Енріко Альбертозі: людина, яка відмовилася залишатися в тіні Дзоффа

Говорять, Енріко Альбертозі усе своє життя знаходився в тіні великого Діно Дзоффа. Останнього згадують набагато частіше - саме він вважається одним з найкращих голкіперів у історії Італії. Але це зовсім не означає, що кар'єра Альбертозі не заслуговує окремого дослідження. Зовсім ні: про нього можна книги писати!

Уродженець Понтремолі, що затишно розмістилась десь у Тоскані, Енріко Альбертозі з'явився на світ у кінці 1939 року. Його батько був футбольним воротарем, і син відразу ж захотів наслідувати його приклад. У 14 років Енріко вже захищав кольори місцевої «Понтремолезе». Через рік до себе покликала «Спеція» - скромний клуб, який ледве виживав у глибинах реструктурованої Серії С.

Усього за чотири появи на полі Енріко вразив скаутів, які відразу ж розгледіли потенціал хлопчини. Влітку 1958 року він вже пакував свої речі, щоб вирушити у бік Флоренції. У січні 1959 молодий голкіпер дебютував за «Фіорентину» в матчі проти «Роми», яка виявилася беззубою, зустрівшись з новачком ліги. Один вихід, і Альбертозі вже називали самим багатообіцяючим воротарем країни.

Може здатися, що все складалося якнайкраще, але як би не так. На шляху до основи встала стіна - видатний Джуліано Сарті. Так «Фіорентина» постала перед приємною дилемою: кого з двох талантів ставити на ігри. Протистояння тривало до тих пір, поки Сарті не перейшов до «Інтеру» в 1963.

А до цього моменту саме він і залишався основним, через що бідний Альбертозі всього 30 разів вийшов на поле - це за п'ять сезонів. Частіше йому пропонували показати себе в кубкових протистояннях; він був учасником перемоги в Кубку Італії та являвся володарем Кубку Кубків. У 1962 році він стояв у воротах в грі у відповідь фіналу Кубку Кубків УЄФА.

Перша гра, що цікаво, пройшла аж за п'ять місяців до відповіді - ще до ЧМ- 62. Що є ще більш дивним, саме Альбертозі, а не Сарті, був викликаний до збірної Італії на мундіаль в Чилі - він був третім у складі, в якому дебютував у 1961 році, коли італійці переграли Аргентину у Флоренції.

Але ось Сарті пішов, і Альбертозі став головним у складі «фіалок». Це сталося не автоматично: він повинен був довести, що гідний такої честі після того, як відверто сплохував в тій зустрічі у відповідь проти "Атлетико", коли усі три голи «матрацників» так чи інакше були його провиною.

У такі моменти важливою є сила характеру, а з цим у Енріко проблем не було. У наступні п'ять сезонів він не покидав склад «Фіорентини», яка виграла Кубок Італії та Кубок Мітропи. За весь цей час клуб ніколи не опинявся нижче п'ятого рядку Серії А.

Сарті не заздрив: в «Інтері» у нього все було чудово. Тут він виграв два скудетто, загрібав євро- та Міжконтинентальні кубки. Від його тіні нікуди було подітися, і Альбертозі продовжував змагатися з колишнім одноклубником у збірній, де напередодні ЧМ-66 вони обоє претендували на перший номер.

Але коли італійці опинилися в Англії, саме Альбертозі користувався прихильністю Едмондо Фаббрі, тоді як Сарті взагалі якимось чином пролетів повз Мундіаль. Щоправда, на Туманному Альбіоні не таланило нікому: побиті і принижені, італійці передчасно покинули турнір після поразки від Південної Кореї на «Эйрсом Парку». Додому колишні кумири повернулися похнюпленими та осоромленими, але особисто Альбертозі ніхто не винуватив, і його репутація залишилася незаплямованою.

Цього не можна сказати про Фаббрі, якого було раптово звільнено. Цілий рік, поки головним тренером не вибрали Ферруччо Валькареджі, національну команду тренував колектив тренерів та адміністраторів, серед яких був і Еленіо Еррера. Останній був фігурою впливовою - при ньому Сарті повернувся до колективу, проте з приходом Валькареджі все стало на колишні місця, і вигнання гравця «Інтеру» продовжилося. Здавалося, що остаточно хиріє найяскравіше протистояння двох видатних футболістів, проте усе це виявилося не більше, ніж прелюдією до зіткнення ще більш епічного та знакового.

З кожним роком Сарті поступово зникав з суспільної свідомості, витісняємий Діно Дзоффом - новим претендентом на звання кращого воротаря футбольної нації. І коли настав чвертьфінал Євро-68, саме молодий уродженець Маріано-дель-Фріули пильно спостерігав за досвідченим Альбертозі з лави запасних.

Перша гра пройшла в Софії, і перемогу святкували болгари - 3:2. Після голу Дінко Цвєткова Альбертозі отримав травму, а на полі його змінив вочевидь нервуючий Дзофф.

Гра у відповідь в Неаполі наближалася все ближче, а травма все не відпускала. Тут Дзофф був удома, так що ніхто не сумнівався у виборі тренера. Підсумок: перемога 2:0.

Альбертозі сподівався, що повернеться в гру до Євро - все-таки він був першим номером у складі Валькареджі. Проте сам тренер був не впевненим у своєму підопічному, і зупинив свій вибір на Дзоффі, який і простояв у воротах аж до виграного фіналу - єдиного в історії збірної.

Це було важке літо: уся нація аплодувала новій італійській зірці, а улюблену «Фіорентину» довелося залишити. «Інтер» висловив свій інтерес, але «фіалки» не горіли бажанням знову віддавати конкурентам свого воротаря. Але Альбертозі зрозумів, що його дні в команді злічені. Він був настільки цілеспрямованим, що переїхав до Сардинії, де його вітав не самий зоряний «Кальярі».

Як завжди, йому не пощастило: майже відразу «Фіорентина» взяла скудетто, тоді як «Кальярі» зайняв друге місце. У Кубку теж довелося задовольнятися тільки срібними медалями.

У збірній Дзофф продовжував домінувати, і ніхто не думав ставити Альбертозі у ворота на відбіркові матчі ЧМ- 70. Точніше, це сталося одного разу - в інших трьох іграх вибір пав на Дзоффа.

Все змінилося в сезоні 1969/70.

Що робити, коли опонент по збірній загрожує залишити тебе без національної команди? Грати як ніколи добре. Саме це Альбертозі й зробив, видавши кращий сезон у своїй кар'єрі.

Цього разу ніхто не міг перешкодити «Кальярі» виграти чемпіонство. Сезон «червоно-сині» завершили з відривом в чотири очки від «Інтера»; пропущено при цьому було всього 11 м'ячів. Альбертозі повернувся до лав збірної на мексиканський мундіаль, а компанію йому склали п'ять одноклубників, а також Роберто Бонінсенья, який покинув «Кальярі» роком раніше.

Перед Валькареджі стояв нелегкий вибір: Дзофф або Альбертозі? Вибір пав на діючого чемпіона. І не сказати, що Дзофф провів поганий сезон: його «Наполі» посів шостий рядок, і всього три інші воротарі пропустили менше за нього. Але як проігнорувати рекорди, що бив його візаві?

Італія дійшла до півфіналу ЧМ-70, пропустивши при цьому всього один м'яч. Але тут леді Фортуна перестала посміхатися, адже далі чекала Західна Німеччина. Як виявилося, саме німці виявилися здатні пройти непоступливого воротаря, і зусиллями Карла-Хайнца Шнеллінгера рахунок вдалося зрівняти, причому на 90-й хвилині.

Це був, за іронією долі, єдиний гол у міжнародній кар'єрі Шнеллінгера, який навіть за п'ять років у «Мілані» не відзначився жодним м'ячем. Через чотири роки він покине «Сан-Сіро», так і не забивши. Так що можна зрозуміти шок глядачів, які ніяк не чекали такого рятівника «бундестім».

До кінця додаткового часу Італія перемагала з рахунком 4:3. На них чекав фінал проти Бразилії, де Альбертозі переграють ще чотири рази. Так, саме через нього перекинув м'яч Карлос Алберто. Людина, яка пропустила всього 11 голів за увесь сезон, спостерігала за тим, як за 120 хвилин в його ворота влетить сім м'ячів. І він не був винуватим в жодному з них!

Сезон 1970/71 теж радощів не приніс. Повторити геройство попереднього розіграшу не вийшло, і, нехай він і зберіг місце у збірній Валькареджі, його звичний «ворог номер один» Дзофф знову підбирався впритул. Репутації Альбертозі не допомагав «Кальярі», що став помітно слабшим. Він поступився «Атлетико» вже в другому раунді Кубку європейських чемпіонів.

Сезон 1971/72 був більш приємним: від «Кальярі» вже нічого не чекали, але команда зайняла четверте місце. Від чемпіона, «Ювентуса», його відділяли всього чотири очки. Альбертозі знову був на висоті, і травма Дзоффа повернула його до складу прямо на гру проти Бельгії в рамках Євро-72.

За безгольовою нічиєю в Мілані прийшла поразка 2:1 у Брюсселі. Пройде місяць, і Альбертозі зіграє у своїй останній грі за збірну - в товариському матчі проти Болгарії.

Це був час Дзоффа, який перебрався в «Ювентус», де став загрібати трофеї. З цієї миті Валькареджі нікого, окрім нього, у ворота не ставив. Серйозно: з осені 1972 по кінець 1977 ніхто інший не захищав ворота Італії.

Альбертозі продовжував ошиватися поблизу: він був в заявці на ЧМ-74, який міг стати його четвертим мундіалем. До 1975 виклики припинилися, хоч глядачі та преса в'яло намагалися переконати тренера Енцо Беарзоту повернути їх улюбленця до ЧМ-78.

«Кальярі» поник остаточно, і ветерана запросив до себе «Мілан», який абсолютно не хвилювало, що воротареві вже стукнуло 35. Назрівав справжній ренесанс, і настрій був прекрасним. Все, дійсно, було б добре, коли б не сумнозвісне "Тотонеро-1980", перший корупційний скандал в історії італійського футболу.

Але до цього моменту Альбертозі грав у своє задоволення: він виграв ще один Кубок Італії в 1977, а в 79 святкував скудетто з «Міланом». Як виявилося, саме Альбертозі став тим самим талісманом, якого бракувало «россонері» з часів Фабіо Кудічині.

У березні 1980 поліція стала виламувати двері, і всьому прийшов кінець. Альбертозі теж потрапив під роздачу, отримавши чотирирічну заборону на гру, тоді як «Мілан» скинули в низи Серії Б, де вже очікував «Лаціо».

Воротареві було 40, і рішення уряду здавалося вироком.

Після перемоги Італії на ЧМ-82 Федерація футболу пом'якшала і скоротила штраф багатьом футболістам, у тому числі Альбертозі, якому було 42. Здавалося, що повертатися вже було нікуди, але він відповів згодою на запрошення «Ельпідіензе» з Серії С2. Тут він пробув два роки аж до свого відходу з футболу в 1984.

Енріко Альбертозі - людина з приголомшливою кар'єрою. Герой легендарного фіналу ЧМ-70, володар неймовірного скудетто з «Кальярі», багаторазовий переможець у складах «Фіорентини» та «Мілана»… говорять, Альбертозі міг сподіватися на кар'єру Дзоффа. Безглузде припущення: усі італійські воротарі і так із заздрістю на нього дивилися. Кому потрібен Дзофф, коли є Альбертозі?

По матеріалам TheseFootballTimes