КУЧЕРЕНКО: «Ми виходимо в прем'єр-лігу, і я нікуди не йду»

Одним із найкращих (якщо не найкращим) гравцем першої ліги весняної частини змагань став півоборонець атакувального плану «Кримтеплиці» Сергій Кучеренко. Саме з ним ми й вирішили познайомити читачів.

Бажання, не сумісні з футболом, - геть!

-Сергію, судячи з того, що займатися популярною грою ви розпочали в ДЮСШ «Чорноморця», саме Одеса - ваше рідне місто?
-Так, але народився я в Кіровограді, де мій батько грав за місцеву «Зірку», й лише два роки потому ми переїхали до Одеси.

-Ваш батько після завершення кар'єри гравця став футбольним тренером. Це він загітував вас займатися грою мільйонів?
-Ні, конкретно він мені не говорив, мовляв, Сергію, йди на зелене поле. Усе почалося набагато раніше. Коли мій батько був футболістом, я постійно їздив з ним на всі матчі та тренування і відтак плавно підійшов до самостійних занять футболом. А десь років у тринадцять батько почав тренувати мене в ДЮСШ при клубі «Чорноморець».

-Ну й як, легше синові тренера стати хорошим гравцем? Адже батько й підказати десь може, й позаурочно попрацювати зі своїм чадом...
-З цієї точки зору, безумовно. Постійно під наглядом. Бажання, не сумісні з футболом, знищуються, не народившись...

-А хтось із тих, хто тренувався разом з вами, досяг чогось на професійному рівні?
-Детально я за кар'єрою хлопців не слідкував, але точно знаю, що Дмитро Євстафієв грає нині в харківському «Геліосі». Про інших не знаю.

-Уболівали за «Чорноморець»?
- Звісно! А за кого ж іще?

-Враховуючи вашу нинішню результативність, захоплювалися, мабуть, грою Гусейнова, який тоді був лідером атаки одеситів?
-Не вгадали! На відміну від більшості мені найбільше подобався Дмитро Парфенов. Та й, взагалі, в середині 90-х команду прикрашали такі імена: Гусейнов, Суслов, Букель, Жабченко...

-Першим вашим професійним клубом став МФК «Миколаїв», котрий на той час перебував серед лідерів першої ліги. Пам'ятаєте свій дебют у професійному футболі?
-Так, це був матч проти алчевської «Сталі» в сезоні-2002/2003. Я вийшов на заміну хвилин на 20 (Насправді - на 13. Рахунок тоді був нічийним, але через три хвилини після виходу Кучеренка миколаївці вийшли вперед і в результаті перемогли. Щоправда, наш герой безпосередньої участі в голевій атаці не брав. - Прим. авт.).

-Нормально зіграли?
-Та начебто непогано. Принаймні грубо не помилявся (сміється). До того ж, хвилювався сильно. Перший матч все-таки. Після цього поєдинку я почав регулярно виходити на заміну.

- А з батьком перед грою не спілкувалися? Якісь настанови перед дебютом він вам давав?
-Я ж не знав, що мене випустять на заміну. Все сталося несподівано. Я був у заявці на гру, а вже в другому таймі тренер мені сказав: «Перевдягайся».

-Потім ви опинилися в команді другої ліги «Олімпія» (Південноукраїнськ)...
-Так, аби надати мені більше ігрової практики, тренер вирішив віддати мене в оренду.

-Де ви й забили свій перший гол майже рідній команді «Чорноморець»-2. Той поєдинок «Олімпія» програла з розгромним рахунком 2:6. Чого було більше - радості від забитого гола чи суму від поразки?
-Відповідно до хронології подій. Я зробив рахунок 2:4 і було ще півгодини, аби відігратися - тому, зрозуміло, я радів. Але коли одесити «вкотили» нам ще два м'ячі, то стало зовсім сумно.

-З друзями відзначали перший «професійний гол»?
-Та який там перший гол? 2:6 програли. Усе минуло непоміченим.

У Хмельницьку опинився завдяки знайомим

-Наступною зупинкою у вашій кар'єрі стало Хмельницьке «Динамо»...
-Це нині команда так називається. Спочатку вона іменувалася «Красилів-Оболонь» і йшла на виліт. Перед нами поставили завдання зберегти прописку в першій лізі. Ми його виконали й лише потім, після завершення чемпіонату, красилівську команду об'єднали з «Поділлям» з обласного центру.

Довідка «УФ»: Воно й не дивно, що команда залишилась у першій лізі, адже за неї грали такі досвідчені футболісти, як Олег Рипан (воротар вищолігового «Прикарпаття»), Максим Боровков (лідер чернігівської «Десни»), Андрій Будник (майже вся кар'єра в Хмельницькому), Андрій Бобко (кіпер МФК «Миколаїв»). Розбавлено цей досвід було молодими талантами. Як-от Олександр Воловик (центральний захисник донецького «Металурга»). На лаві запасних сидів нинішній воротар київської «Оболоні» Андрій Товт. П'ять голів у тому сезоні забив теперішній голеадор ФК «Львів» Олександр Мандзюк, а 17 матчів відіграв Павло Худзик (теж ФК «Львів»). Найкращим бомбардиром команди був Владислав Коробкін (11 м'ячів), котрий і досі не скидає обертів у чернівецькій «Буковині» (на сьогодні 12 забитих м'ячів). Половину матчів сезону відіграв один із кращих у нинішній алчевській «Сталі» Антон Муховиков, а Нгаха Коллінз, котрий пізніше проявить себе у луганській «Зорі», сидів у глухому запасі.

-А як ви опинилися у Хмельницькому?
-Можна сказати, по блату (сміється). Там був на той час тренером Микола Іванович Мандриченко, а завдяки знайомим я потрапив до нього у команду.

-З фінансуванням нормально все було?
-Більше того... Усе було стабільно і з зарплатами, і з преміальними, але не з грою. Наступний після об'єднання сезон ми провели невдало, але потім команду прийняв мій батько і вже сезон-2005/2006 ми завершили на сьомому місці.

-Як вам дався переїзд з Півдня України на Захід?
-Важкувато. Й мова спілкування інша, й менталітет... Втім, це стосується лише якихось побутових речей. Усі процеси, котрі відбувалися в команді, були мені зрозумілими й не вимагали часу на адаптацію. Тим більше, що потім підтягнулися хлопці, яких я знав раніше по Одесі. Наприклад, той же Ігор Покаринін (останнім професійним клубом в Україні була чернігівська «Десна». - Прим. авт.).

-У команді було кілька ветеранів, котрі, порівняно з вами, молодими, були «зубрами». (Окрім вищеназваних можна згадати Миколу Зуєнка, відомого своїми виступами за луганську «Зорю». До того ж, півтора року Микола грав за київське «Динамо». - Прим. авт.). Як відбувалося спілкування між поколіннями?
-Усе було дуже лояльно. Ніхто нікого не змушував шкарпетки прати чи робити щось подібне. М'ячі на тренування принести? Так це норма!

-А з кимось із тієї команди спілкуєтеся?
-Звичайно! З Максимом Боровковим, наприклад. Ми ж з ним потім і в «Десні» грали. З Юрою Нікітенком (багато пограв за тернопільську «Ниву», останнім клубом була чернігівська «Десна». - Прим, авт.) спілкуємося. Та з багатьма!

-Упродовж двох сезонів ви стали спочатку другим бомбардиром команди, а потім першим. У вищу лігу не кликали?
-Кликали. Спочатку я поїхав у «Кривбас», коли в ньому тренером був Косевич, але місцевих медиків не влаштував стан мого здоров'я. Це було взимку. А влітку Косевич очолив луганську «Зорю» і теж кликав до себе, але мій батько якраз став тренером чернігівської «Десни». Тому довго я не думав. До того ж, фінансове становище клубу було стабільним, ставилися певні завдання на сезон...

-Принагідно хотілося б запитати, а ніколи на вас косо не дивилися, згадуючи вашого батька. Мовляв, він вас в основу ставить, протежує тощо...
-Ні! Жодного разу. Розумієте, якби я був дерев'яним, погано грав, а він би мене ставив, то це одна річ. А коли я постійно забиваю, серйозно і професійно ставлюся до справи, то за що мене критикувати? Тим більше, у разі невдач найбільше перепадало саме мені (Смыэться).

Матч проти «Десни» - одна з найяскравіших згадок

-Той сезон для чернігівської «Десни» став, з одного боку, приємним, а з іншого - не дуже. Четверте місце команди нівелювалося так званою «справою Савченка».

Довідка «УФ»: Президент команди Олексій Савченко заявив: «Десна» почала провалюватися в липні 2008 року. З чим це пов'язано? З тим, що я підписав договір чесної гри. Я наразі єдиний президент, який не платить суддям. Я знайшов спосіб вилучити гроші з обороту в Кучеренка (колишній тренер «Десни», батько нашого героя), тому «Десна» почала програвати гру за грою. Грала не «Десна», а мої «бабки» і мої амбіції. Коли я перестав давати гроші, ми отримали той результат, на який заслуговують ці футболісти».

- Як у команді сприйняли цей виступ президента?
-Ніхто нічого не зрозумів. Про що йшлося, навіщо говорилося..? Той чемпіонат ми розпочали, справді, невдало, але ми самі в тому винні - після четвертого місця десь розслабилися. Всі були шоковані від слів президента.

-А завдання на сезон ставилися?
-Нам сказали якомога краще відіграти перше коло, а з весни, виходячи з наявної позиції, будуть ставити завдання. Але потім стався цей скандал і вже було не до футболу.

-Для вас «справа Савченка» була вдвічі ближчою, адже одним із фігурантів у ній був ваш батько, тодішній тренер «Десни». Обговорювали в сімейному колі ці події?
-Спочатку трішки поговорили про це, але, як я вже й казав, ніхто нічого не зрозумів у цій ситуації. Все відбувалося там зверху, а до нас доходила лише інформація зі ЗМІ. Тому ми вирішили ніяк не реагувати. Якщо людина виправдовується, отже, вона у чомусь винна. Батько спостерігав за всім мовчки.

-До речі, а чим нині займається ваш батько?
-Він працює в Узбекистані директором академії футбольного клубу «Машал».

-Залишити Чернігів вирішили через цей скандал?
-Частково так. Просто він став каталізатором того, що Савченко від «Десни» відмовився (чи його «відмовили»), фінансування припинилося, ніяких завдань перед командою не ставилося. Який був сенс залишатися? Я підійшов до керівництва клубу, мені сказали, що команди не буде, і я забрав документи.

- Після цього ви опинилися у «Таврії». Чому не вдалося закріпитися в команді?
-Навіть не знаю. Начебто все було нормально, але на рівні агентів щось не вийшло домовитися.

-А з Пучковим встигли поспілкуватися?
-Так, але ці розмови були суто робочими. Загалом у складі кримчан я пробув днів зо двадцять, а потім вирушив до Калінінграда.

-Чому ж не залишилися в «Балтиці»?
-По-перше, я приїхав туди аж у лютому, а більшість тренерів хоче, щоб гравець пройшов з командою кілька зборів. Я ж злітав з ними лише на останній збір. До того ж, був у статусі легіонера. Довелося повертатися в Україну. Саме тоді мені зателефонував Олександр Модестович (Васильєв, президент «Кримтеплиці». - Прим. авт.). Я дуже зрадів з цього приводу, бо що Крим, що Одеса - клімат схожий. Почувався майже як удома.

-Одним із найнапруженіших поєдинків для «Кримтеплиці» в тому сезоні став матч у Чернігові проти вашого колишнього клубу «Десни»...
-Справді, матч був дуже напружений! Я тоді, окрім забитого гола, ще й голеву передачу віддав. Ми перемогли - 3:2. До того ж, перед матчем у місцевій газеті мене визнали найкращим футболістом Чернігова останніх двох років, а коли мене міняли, майже весь стадіон аплодував. Одна з найприємніших згадок у моєму футбольному житті.

-Перед початком нинішнього чемпіонату керівництво клубу ставило якісь завдання?
-Завдання було закінчити коло в першій п'ятірці. Ми його, як ви знаєте, не виконали. Але з приходом Севидова команда пройшла хороші збори, тренер розставив усіх по своїх місцях, психологічний клімат поліпшився й команда почала давати результат. Хоча люди залишилися майже ті самі.

-Виходячи з цього, завдання, відкоригувалися?
-Наразі перед нами стоїть завдання перемагати в кожній грі, а далі побачимо.

-А який матч у весняній частині змагань був найважчим?
-Останній, з «Волинню». Перед грою у нас кілька людей захворіло, кілька вийшли на поле відразу після хвороби, гравця у нас вилучили, та ще й я пенальті не забив. Коротше кажучи, повний букет (сміється). Добре, що добре закінчилося.

-Вам нині двадцять шість років. Не замислюєтеся над тим, щоб пограти у прем'єр-лізі?
-Звісно, думаю. Якісь розмови ведуться, але конкретики ніякої. Втім, моя мрія така: «Кримтеплиця» виходить до прем'єр-ліги й нічого змінювати не доведеться.

Олександр ОЗІРНИЙ, газета «Український футбол»