Новий об’єкт для цькування, або Чому Оксана Баюл права

Не встигла наша чарівна інтернет-спільнота в компанії з численними поверховими медіа забути тему світлини з Ярославою Магучіх, як перед нею постала нова постать для цькування. Перша в незалежній українській історії олімпійська чемпіонка, фігуристка Оксана Баюл, яка з 90-х років минулого сторіччя живе у США, публічно відмовилася від українського громадянства. Хвилі ура-патріотичного гніву стверджують, мовляв, Оксана ніколи й не була українкою, а відповідно жалкувати за втратою не варто. Власне, сама спортсменка не стала сперечатися. «Народилася росіянкою, виграла золото за Україну, а помру американкою», - написала вона.

Найзатятіші колеги в пориві жадоби розправи взялися аналізувати соцмережі Баюл, стверджують, що знаходили там хвалебні оди Путіну і навіть договорилися до того, що Оксана глузувала з журналістів, які хотіли з нею поспілкуватися. Скрін-шоти з перепискою такого змісту Оксана справді викладала. Цікаво, що сміялася Баюл якраз із російських журналістів, що підкреслила у коментарі: «З якою повагою до мене звертається російська преса. Поза очі - одне, у вічі - інше».

Зрештою, суті справи це не змінює. Баюл не приховує, що її образила неувага президента Зеленського щодо її персони напередодні відзначення легенд перших 30-ти років незалежності. Як людина, котра пам'ятає перипетії Олімпіади-1994 в Ліллегаммері у найменших деталях, мушу з Оксаною погодитися. Драматичною перемогою в змаганнях фігуристок-одиночниць 16-річна Баюл зробила на той час для іміджу України і її впізнаваності у світі в десятки разів більше, ніж ті, хто мав би в той час здійснювати відповідні кроки на дипломатичній ниві. І то навіть не вина дипломатів. Просто Оксана гучно заявила про себе в потрібний час і в потрібному місці.

Так, будучи чинною чемпіонкою світу, Баюл підходила до Олімпіади однією з фавориток. Однак конкуренток у юної українки було достатньо. Тим паче, що західні ЗМІ скинули Оксану з рахунків, зосередившись найперше на скандалі між двома американками, на протистоянні «добра зі злом». Незадовго до старту Ігор бойфренда Тоні Гардінґ звинуватили в побитті конкурентки - Ненсі Керріґан. До участі в Олімпіаді Тоню допустили лише якимось дивом, Ненсі ж начебто дивом до старту Ігор від наслідків побиття відновилася. Світ завмер в очікуванні цього протистояння вже на льоду.

Врешті, Гардінґ провалилася ще під час виконання короткої програми. Вершиною «тріумфу добра» мала б стати золота нагорода Керріґан, яка після першої половини змагань лідирувала. Шанси Баюл, яка йшла другою, суттєво понизилися після інциденту на розминці за добу до фінальних виступів. Оксана отримала пошкодження після зіткнення з німкенею Танею Шевченко. Говорили, що через травму Баюл може взагалі не вийти на лід. Проте Оксана, яка виконувала поміж фавориток довільну програму першою, виступила настільки ідеально, що шансів суперницям не залишила.

Коли змагання завершилися і Баюл офіційно визнали олімпійською чемпіонкою, у Києві було за 12-ту ночі. Проте українці не могли заснути, оскільки в Ліллегаммері тривали уже неспортивні баталії. Перед нагородженням організатори виявили, що запису з українським славнем у них немає. Сергій Лифар, нині, на жаль, покійний коментатор, навіть сказав під час прямого ефіру, що не виключено, «Ще не вмерла...» замінять на якусь нейтральну мелодію. Через що я, 12-річний хлопчик, сильно засмутився.

Але в підсумку майже годинне очікування виправдалося.

«Наперед запису гімну ми організаторам не давали, - розповідав мені через роки тодішній президент Національного олімпійського комітету України Валерій Борзов. - Тож коли спустився в технічну зону льодового палацу, щоб привітати Баюл і її тренерку Галину Змієвську з перемогою, наткнувся на височенного блондина. Він запитував, чи є хтось із України. Коли я представився, чоловік запропонував: «Оскільки в нас немає запису гімну України, чи не буде проблемою, якщо на честь Баюл пролунає гімн… Росії?». «Для вас це дрібничка? - запитав. - Але через цю «дрібничку» я повернуся додому безробітним». Врешті, завершилося все тим, що Галина Змієвська домовилася з поліцейськими, сіла з ними в машину, поїхала в олімпійське селище, взяла касету з записом гімну і привезла її в зал».

Оксанині сльози під наш національний славень, на тлі національного стяга країни, яка отримала незалежність за два з половиною роки до того, вразили тоді до глибини душі багатьох українців. Немає сумнівів, що чимало людей саме тієї миті вперше ідентифікували себе як українців. І зрозуміли, що бути українцями почесно.

А що було далі? Далі Баюл виїхала в США і стала там професіоналкою. Її життя з того часу висвітлювалося не в спортивному, а в світському контексті. Як правило - негативному. Нечасті приїзди Оксани в Україну відбілюванню її світлого образу не сприяли. Власне, Баюл було на це начхати. Журналісти, які в різний час розмовляли з легендарною фігуристкою, відзначали брутальний, далеко нежіночий стиль спілкування, в якому було місце й для відверто грубих, а іноді образливих висловлювань. При цьому на політичні теми в ті часи, років 10-15 тому, зі спортовцями, як правило, ще не розмовляли.

Самій Баюл усі ці роки було байдуже, як її сприймають. Вона ніколи не намагалася здаватися кращою, ніж є насправді. Таким її виховало життя. Дівчинка, яка в рідному Дніпрі росла без батька, котрий покинув її трирічною, ще через десять років залишилася круглою сиротою після того, як мама померла від раку. Незадовго 13-річна дитина втратила ще й бабусю. Оксана не доїдала і, по суті, не мала даху над головою. У ті роки вона нерідко ночувала в роздягальнях ковзанок чи спортзалів. І ті сльози на олімпійському п'єдесталі були далеко не лише емоціями щастя переможниці, а й розумінням, що за цією медаллю стоїть.

Баюл загартувало і зробило такою, якою ми її зараз знаємо, життя. І в цьому вона не унікальна навіть серед фігуристок свого покоління. Перегляньте, якщо буде змога, фільм «Я, Тоня», присвячений тій самій Тоні Гардінґ. Це щоб збагнути, як вплинули тривалі заняття фігурним катанням на дівчинку в американських реаліях. Інша річ, що у США можливостей реалізувати себе і вибратися із навіть найбезнадійніших ситуацій значно більше. І хто як не Баюл відчула ці принади на собі.

Тим часом, поки Оксана шукала своє місце під сонцем, Батьківщина про неї просто забула. Будемо говорити прямо: медаллю пишалася, а проблеми позбулася. При цьому сказати, що Баюл не робила спроб повернутися, не можна. Вона приїздила в різні українські міста як учасниця льодових шоу. І бачила, що тут нічого не змінюється. Що, приміром, зимовим спортом уже понад два десятиріччя керує Даніль Амірханов, а однією з ключових постатей у фігурному катанні є його дружина-тренерка Марина Амірханова. Альона Савченко, Ілля Биченко, Тетяна Волосожар, чимало інших фігуристів, які здобули славу під стягами інших країн, давали не одне резонансне інтерв'ю, в якому звинувачували цих осіб у зловживанні службовим становищі, створенні умов для нечесної конкуренції і у відвертій корупції. Проте роки минають, змінюється влада в країні і спорті, а ці постаті залишаються незмінними. Як і продовжується вільне падіння українського фігурного катання.

Нижче - ще одне повідомлення з Instagram Оксани Баюл. Присвячене воно одіозному екс-главі Дніпропетровської облдержадміністрації Олександрові Вілкулу. Баюл засудила цю постать за спробу попіаритися на темі занепаду українського спорту і її імені особисто.

«Вельмишановний Вілкул, ви мене згадуєте, - написала Оксана. - Давайте згадаємо, коли в Дніпропетровську ви були губернатором і ковзанку «Лавину» відкривали. Я на той момент перебувала в Дніпрі. Ви не сприяли розвитку спорту України, оскільки на відкриття я не була запрошена, а Ілля Авербух і Навка з Костомаровим відкривали нову ковзанку за хороший гонорар і проїзд з проживанням ви їм також оплатили в Дніпропетровську. Так що я не забула. Не згадуйте про мене, ви до цього жодного стосунку не маєте. Я почесний громадянин Дніпропетровська була і є. А якщо ви зі мною сфотографувалися на дні міста, то вважайте це за велику честь від мене для вас».

Іншими словами, визнаючи неоднозначність постаті Оксани Баюл, кожен з нас, а надто керівництво держави мало б найперше згадати і подякувати фігуристці за ту роль, яку вона відіграла як популяризатор України на зорі нашої незалежності. Сама, можливо, того не усвідомлюючи, ця школярка виступила однією з головних піарниць молодої країни. А що потім вона обрала той шлях, який багатьом з нас не до вподоби - питання інше. Починати треба бодай з того, що держава Україна зробила для громадянки Баюл за ті 16 років, які вона тут прожила, значно менше, ніж сама громадянка Баюл для держави Україна. Подобається нам це чи ні, але це треба визнати. І перестати полювати на відьом бодай у цьому випадку.

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ