Мар’ян ЗАКАЛЬНИЦЬКИЙ: «Хочу гарно виступити на Олімпіаді в Токіо»

У 2018 році Мар'ян Закальницький став у Берліні першим в історії української ходьби чемпіоном Європи на дистанції 50 кілометрів. 24-річний спортсмен родом з села Верхня Калусьского району на Івано-Франківщині. Він розповів про свій шлях у спорті та минулорічний тріумф:

«Легкою атлетикою займався мій молодший брат Тарас. Я прийшов у секцію за ним. Півроку бігав, а потім тренер сказав: «Давай спробуємо ходити». Спробував і ходжу досі. Хоча вдома умов, можна сказати, не було зовсім. На всі змагання їздив за свій рахунок. На перше тренування доводилося прокидатися о шостій ранку, потім іти на навчання в Калуський технічний коледж. Після пар - ще одне тренування. Вельми виснажливо. Так тривало доти, доки мені не запропонували перейти в Київський центр олімпійської підготовки в Білій Церкві, до тренера Олександра Шевченка. Тут для занять спортом умови оптимальні. Теж тренуюся двічі на день, але при цьому маю комфортніший графік. Тут відчуваю себе спортсменом-професіоналом.

Спочатку в голові не вкладалося, як то можна ходити по 50 кілометрів. Точніше, просто ходити ще можна, а у нас треба ходити жорстко. Це набагато складніше. Втім, коли людина тренується, межі можливого поступово стираються. Переконувався в цьому неодноразово. Якщо присвятити себе якійсь меті і робити все для її досягнення, то все у тебе вийде. Обмежуватися доводиться в заключний перед важливими стартами період. Там важливий кожен грам. А поправлятися нам просто ніколи. 50 кілометрів - такий вид, що не можна відстартуватися, а потім місяць байдикувати. Доводиться тримати форму постійно, тренуватися круглий рік. На відпочинку ми теж тренуємося. Можна сказати, взагалі без тренувань не відбувається жоден день.

Ми живемо так, як більшість українських спортсменів. Звичайно, мені, як кожному 25-річному чоловікові, вже б хотілося мати своє житло, а не мешкати в однокімнатному гуртожитку Центру олімпійської підготовки в Білій Церкві. Зрештою, поки я без сім'ї, мене нинішні умови влаштовують. Спати є де, їсти є що. Їм в основному в їдальні. Навіть коли тренування закінчуються пізно і їдальня вже зачиняється, її керівник йде на поступки і допомагає. Якби мав де жити, то вже б, мабуть, подумав про сім'ю. Однак наразі в моїй свідомості все ж на першому місці спорт. Тим паче, що до Олімпіади-2020 залишилося трохи більше року. Для початку треба туди пробитися, а потім уже гарно виступити в самому Токіо. У мене були шанси потрапити ще на попередні Ігри в Ріо-де-Жанейро. Однак тоді ще був надто молодий, 21-річний. Під час командного чемпіонату світу в Римі, за підсумками якого тренери визначали склад на Олімпіаду, посів серед українських атлетів четверте місце, а треба було потрапити до трійки.

У нас в Україні критиків набагато більше, ніж тих, хто за мене порадів. Втім, доводити щось я збираюся не їм, а самому собі. Якщо ж при цьому вдасться вигравати медалі, то буду тільки радий. Після перемоги в Берліні нічого особливого в мене не змінилося. Як працював, так і працюю далі. Зіркою себе відчув лише того дня в Берліні, коли переміг. З наступної доби розпочалася повсякденна рутинна робота. На званні чемпіона Європи зупинятися не хочу. Прагну забути цю перемогу, щоб досягнути чогось вагомішого».