Тераси – трибун окраси: топ-5 славнозвісних стоячих трибун Європи

У футбольній Англії рік, що настав, знаменує собою повернення олдскульних стоячих трибун після майже 30-річної перерви. У колисці футболу відтепер за іграми знов можна спостерігати, стоячи на спеціальній терасі. Повернення до витоків у країні, знаній своїми традиціями, радо вітається у фанатському середовищі. «Геть незручності, перед нами знов – огром можливостей!» – не приховують задоволення татуйовані завсідники терас. Та, хай якими фан-традиціями може похизуватися Туманний Альбіон, на перше місце серед стоячих трибун я поставлю аж ніяк не британську споруду.

1. Die Südtribüne, стадіон «Сигнал Ідуна Парк», Дортмунд

О, ця «Жовта стіна», як її звуть уболівальники, завжди (ну, коли немає ковідних обмежень) переповнена! 25 000 уболівальників там можуть розміститися спокійнесенько (та чи пасує тут це слово?) на матчах внутрішніх змагань (офіційна місткість – 24 454). Нині це – найбільша фан-тераса в Європі! Як колись зазначив відомий голкіпер Роман Вайденфеллер, «Якщо вона в тебе за спиною, це неймовірне відчуття. Та якщо вона проти тебе, це неабияк тисне!» Вайденфеллер знає, про що каже, адже він відіграв чимало матчів у складі «Боруссії», натомість виходив на поле «Сигнал Ідуна Парк» грати й проти господарів – у складі «Кайзерслаутерна». А назагал стадіон дортмундської «Боруссії» вирізняється тим, що є чи не рекордсменом за кількістю косметичних (і не надто косметичних переробок) в Європі. Від часу відкриття (квітень 1974 р.) місткість цієї арени коригувалася 9 (!) разів. У 1992 р. зокрема на північній трибуні замість стоячих місць було зведено сидячі (місткість стадіону зменшилася одразу на 11 000), а от південну трибуну фанати ображати не дають. Хіба що кількість місць на ній зменшилася десь на 1500 вже на початку ХХІ ст.

«Сигнал Ідуна Парк» є найвідвідуванішим стадіоном континенту, а кількість проданих сезонних абонементів неоднораз перевищувала захмарну цифру в 50 000, а інколи сягала й 55 000! Чималий внесок у це неабияке досягнення зробили завсідники Die Südtribüne.

Були серед них і одіозні особистості, чого там. Зокрема один із лідерів угруповання Borussenfront Зігфрід Борхардт на прізвисько СС-Зіггі. Окрім фанатської діяльності, він вів і діяльність політичну, зокрема був активістом ультраправої Вільної німецької робочої партії, навіть був депутатом у Штадтраті – Міській раді Дортмунду. Помер торік у 68-річному віці. Його послідовники та соратники є на Die Südtribüne, та не становлять там, використовуючи політологічну мову, більшості. Панівною силою на Die Südtribüne є ультрас-угруповання The Unity. Його представники, до речі, не приховували свого обурення через 50%-ве обмеження стоячих місць, чимало дискусій довкола якого точилося в Німеччині торік. «Це є більш символічним, ніж пандемічні аспекти», – зазначали вони в спеціальному зверненні на своєму сайті. А тепер з огляду на поступ штаму омікрон завсідники Die Südtribüne перебувають в очікуванні можливості повернення на улюблену терасу.

2. Spion Cop, або Cop Stand, стадіон «Енфілд Роуд», Ліверпуль

Ця трибуна веде свою історію ще з 1928 р. Місткість – 27 000 осіб, проте неоднораз там збиралося понад 30 000 найпалкіших прихильників «Ліверпуля». Стоячих місць позбулися, як і скрізь в Англії, в 1994 р. А в славетні 1970–1980-ті рр. ця трибуна гриміла на всю Європу, тамтешні фани своїм хоровим співом тиснули на суперників. Казали навіть, що, мовляв, сама ця трибуна здатна засмоктувати м’ячі до воріт суперників мерсисайдців.

Назва зумовлена історичними подіями Другої англо-бурської війни, в 1900 р. в ПАР точилися запеклі бої за пагорб під назвою Спайон Коп. Такі трибуни на англійських стадіонах відзначалися крутим нахилом, наче справді на пагорбі, й під подібними назвами їх існувало чимало (лише в Англії більш як два десятки!). Та найвідомішою була, безумовно, Spion Cop, або Cop Stand на «Енфілд Роуд». Як зазначає відомий британський дослідник фан-тематики Дугі Брімсон, «копайтс» (себто завсідники цієї трибуни) не відзначалися надмірною жагою до насильства, натомість «їх репутація зростала завдяки почуттю гумору, особливій пристрасті, фірмовому ґвалту». Вони достоту сліпма упадали за «Ліверпулем». Ну, а про те, як стояча трибуна співала славнозвісний You'll Never Walk Alone, має бути окрема й некоротка розмова якось іншим разом.

3. West Stand, стадіон «Олд Траффорд», Манчестер

О, в 1980-ті рр. на West Stand, або, іншими словами, на «Стретфорд Енд» (назва – на честь 50-тисячного містечка неподалік стадіону), або «Стретті» коїлося справжнє шаленство! На тій терасі щоматчу, стоячи, палко підтримувало свій улюблений «Манчестер Юнайтед» близько 20 000 вболівальників. Тоді заміряли рівень галасу цієї трибуни: так він був більшим, ніж ревіння під час зльоту літака Boeing 747. А 2 травня 1992 р. було зіграно останній у ХХ ст. матч за наявності стоячої трибуни: МЮ виграв у «Тоттенхема» з рахунком 3:1.

Славнозвісним завсідником «Стретфорд Енд» був Тоні О’Ніл, автор двох автобіографічних книжок «Генерал «Червоної армії»» (побачила світ у 2004 р.) і «Чоловіки в чорному» (видана в 2006 р.). Він зокрема наголошує на тому, що фанати МЮ ніколи не мали справ із «Національним фронтом» – британською націоналістичною партією. Не дивно, адже назва хуліганського угруповання Red Army (за багатьма свідченнями, зародилася в 1967 р. під час виїзного матчу МЮ проти «Вест Хема») красномовно свідчить про те, якому політичному крилу віддавали свої симпатії ті армійці. Робочий клас, що й казати! Подейкують, що в 1970–1980-ті ті хлопці виконували на стадіоні й гімн колишнього СРСР. А в новітні часи його вже цілком офіційно вмикали на «Олд Траффорд» по закінченні переможних для МЮ матчів.

«Стретфорд Енд» – величезна трибуна за воротами на «Олд Траффорд» – стала нашим форпостом. Вона швидко набула статусу скандально найвідомішої у футболі назагал. Дорослі попереджали: «Лише не на Стретфорд Енд»!.. Фанати… збиралися групами по районах, і в кожної було своє місце на «Стретті». Селфордські, приміром, займали місця праворуч від тонелю. Незабаром усі угруповання знали одне одного, але водночас не завжди ладнали між собою. Протистояння між бандами було частиною нашого життя», – пише О’Ніл у «Генералі…».

Міжусобиці міжусобицями, а от «Стретфорд Енд» одного разу не врятували: в далеких 1960-х його захопили фани «Евертона». Щоправда, свідків тієї сумної для фанів МЮ події нині практично не залишилося, і в Манчестері про це нечасто розпатякують. Та до фольклору фанів «Евертона» та подія ввійшла надовго.

Ще одна відома постать в середовищі фанів МЮ – Едді Біф. У 2006 р. він в інтерв’ю фанату-літератору Кассу Пеннанту для книги «Топ Бойз» сказав: «Стадіони суто з місцями для сидіння, може, й виглядають красиво, та насправді це – відстій. Варто зробити на стадіоні спеціальну зону з обмеженою кількістю місць, де би люди могли стояти».

4. Tribuna Sur, «Сантьяго Бернабеу», Мадрід

Ще наприкінці 1940-х рр. «Нуево Естадіо Чамартін» (попередня назва стадіону, нині відомого як «Сантьяго Бернабеу») міг надати місця 47 500 вболівальникам, які залюбки спостерігали за іграми, стоячи. А загальна місткість арени того часу становила 75 145 глядачів. У половині 1950-х домашня арена «Реала» здатна була вмістити 125 000 глядачів, приблизно половина з цих місць була призначена для «стійких» вболівальників. Інчас «Реала» брали кількістю! Перед чемпіонатом світу 1982 р. було проведено реконструкцію арени й, згідно з вимогами ФІФА, не менш як 2/3 місць на стадіоні мали бути сидячими, а в 1998 р. місць для стояння на «Бернабеу» не залишилося. Угруповання ультрас «Реала» Ultras Sur здавна окупувало південну трибуну, організаційно оформившись у 1980 р. Стоячи впродовж усього матчу, хлопці палко підтримували команду. Коли ж «Реал» забивав голи у ворота, що були біля тієї трибуни, фани намагалися наблизитися до улюбленців, що святкують взяття воріт. У посттерасний період взаємини між лідером Ultras Sur і президентом «Реала» Флорентіно Пересом геть зіпсувалися. Може, на це якось вплинув той факт, що тепер на найбільшому стадіоні Мадрида вже немає стоячих трибун? Пішло колишнє взаєморозуміння.

5. Nordkurve, «Боруссія Парк», Мьонхенгладбах

16 145 стоячих місць на терасі гладбахського стадіону. На відміну від інших трибун і стадіонів, представлених у нашому хіт-параді, цю арену зведено вже в ХХІ ст. – в 2004 р., й стоячі місця (й чимало!) було передбачено не здавна, а в нашочасся.

Квитки на стоячі місця коштують у Гладбасі від 14,50 до 17 євро. Найдешевше сидяче місце обійдеться вболівальнику в 19,90 євро. Відмітна риса фанів гладбаського клубу – високий рівень організації підтримки улюбленої команди. Nordkurve впродовж усього матчу підганяє «жеребців» уперед, хай яким би був рахунок.

Проте, на жаль, нині не те що стояти, а навіть сидіти на трибунах німецьких стадіонів під час матчів бундесліги не можна – омікрон вирує! Як емоційно написав один з уболівальників «жеребців» у соцмережах: «Я прагну стояти на Nordkurve зі своїми товаришами, й обмеження – це вкрай погано. Звісно, 10 000 глядачів – краще, ніж 300, але це все одно не для мене». А підспівувати славнозвісні We are Borussia та You'll Never Walk Alone, звісно, «краще хором». Могутнім хором! В якому головні голоси зібрані в 16-му блоці («пісенній секції», як його називають) стадіону й входять до ультрас-угруповання Sottocultura.

***

Хай вибачать North Bank Stand на лондонському «Хайбері», Railway End і Spion Cop на «Віндзор Парк» у Белфасті, The Paddock, Park End і Gwladys Street на «Гудісон Парк» у Ліверпулі, Holte End на «Вілла Парк» у Бірмінгемі тощо. Ці тераси так само пройшли тернистий і подеколи жертовний шлях, та, як на мене, за енергетикою та впливом на події на полі все ж таки програвали тим, які ввійшли до мого хіт-параду. Чому тераси набули популярності свого часу? Попит на футбольне видовище зашкалював, а похизуватися тугим гаманцем міг аж ніяк не кожний симпатик футболу. Натомість власникам клубів вигідно було розширювати коло прихильників їх дітищ. Тераси були своєрідним виходом із цієї ситуації, адже квитки туди були дешевими (робітничий клас міг собі дозволити), водночас масовість було забезпечено. Та й більшість людей куплять більше футбольного краму, залучать дедалі більше нових парафіян до футбольних споруд. Щоправда, гонитва за цією демократичністю з дальнім прицілом де-не-де була мало не злочинною, адже часто-густо рівень безпеки на таких дерев’яних терасах, що височіли на нестійких курганах, був замалим. Утім, хай там як, а першочергове завдання – погамувати футбольну спрагу в якнайбільшої кількості охочих – вони виконали. Нині до питань безпеки ставляться куди серйозніше, й сучасні тераси – максимально зручні для перегляду футболу. Доповідь Тейлора (реакція на трагедію на стадіоні «Гілсборо», коли в тисняві загинуло близько сотні вболівальників «Ліверпуля») на межі 1980–1990-х рр. винесла вирок небезпечному розташуванню глядачів, і в останньому десятиріччі минулого століття англійські стадіони було обладнано місцями суто для сидіння.

Та традиція – велика річ. І тепер, що називається, знову повернуло на інше, або на колишнє. Нинішній ренесанс терас – це така собі подорож у минуле – туди, де «грали справжні зірки», «ціни на квитки не сягали хмар», а «менеджери та гравці були ближчими до народу». Це я цитую британське фанство поважного віку. Подорожуймо?!

Олексій РИЖКОВ