Ми обіцяли порвати зад збірної Північної Ірландії, але не вберегли свій

Іноді краще жувати, ніж говорити. Це я про передматчеві слова Миколенка, який виніс у публічну площину свій діалог з одноклубником по «Евертону» - північноірландцем Гремом, якому Віталій пообіцяв «надерти зад» у матчі збірних.

А вже коли сказав таке привселюдно, то намагайся хоча б тримати своє слово. Але не тут-то було.

Особисто для мене стала неприємною відвертістю гра в Белфасті одного із найстабільніших гравців нашої збірної останніх років - цього самого Миколенка. Провалив він цю гру.

Хоча, з іншого боку, напевно, дуже складно виявитися одному в білому костюмі, коли всі твої партнери (окрім лише за доброю звичкою Трубіна) одягли робочі спецівки.

Цей поєдинок був зіграний нашою командою практично під копірку до двох попередніх - проти цієї ж Північної Ірландії та Угорщини. Тому можна говорити не про випадковість результату, а про закономірність.

А закономірність така: нинішня збірна України - посередня команда, і нинішній головний тренер збірної України - не лише не чарівник, а й посередній тренер.

На тлі цього непоказного висновку моветоном виглядають не лише передматчеві обіцянки Миколенка, які тепер стали притчею в язицех, а й безпосередня підготовка нашої команди до цього матчу.

Навіщо було город городити в Минаї, завішувати банерами периметр поля від стороннього погляду, навіщо треба було цей периметр поля огороджувати приватними охоронцями? Ми що, готувалися до фіналу чемпіонату світу? Так начебто й ні. І якщо ми все одно не втрималися від понтів, то потрібно хоча б намагатися їм відповідати.

Не треба бути Мальдерою, щоб стверджувати, що у нашій групі зібралися суперники приблизно рівні за класом. Отже, боротьба мала вестися до останнього туру, з приблизно рівними шансами на успіх.

Проте за фактом боротьби як такої й не вийшло. Де факто все вирішилося за два тури до кінця турніру, де юре - за тур. Наша команда та збірна Сакартвело виявилися зайвими на цьому святі життя. І максимум, що нам світить за підсумками останнього туру - зберегти прописку у дивізіоні В.

І якщо на даний момент ми можемо собі дозволити, слідом за Мальдерою, стверджувати, що не можемо навіть думати про пониження в класі, то з жеребкуванням на Євро-2028 ми конкретно всілися в калюжу.

Тепер ми точно будемо вибиратися з третього кошика, що автоматично означає наявність у групі двох опонентів, які будуть вищими за нас за рейтингом, і, швидше за все, за класом. А це, знову ж таки, автоматично може означати головне: що наша команда, яка не має запасного аеродрому у вигляді перемоги у своїй групі ЛН, і має посередній вигляд, навряд чи займе в такій групі місце вище третього при лише двох, що дають право і надію.

Усе, приїхали, поїзд далі не їде...

А як все добре починалося! Якою була ейфорія після того, як збірну покинув Сергій Ребров. Потрібно віддати належне Сергію Станіславовичу: так налаштувати проти себе абсолютно всіх потрібно справді не лише зуміти, а й дуже добре постаратися.

Після Реброва будь-який, абсолютно будь-який більш-менш впізнаваний для нас фахівець мав би вигляд месії. Мальдера мав такий вигляд.

А тут ще й Польщу ляснули у дебютній грі італійця, а тут ще й Угорщину на виїзді здолали у першому офіційному матчі італійця. Шик, блиск, краса!

Зізнаюся, я сам потрапив у приємну прострацію після перемоги нашої команди у Будапешті. Так, я розумів, що в майстерності ми мадярам поступилися, але чорт забирай, як же ми билися тоді!

Ну, на цьому все. Далі ми вже й не билися, і не грали. Якщо не брати до уваги незавершену гру проти данців, то під керівництвом Мальдери національна збірна України добре провела лише два вищезгадані матчі. В інших було погано.

І винні в цьому «погано» як самі футболісти-пустомелі, котрі обіцяють «порвати зад», так і наш тренер, «неперевершений новатор і тактик», який, попри здоровий глузд, продовжує свої незрозумілі експерименти.

У надважливому, у фактично найважливішому матчі, в якому, у разі успіху, ми могли претендувати на щось більше, ніж маємо зараз, Мальдера знову взявся грати в солдатики. Забарний на правому фланзі оборони - навіщо тоді було викликати Крупського, Судаков на лівому фланзі півзахисту, а правому - Кащук. І Яремчук, який практично не має ігрової практики, - на вістрі атаки.

Так, я розумію, що зараз у нас справжній кадровий мор, але водночас розумію і те, що Мальдера не зумів оптимально скористатися підручним «матеріалом».

Після гри він скаже, що його команді забракло «інтенсивності». А над чим ви, Андреа Луїдживич, тоді працювали в Ужгороді, в обстановці цілковитої таємності? І що, рівень Північної Ірландії такий надхмарний? Адже ця команда практично з гравців Чемпіоншипу складається, причому не найуспішніших, а у нас двоє - з АПЛ, один - з гегемона Ліги чемпіонів.

Висновок, окрім озвученого вище, може бути лише один: Мальдера виявився неготовим до такого виклику. Можливо, як аналітик, як асистент, він і непоганий, але як повноцінна одиниця - поки повний мінус.

Я чудово розумію, що зараз із іноземців до нас до збірної можуть піти лише такі - чи то безрідні, чи то друзі глави УАФ. Але тоді виникає цілком резонне питання: навіщо було міняти шило на мило, адже навіть на тлі тотально зненавидженого Реброва Мальдера виглядає на даний момент лузером.

І навряд чи непрограш його команди в останній грі сезону ЛН здатний змінити враження.