ДАВИДОВ: «Сталь у першій лізі - ось мої перспективи»

Воротар Давидов відносно недовго грає у футбольній команді Дніпродзержинська. Проте вже встиг зарекомендувати себе як надійний, упевнений в собі голкіпер, не раз рятуючи команду від, здавалося, неминучого гола і отримуючи заслужені оплески глядачів. На прохання вболівальників цей симпатичний молодик відповів на запитання прес-служби клубу ФК «Сталь».

-Олександре, якщо відверто, чи ти задоволений результатами першої половини сезону?
-Якщо відверто - ні. Вважаю, що «Сталь» займає не ту позицію, на яку заслуговує. Ми втратили очки в Донецьку з «Олімпіком», а також удома в матчі з «Олкомом».

- Хто ж винен? Невже лише судді?
- Ні, звичайно. Але, знаєте, не раз помічав, що чомусь саме до «Сталі» арбітри часто нелояльно ставляться, з якоюсь пристрастю. Тож частка їхньої провини в нашому «лише» третьому місці, думаю, є, і чимала. Усі тепер надії на те, що залишилися вісім матчів. А те, що наша команда може цілком претендувати на вищі місця, - поза сумнівами. Згадайте гру з ФК «Полтава»!

-Як ти думаєш, чому навіть досвідчені голкіпери все ж пропускають?
-Цікаве запитання. Якщо згадати таких відомих, як Рева, Шовковський або Богуш, то, думаю, помиляються вони здебільшого випадково. Випадок! Хоча бувають (воротарі теж люди) і у них помилки.

- А може, причини просто в елементарній неготовності воротаря до гри? Ну, приміром, погуляв учора, розслабився трохи.
-Ні, звичайно. Кожна гра - це особливе налаштування, це - серйозна підготовка, суворий контроль з боку тренерів за кожним гравцем.

-Це - у вищому ешелоні. А в командах рівнем нижче, зокрема в другій лізі?
- Усе одно - ні! Якщо рівнем нижче, то тут помилки у воротарів бувають просто через відсутність належної професійної підготовки. І це зрозуміло: наскільки мені відомо, далеко не в усіх команд, у тій же другій лізі, є належні умови для підготовки.

-Воротаря в грі можуть у будь-який момент ударити, збити з ніг, травмувати. Як здолати страх жорсткого зіткнення, страх болю?
-Це, напевно, залежить від самої людини. Я за вдачею - боєць, мене так навчали. Заради команди, заради перемоги зроблю все, навіть, якщо потрібно, кинуся в ноги супернику, ризикуючи отримати удар.

- Отримував?
-Бувало.

- Як ти справляєшся з болем?
-Тут якихось рецептів немає - кожен по-своєму переживає ці хвилини, коли йому боляче, а потрібно вставати, бо гра триває. Що вдієш? Напевно, якось потрібно переступити - через біль, через самого себе. Я в такі моменти чомусь згадую рідних: усмішку мами (вона завжди дуже хвилюється за мене), погляд батька. І, знаєте, - допомагає! Встаю і знову йду у ворота.

-Розкажи коротко про сім'ю, батьків і близьких.
-Народився я 22 роки тому в колишній НДР, де служив офіцером мій батько, причому, на світ я з'явився останнього дня його служби! Пізніше сім'я повернулася до Дніпропетровська, де живе донині. У мене є рідний брат, старший. Але до професіонального футболу він не має жодного стосунку, хоча поганяти м'яча любить. А ось тато грав! І теж воротарем - у команді заводу ім. Петровського, де після служби працював 15 років. Отже, професія футбольного воротаря - це у мене, можна сказати, на генетичному рівні.

-Але чому саме футбол, а не, скажімо, кікбоксинг або карате? Ти кремезний, міг би і у волейбол чи баскетбол грати.
-Не знаю. Сподобалося! Ще в школі, в першому класі, друг загітував записатися до секції футболу. Так от, моїм найпершим тренером був колишній воротар. Думаю, це теж зіграло певну роль. Коли ще хлопчаком уперше встав у ворота, вперше відбив важкий м'яч, відчув - це моє!

-Як далі склалося життя і спортивна доля?
-Було навчання в дніпропетровській ДЮСШ-12, де пізнавав абетку футболу. Була поїздка до Південної Кореї на міжнародний молодіжний турнір, де наша українська збірна стала призером, а я, воротар, у фінальній грі взяв два пенальті. У Кореї мене навіть нагородили як найкращого воротаря турніру. Напевно, тоді, після першого великого успіху, раптом зрозумів, що без футболу я - ніхто.

-Потім, наскільки відомо, було усе не так успішно...
-Спробував грати в «Кривбасі» - спочатку в молодіжному складі, а потім у дублюючому. В дублі провів дуже мало ігор, перебуваючи здебільшого на лавці запасних. Така система була: воротарі основного складу мусили напрацьовувати ігровий досвід у дублюючому. Ні розкритися, ні показати себе я так і не зміг. Тому й пішов. Потім був на перегляді в запорізькому «Металурзі». Знову не вийшло. Вочевидь, у керівництва команди відносно мене була своя думка. Був деякий час у «Дніпрі-75», але звідти пішов через фінансові проблеми в команді. Щиро кажучи, дуже переживав. Аж тут мені порадили пограти в команді «Авіо» - її створила одна з будівельних фірм Дніпропетровська. 2008-го команда стала чемпіоном області, срібним призером Кубка Дніпропетровщини. Отже, саме там я багато чого навчився, багато що зрозумів як воротар. Більше того, завдяки «Авіо» я отримав запрошення в «Сталь».

-Тож треба дякувати «Авіо»?
-Так. І всім моїм колишнім тренерам - Юрію Чумаку (він тепер головний тренер «Кременя»), Геннадію Жилкіну (він зараз асистент головного тренера «Кривбасу») - я дуже вдячний. За науку!

-І - останнє питання: як ти уявляєш своє майбутнє у футболі?
-Контракт зі «Сталлю» у мене закінчувався. Але я вже уклав нову угоду з керівництвом клубу. Отже, своє футбольне майбутнє пов'язую лише з Дніпродзержинськом. Зазирнути далі у майбутнє? Не знаю, життя покаже. А раптом «Сталь» вийде до першої ліги! Хіба це не перспектива?!


Олександр ГОРБАЧОВ, газета «Український футбол»