Пам'яті Кобі Брайанта

Життя обчислюється миттєвостями, які хочеться зупинити. Кобі Брайант і є цією миттєвістю. Миттєвістю, що зупинилася.

Бог дав йому все. Спочатку - недугу, яку він подолав на шляху до своєї мрії. Він дав йому кумира, хоч і не мав цього робити. Так чи інакше, але Його Повітряність залишив незгладимий відбиток на всій його кар'єрі, та що там кар'єрі - на все життя Кобі.

Він дав йому невгамовний, екстравагантний, нетутешній талант, завдяки якому Брайант став в один ряд зі своїм учителем Джорданом. А разом з талантом - і одержимість. Одержимість грою, спортом, перемогами. Двадцять років в НБА, відміряні Брайанту, перетворили його в ікону, а цей вид спорту - в стиль життя. Великий Майкл так і залишиться великим, але останнє покоління буде носити годинник і кросівки так, як робив це Кобі.

А ще Творець зробив його справжнім, не штучним, і не глянцевим. Він сперечався з партнерами і суперниками, бився, коли не вистачало слів, падав, коли не вистачало сил. Але завжди піднімався і продовжував. Грати, перемагати, жити. «Життя коротке, тому поспішай зробити все, що хочеш», - приблизно так він сказав колись. Немов про себе. Немов відчував щось.

Тому, напевно, і поспішав жити. І всупереч, і на благо. Він тренувався до колік і непритомності, залишаючи на сон пару годин. Він не боявся виходити на майданчик з незагоєними травмами. Він ламав руки, травмував коліна, йому спотворили ніс, але він все одно повертався в гру. Тому що без нього вона була такою, що не відбулася, неповною. Як і він без неї. Кобі весь час доводив комусь щось, виводячи з себе і тренерів, і вболівальників. Він міг собі дозволити безумство і навіженість. Міг вигнати зі своєї команди і наставника, і колегу. Він не дуже розбирався в людях, навколо нього завжди крутилися сумнівні суб'єкти. Він не дуже розбирався в жінках, хоча все одно знайшов ту, яку шукав. Бог дав Кобі пристрасть, що межує з генієм і божевіллям - саме цим він подобався всім тим, хто був поруч з ним. І всім нам, хто його хоч раз бачив на паркеті. Поряд з небайдужістю весь цей його набір якостей здавався майже нереальним, вибуховим, божевільним.

Бог дав йому навіть щастя. Заради цього він на час порвав з батьками. Він дуже любив свою дружину Ванессу, свою дочку Джіанну, яку він хотів бачити професійною баскетболісткою.

Так, він час від часу все одно пускався в усі тяжкі, страждаючи від поголосу і самотності. Однак все одно повертався туди, де його люблять. І де він міг дозволити собі теж любити. Напевно, всі ці американські гірки - це карма. Доля. Це хрест тих, хто зумів достукатися до небес. І зрозумів, що там, на Олімпі, напевно теж буває холодно і порожньо. І з цим потрібно продовжувати жити.

Бог дав йому все: славу, визнання, шанування, гроші. Загалом, все, крім довголіття. Тому ми і запам'ятаємо його тільки молодим. Може, в цьому і є справжній прихований сенс. Чесно кажучи, важко уявити Брайанта сімдесятирічним спокійним дідком, який вгамувався і дозволив собі просто споглядати. Ні, Кобі назавжди залишиться в нашій пам'яті на гребені хвилі. Відтепер він може собі це дозволити, назавжди застовпивши за собою це право.

Жахливий символізм: Леброн Джеймс напередодні обійшов Брайанта за кількістю набраних очок в НБА, написавши на кросівках: Мамба назавжди. Кобі відповів твітом, який став останнім у його житті: «Продовжуйте розвивати гру [в баскетбол]. І намічайте шлях для наступних [рекордсменів]».

В останньому матчі в кар'єрі Кобі набрав 60 (!) очок, видавши фантастичні три останні хвилини. Він безумовно великий!

Так, без нього баскетбол буде вже не той. І смуток на довгий час візьме верх над експресією і шаленством. Але цей смуток буде світлим. Адже напевно Кобі зі свого Олімпу спостерігатиме за нами. І лукаво підморгуватиме: мовляв, «посміхайтеся і рухайтеся далі». І ми всі йому, звичайно, повіримо. Як вірили раніше. З тієї простої причини, що він був справжнім. І найкращим. Він змінив гру, змінивши всіх нас, залишившись тим же непоганим хлопцем із сусіднього кварталу, схибленим на своїй мрії.

Він змінив баскетбол, не зрадивши себе...