Чого злякався Юрій Максимов?
Хороший тренер і мужик, але велике йому не по плечу
- 09 липня 2020, 15:11
- |
- 10 липня 2020, 01:31
- 40886
- 90
Є тільки мить між минулим і майбутнім. І всі ми знаємо, як вона називається. Приблизно така ж відстань між талантом і генієм - малесенька, практично не видима без монокля. Але, якщо розібратися, різниця між цими семантично подібними поняттями величезна. Практично непереборна прірва.
Ось, наприклад, взяти тренера «Ворскли» Юрія Максимова. Чудовий, я б сказав, класний був футболіст. Зараз - хороший, я б сказав чудовий тренер. Талановитий. І кажу це не стільки тому, що він вивів периферійну по суті команду в фінал Кубка України. У його тренерській кар'єрі були й інші, не менш важливі досягнення. Зокрема, Юрій Вільйович став володарем Кубка Азербайджану на чолі такої собі «Кешлі». А ще вивів з першої ліги у вищу столичну «Оболонь», врятував від вильоту в першу лігу з вищої «Кривбас». Трюк, схожий з «оболонським», провернув в Росії, коли тренував «Мордовію». Одним словом, людина вміє витискати максимум з мінімуму. З кадрового мінімуму, з фінансового.
Він талановитий тренер. Це безумовно. А ще за ним міцно і надовго закріпилося реноме мужика. Ні, не так: справжнього Мужика. Того, хто не боїться різати правду-матку. І того, хто не боїться врізати знахабнілим «гопникам» від футболу. Від нього частенько діставалося суперникам ще тоді, коли він сам бігав з м'ячем на футбольному полі. За це іноді отримував червоні картки. І коли став тренером, бажання врізати не зникло. Ми добре пам'ятаємо, як Юрій Вільйович в Україні «вчив» Олександра Рибку. У Казахстані - Олександра Алієва. В Азербайджані - якогось чувака, якому він врізав після кубкового півфіналу. Хіба така простота може не підкуповувати? Хіба нашим містечковим зіркам потрібен тренер іншої формації? Ні, навряд чи. Це як раз той випадок, коли саме такого тренера наші будуть слухати. Тому що він може і сам показати, що робити з м'ячем, і розповісти, куди бігти, але головне, що він може сам показати, як ветеран багатьох славних бойових походів, свої шрами і відмітини, які будуть красномовніше за слова. Та й врізати, як було сказано вище, він теж може будь здоров. Який там «новий Нагельсманн», про що ви?!
УАФ
Те, що Максимов провернув в півфіналі, випустивши на 119 хвилині зустрічі на післяматчеву серію пенальті учня автодорожнього технікуму, який в підсумку став героєм, теж класно лягає в канву його таланту. Ні, тренер «Ворскли» в цьому сенсі не був унікальним. Швидше за все - оригінальний, не більше, адже до нього подібні трюки часто робили (Юрій Сьомін, Луї ван Гал). Але все одно спроба була залікова.
І ось ми підходимо, нарешті, до кульмінації. До тієї межі, що розділяє хорошого, навіть талановитого фахівця (в будь-якій галузі, до речі) від генія. Юрій Максимов мав всі підстави увійти в історію. Навіть якби він не виграв Кубок України, випустивши на післяматчеві пенальті Ісенка, він би все одно показав, що не просто неординарна особистість і такий же за якістю мужик, але і тренер, якому вже по плечу велике. Але він чомусь знітився, зкукожився і включив задню.
І тут справа зовсім не в тому, що Максимов давав «зуб» Ісенку, що випустить того на пенальті. Ні, справа не тільки в цьому, адже у тренера повинна бути ще і чуйка, і стратегічне мислення. Просто послухайте, що сказав після гри Юрій Вільйович:
«Ми хотіли міняти воротаря, обіцяли Ісенка випустити, але за 10 хвилин боялися. Потрібно було двох випускати, а залишалося ще 10 хвилин, боялися. Потім дорікали б себе. Щастя ми упустили, тепер складно буде виходити з ситуації».
Ось відповідь, вона перед нами: тренер просто злякався. Злякався того, що Ісенко міг пропустити в основний час. Тобто, Максимов чітко дає зрозуміти, що віддає перевагу синиці в руці, а не журавлю в небі. Власне, він її і отримав: «Ворскла» в основний час не програла. Чому ж ви, Юрію Вільйовичу, говорите, що «упустили своє щастя», якщо ви його навіть не випустили?
Шкода. Ні, я не уболівальник «Ворскли». Та й не уболівальник «Динамо». Мені просто здавалося, що тренер Юрій Максимов, який мені, як і багатьом, дуже симпатичний, здатний дотягнутися до зірок. Тобто, вже переріс рівень містечкових професіоналів. Йому раніше для нового статусу не вистачало якоїсь дрібниці. Він вивів донецький «Металург» в єврокубки, але в першому ж матчі отримав дулю від якогось «Кукесі». З «Кешлею» на євроарені вийшло аналогічно: в першій же грі поступився безрідній мальтійській команді. Таке відчуття, що людина просто боїться розправити плечі: ось начебто зробив дивовижну річ, а далі злякався власної прудкості. Або власної тіні.
Мені здавалося, що ця його «дитяча хвороба лівизни» залишилася в минулому. Десь там на руїнах донецького «Металурга» чи за нафтовими вишками Баку. І що в «Ворсклі» Максимов доб'ється не тільки визнання, але і нарешті пересяде з купе в СВ. Але на жаль, він знову злякався. Знову віддав перевагу синиці. А нового шансу вже може і не бути. А якщо так, йому практично напевно вже не вийти за межі. Він нічим не кращий за Михайличенка, а тому навіть нинішнє «Динамо» йому не світить. Він так і залишиться хорошим тренером і таким же мужиком для хороших периферійних команд.
А міг же стати особливим...