільки в талантах, а в аналізі зусиль, прикладених у кожній грі. Коли я порівнюю свій 1997 рік з тим, що є зараз, в деяких аспектах це здається іншим видом спорту. Зараз, з нинішнім тиском, з інтенсивністю, дуже важко домогтися довгострокових результатів. Ви можете виграти гру, але перемога у турнірах коштує дорожче, особливо коли невелика кількість команд накопичує в своїх рядах якомога більше талантів, щоб заробити більше грошей.