Італія без гравців Ювентуса – звитяжний рецепт чи випадковий збіг?

Чимало оглядачів виокремлюють перемогу «Скуадри Адзурри» над збірною Франції, очолюваною Зінедіном Зіданом, як кращий її матч із часів тріумфу на Euro на початку 2020-х. І справді, підопічні Роберто Манчині виявили характер, жагу до перемоги, командний дух і неабияку майстерність, здолавши вічних конкурентів-сусідів із рахунком 3:1. Та, святкуючи видатну звитягу, футбольна Італія раптом усвідомила, що до неї не доклався жоден гравець «Ювентуса». Воротар Гульєльмо Вікаріо був принаймні в заявці на матч, а Федеріко Гатті, довикликаний у «Скуадру» в останній момент, навіть не спромігся до тієї заявки потрапити.

Історичні прецеденти? Ну 3 роки тому проти англійців італійська збірна вперше за 29 років грала без жодного гравця «Юве» ані в старті, ані на лавці запасних. Якщо заглибитися в історичні нетрі, то можна й ще відшукати щось подібне. Та все ж, та все ж… Усі чотири світові чемпіонства італійців (1934, 1938, 1982, 2006) були осяяні й багато в чому зумовлені саме майстерним «ювентійством», що запалювало в її складі. А тепер от модель ItalJuve, схоже, якщо й не йде в небуття, то принаймні бере певну історичну павзу.

Причини? Власне, туринці кожного трансферного вікна звертають свою пильну увагу на іноземців, водночас воліючи позбавитися власних молодих талантів на кшталт Ніколо Фаджолі, Фабіо Міретті чи Ніколо Савони. На противагу конкурентам «Інтер» збагачується талановитими італійцями (хоча раніше був щільно нашпигований саме іноземною присутністю). Й, скажімо, Федеріко Дімарко, як засвідчила гра з французами, може вийти на поле та одразу виявити себе як суперсаб, відзначившись суперовим асистом. Йому на допомогу - те, що гра проти Франції пройшла на домашньому для його клубу міланському стадіоні, який небезпідставно звуть «чи не найвеличнішим храмом спорту».

Три поспіль невиходи на чемпіонати світу в поєднанні з рекордною безпрограшною серією та єврочемпіонством явили собою таку парадоксальну суміш, що, спробувавши її на смак, на Апеннінах пішли всупереч багаторічній традиції. Як там писали оглядачі, «Ювентус» - це справжнє мірило кальчо на довгі десятиліття вперед». «Мірило» нині без Ліги чемпіонів, тому збірна в прагненні подолати смугу невдач, фактично проігнорувала послуги гравців із туринською пропискою. Звісно, глобальні висновки не можна робити на підставі однієї гри, ба навіть одного групового турніру Ліги Націй, то все ж тенденція накреслилася чітка. Як писав Гербі Сайкс у своїй праці «100 років італійській футбольній династії "Ювентуса"»: «Вірити в «Юве» означає взагалі «вірити» в фундаментальному сенсі слова». Проте нині віра в збірну аж ніяк не корелює з вірою в «ювентіні». Крім того, британець називає «Ювентус» «наймогутнішою спортивною метафорою Італії». Та тепер виходить так, що сучасна «Скуадра Адзурра» залишила ту метафоричність в минулому як гальмо, що не дає змоги рушати вперед?

Звісно, квапитися з глобальними висновками не слід. Джованні Трапаттоні порівняв туринський клуб із «семиголовим драконом»: «Виріжеш одну голову, одразу з'являється інша, «Ювентус» ніколи не здається, а сила «Ювентуса» в традиціях». Що ж, схоже, традиція ItalJuve - залучення до своїх біло-чорних рядів найталановитіших італійців (давній приклад Роберто Баджо дотепер перед очима) - стає на «Стоп». Проте, як виявляється, для національної збірної це не проблема, а шлях виходу з кризи. А чи буде це проблемою для самоідентифікації самої «Старої Синьйори»? Чи не відвернуться від неї численні симпатики, італійці до мозку кісток (ну ті, що шанують спагеті, піцу, вино тощо), однієї чудової днини не побачивши в старті жодного співвітчизника? Чи коли відновляться від травм Андреа Камб'ясо, Мануель Локателлі, то біло-чорна картина засяє новими барвами? А «зебри» й справді стануть тим семиголовим драконом, про якого каже Трап? Крають мене сумніви, що все буде так просто. Однак і тенденція до мінімізації італійської присутності в складі «б'янко-нері», мені здається, найближчими роками зміниться. Тому запорукою - численні успіхи італійців на юнацькому та молодіжному рівні в останні роки й беручкість керівництва «Юве», хай хто б його репрезентував. А неювентійська переможна рецептура збірної - так, на сучасному етапі й лікування симптомів, й оздоровлення організму. Проте справжнє стратегічне одужання «Скуадри» впродовж найближчих 5-7-ми років, як на мене, без посланців «Старої Синьйори» не обійдеться.

Олексій РИЖКОВ