Даніеле Де Россі: останній мрійник італійського футболу

Сучасний футбол залишає все менше і менше місця для сентиментів, підпорядковуючи все результату та світу великих грошей. Саме тому нині в топ-клубах практично не залишилося футболістів, які грають за них з першого і до останнього дня футбольної кар'єри - таких собі Мальдіні, Скоулзів або Тотті. Зате повно прикладів, коли гроші кардинально змінюють кар'єри тих, кого вважали зірками і пророкували неймовірну славу.

«Мені все одно, чи буду я грати на чемпіонаті світу. Мене критикували за перехід в Китай, але я думаю про свою сім'ю і майбутнє. Я не хочу бути бідним в старості. Не хочу залишитися ні з чим, сидячи і згадуючи великі клуби, де мені вдалося пограти», - так відгукувався про свій переїзд з «Челсі» в «Шанхай СІПГ» колись шанований божевільним талантом бразилець Оскар. Він проміняв можливість зробити ім'я в футболі і виграти масу титулів на гарантію отримати неймовірну кількість грошових знаків в Піднебесній. І таких, як Оскар, зараз переважна більшість.

У зв'язку з цим приклад Даніеле Де Россі, який напередодні оголосив про завершення кар'єри футболіста, виглядає таким, що вибивається з колії. Всю професійну кар'єру цей хавбек провів у «Ромі», звідки був змушений піти влітку минулого року лише через відмову клубу в продовженні контракту. Здавалося б, уже немолодий хавбек тепер точно може заробити на безбідну старість, абсолютно не ризикуючи нарватися на критику, подібну до тієї, що прозвучала раніше на адресу того ж Оскара. І можливості були - за чутками, Де Россі хотіли бачити у себе клуби з ОАЕ і США, які пропонували італійцеві понад 5 мільйонів євро на рік «чистої» зарплати, але Даніеле відмовився, прийнявши пропозицію «Бока Хуніорс». Це був точно не холодний розрахунок, бо аргентинці погодилися платити ветерану лише 500 тисяч євро на рік, але і цього виявилося достатньо для втілення мрії.

«Я завжди хотів пограти за «Боку», відчути атмосферу «Бомбонери» під час Суперкласіко з «Рівер Плейт». Це була мрія, одна з небагатьох, які я не міг втілити в життя, будучи професійним футболістом. Дві інші - виграти Лігу чемпіонів і зіграти в матчі «Реал» - «Барселона». Якби я свого часу прийняв інші рішення, то дві останні мрії, мабуть, були б реалізовані, але історія з «Бокою» зовсім інша. «Бомбонера» - найкрутіший стадіон в світі, в який я закохався ще в дитинстві, спостерігаючи як фанати святкують голи своєї команди. Пам'ятаю, наскільки я був щасливий, коли в «Бока Хуніорс» повернувся великий Дієго Марадона», - зізнавався Де Россі в 2017 році.

Через два роки Даніеле не відмовився від своїх слів, як роблять деякі інші, а при першій же можливості вибрав варіант з «Бока Хуніорс», не висуваючи жодних серйозних вимог. Реалізація мрії завжди повинна бути безцінною.

***

Відхід Де Россі з професійного футболу не пов'язаний з частими травмами, про що встигли розповісти численні видання. Принаймні, сам італієць підкреслив, що залишає «Боку» через півроку зовсім не за станом здоров'я, а через неможливість часто бачитися і спілкуватися зі своєю родиною. Лицар без страху і докору на футбольному полі в повсякденному житті виявився дуже навіть сентиментальною людиною, для якого сім'я важливіша за решту мішури навколо.

«Справа не в серйозній травмі або якоїсь проблемі іншого характеру. Я просто відчуваю, що хочу повернутися додому до своєї сім'ї. Я дуже сумую за своєю донькою, а вона сумує за мною. Це рішення я прийняв ще в жовтні, і воно остаточне. Багато хто намагався мене відговорити, але це неможливо. Я залишаю частину свого серця тут. Ніхто не може навіть уявити, що для мене значило мати можливість пограти на «Бомбонері» і знаходитися в роздягальні «Боки». Це був унікальний досвід. Всі в клубі прийняли мене, як брата, і я ніколи цього не забуду. Я буду продовжувати стежити за матчами команди, і впевнений, що одного разу повернуся сюди, але вже для того, щоб підтримати «Боку» на трибунах», - заявив Де Россі.

Здається, що в кар'єрі Даніеле подібне розставання повинно було статися з «Ромою», але керівництво цього клубу не дало можливості Де Россі дописати легенду на мажорній ноті. Влітку 2019 року хавбек дуже хотів продовжити угоду з «вовками», але ті виявилися непоступливими. В результаті Де Россі, в активі якого 616 матчів за «Рому» (другий після Тотті показник в багаторічній історії клубу), змушений був покинути свою рідну команду в якості горезвісного «відпрацьованого матеріалу». Таким є сучасний футбол, тут більше немає місця для сентиментів.

***

На жаль, футбольну кар'єру людини, на рахунку якої понад шість сотень матчів за один клуб і більше сотні поєдинків за збірну Італії, не можна назвати по-справжньому щасливою. В першу команду «Роми» Де Россі потрапив через півроку після завоювання чемпіонського титулу в сезоні-2000/01, який на цей момент все ще залишалася останнім, що брали «вовки». Не вдалося здобути Даніеле з римлянами і безлічі інших трофеїв - в єврокубках домінували іспанці, а на батьківщині «Ромі» за цей час підкорилися лише два Кубка й один Суперкубок Італії.

На початку «нульових» Де Россі по праву вважався одним з найбільш перспективних футболістів світу, чий потенціал був величезним. Його називали одним зі спадкоємців золотого покоління італійських центральних півзахисників, яке подарувало світу чудову пару в особі Дженнаро Гаттузо і Андреа Пірло. Ці двоє були такими собі молотом і зубилом і сприймалися багатьма, як два абсолютно не схожих один на одного по стилю гри футболіста.

Півзахисники нової формації в італійському футболі намагалися об'єднувати в своїй грі диригентські якості Пірло з неймовірною здатністю організовувати оборону, страхувати обидва фланги і виконувати колосальний обсяг чорнової роботи, чим славився Гаттузо. Вийшло це зробити лише у одного Даніеле Де Россі, який став молотом і зубилом для своєї команди одночасно. Саме це робило хавбека абсолютно унікальним футболістом на той час. Даніеле об'єднав найкраще з двох футбольних епох, тому що володів приголомшливою фізикою легендарних італійських хавбеків минулого, але додав до неї ще й неймовірну багатогранність в грі, що є чи не головною вимогою до топового центрального півзахисника сучасності.

Не дивно, що вже в 18 років Де Россі завоював довіру Фабіо Капелло в «Ромі», а в 21 рік Даніеле отримав запрошення до національної збірної Італії від іншого метра тамтешнього футболу - Марчелло Ліппі. Фактично всю свою кар'єру Де Россі залишався одним з кращих центральних півзахисників Серії А, але його пік припав, мабуть, на 2006-2009 роки, коли мало кому відомий на той момент за межами Італії тосканець Лучано Спалетті прищепив «Ромі» гру за схемою 4 2-3-1, в якій багатофункціональність Де Россі проявилася в кращому вигляді.

Та кількість роботи й її багатогранність, які демонстрував Даніеле Де Россі, були абсолютно нетиповими для футболу десятирічної давнини. Напевно, єдиним «аналогом» Де Россі в футбольній Європі на той період був Майкл Ессьєн з «Челсі». Залежно від ситуації Даніеле на футбольному полі міг перетворюватися в гієну, собаку, яструба - та кого завгодно. Він любив користуватися своїм гарматним ударом здалеку, нерідко застаючи зненацька навіть найкращих воротарів світу, в тому числі й таких, як Джанлуїджі Буффон.

***

Ще однією якістю, за яку римські тіффозі буквально обожнювали Де Россі, є його характер і бажання грати до кінця. Навіть в найневдаліших матчах «Роми» і збірної Італії Даніеле завжди викладався до останнього. Так було при горезвісній поразці від «Манчестер Юнайтед» в Лізі чемпіонів з рахунком 1:7, коли саме Де Россі став автором єдиного м'яча своєї команди. Подібна ситуація була й на катастрофічному для збірної Італії чемпіонаті світу-2010, де «Скуадра адзурра» посіла останнє місце в групі з Парагваєм, Словаччиною і Новою Зеландією, а м'яч Де Россі приніс їй одне очко в стартовому поєдинку турніру з представниками Південної Америки.

Його червоні картки були не частиною епатажу, а банальною необхідністю боротися з ким завгодно і за що завгодно. Де Россі не змінив цю рису в своїй ігровій кар'єрі до самого останнього дня, а українські вболівальники можуть пам'ятати певне нахабство на межі хамства, яке дозволяв собі Даніеле в гостьовому для «Роми» матчі 1/8 фіналу Ліги чемпіонів проти «Шахтаря» навесні 2011 року. Тоді в кінцівці першого тайму Де Россі в ситуації, яка не сприяла цьому абсолютно, заїхав рукою в щелепу Даріо Срні. Епізод залишився поза увагою англійського рефері Ховарда Вебба, а капітану «гірників», який розпочав протестувати і вимагати покарання для кривдника, суддя ще й виписав «гірчичник».

І нехай згодом УЄФА покарав Де Россі за хамство по відношенню до Срни трьома матчами дискваліфікації, той не став каятися: «Ви говорите, що я повинен показувати людям хороший приклад? Так, чисто теоретично це дуже важливо. Але питання в тому, для кого я повинен бути хорошим прикладом. Зрештою, я зобов'язаний виграти матч або показати хороший приклад? Потрібно визначитися з цим раз і назавжди. Через те, що я вдарив Срну, ми не виграли - це вийшло само собою, нічого я не планував. Срна мене так дістав, що все сталося чисто спонтанно».

момент удару Де Россі по Срні дивитися з 2:43

В кінцевому підсумку в цьому був весь Де Россі - абсолютно унікальний футболіст, чия значимість для італійського футболу, напевно, ще до кінця не усвідомлена сучасниками. Даніеле завжди залишався в тіні інших яскравих гравців своєї епохи - того ж Франческо Тотті в «Ромі». Вірність же не дозволяла цьому хавбеку шукати щастя і інших можливостей за межами рідного «Стадіо Олімпіко». Навіть коли Де Россі покликав до «Манчестер Сіті» земляк Роберто Манчіні, хавбек ні на секунду не сумнівався в доцільності відповісти ввічливою, але відмовою.

«Рома» не надала Де Россі можливості поповнити колекцію трофеями, на які він однозначно заслуговував. У збірній Італії історія також не була повністю радісною. На переможному для «Скуадри адзурри» чемпіонаті світу в 2006 році Де Россі вже у другому матчі групового турніру отримав червону картку, після чого зміг повернутися до складу команди лише вийшовши на заміну на 61-й хвилині фінального матчу з Францією. У тому поєдинку Даніеле виявився одним з п'яти футболістів команди, які пробивали пенальті в складі італійців, і не схибив.

Згодом Де Россі був включений до символічної збірної Євро-2012, але його Італія в київському фіналі з тріском програла Іспанії - 0:4. Міжнародна кар'єра Даніеле завершилася ще більш катастрофічним провалом, ніж той, що трапився зі збірною Італії на ЧС-2010. За підсумками відбору на ЧС-2018 «Скуадра адзурра» не змогла кваліфікуватися на мундіаль, а Де Россі у вирішальному поєдинку проти Швеції так і залишився на лавці запасних.

Втім, великим досягненням Де Россі є те, що він ніколи не дозволяв будь-яким витівкам долі зломити себе. Даніеле, не змінюючи своїм принципам, завжди рухався вперед, зберігаючи обличчя і залишаючись улюбленцем для багатьох. Зараз, коли він вирішив назавжди покинути професійний футбол, грі та її вболівальникам, безумовно, буде не вистачати настільки колоритної постаті, яка нехай і не обзавелася безліччю трофеїв та титулів, але завжди залишалася сама собою і до останнього жадала втілити мрії в реальність.

Олексій СЛИВЧЕНКО