Від Остапа Вишні до Сергія Жадана: українські письменники-вболівальники

27 жовтня Україна відзначає День української писемності та мови. Відзначає, як це заведено в нас останнім часом, радіодиктантом, до якого додають словосполучення «національної єдності». Шкода, але зчаста трапляється так, що диктант замість об'єднувати - навпаки - спричиняє силу-силенну суперечок: мовляв, хто це його читає, чому в такому темпі, що це за тексти, то багато діалектизмів, то запроста мова. Хай там як, а захід проводять, чиновництво може поставити позначку, що роботу здійснено, ті, хто написав, ретельно підраховують кількість помилок, ті, в кого їх мінімум, тішаться та самостверджуються. Я ж цього дня хочу згадати представників українського красного письменства, які в різночасся були завсідниками стадіонів і не пропускали трансляцій матчів улюблених клубів. Одне слово, тих літературних авторитетів, яких улюблена футбольна команда надихала, стимулювала, а інколи дратувала, коли-не-коли вибішувала й уряди-годи огортала сумом.

Перевесники ХХ сторіччя

Своє серце футболу назагал і київському «Динамо» зокрема киянин Максим Рильський віддав задовго до того, як улюблена команда вийшла на провідні ролі в радянському футболі. В юності Рильський активно грав у футбол, а в зрілі роки часто-густо підтримував динамівців на трибунах стадіону. Й емоцій знаний поет, академік, депутат п'ятьох скликань не шкодував: бурхливо радів голам, обурювався суддівством, критикував гравців за згаяні нагоди - все, як належить.

Доклав він свого авторитету й до популяризації слова «вболівальник» в українській мові на противагу хибному варіанту «болільник». Що казати, в мене дотепер зберігся давній значок із написом «Д Київ болільник», та й деякі колеги Рильского доклалися до популяризації помилкової форми. Онук Максима Тадейовича успадкував від діда залюбленість у гру мільйонів і зчаста згадує, що за його дитячими футбольними баталіями в Голосієві пильно спостерігав дідусь.

Уродженець Умані Юрій Смолич грав у футбол змалечку, захищав зокрема кольори ЖКФ (Жмеринської команди футболістів), діяв на позиції центрфорварда. Про це зокрема йдеться в романі «Наші тайни». Прикметно, що антивоєнні наративи немовби вкладаються Смоличем у вуста всієї футбольної команди. Спортивний змаг там протиставлений воєнним діям. У спогадах «Я обираю літературу», написаних уже в 1970 р., Смолич наголошував: «Футбол збуджує почуття патріотизму в людині». В другій половині ХХ ст. Смолич зажив неабиякого авторитету у футбольних і вболівальницьких колах. Тому красномовне свідчення - звертання газетярів до письменника з проханням прокоментувати той чи інший матч для преси. Так, кореспондент «Спортивної газети» в 1969 р. взяв коментар у Юрія Корнійовича в перерві виїзного для киян матчу Кубка чемпіонів проти віденської «Аустрії». Кумедно те, що Смолич розкритикував віденців за спроби створювати штучний офсайд. На думку літератора, «це неспортивно». Гру киян до перерви назвав «трохи хаотичною», однак висловив упевненість, що «наші переможуть». Так, зрештою, і сталося (2:1).

Рильський зі Смоличем на пару навернули до футбольної віри й Остапа Вишню (Павла Михайловича Губенка). Власне, про це згадує сам Смолич, підкреслюючи, що до 60-річного віку знаний сатирик на стадіон був не ходок і до футболу, в принципі, був байдужісінький. Та вмовив Корнійович таки колегу піти на матч. Вишня ще поторгувався, питаючи, чи буде, мовляв, пиво по закінченні гри. Довелося Смоличеві пообіцяти аж два кухлі пінного.

У «Розповіді про неспокій» Смолич пише про ту гру й те, що сталося надалі: «Ми сиділи на стадіоні «Динамо», і матч був для мене зовсім зіпсований. Павло Михайлович щохвилини питав: а нащо він б'є м'яча туди, а не сюди, а чому вони всі разом побігли, а чого той свище, а руками хіба не можна абощо?.. І ще десятки подібних запитань абсолютного профана і людини байдужої до гри. Для болільника такі запитання - майже смертельні.

Коли ми виходили з матчу, Павло Михайлович запитав: а коли наступний матч?..

Після того - аж до самої смерті - Павло Михайлович не пропустив жодного матчу на першість і на кубок, ходивши не лише на змагання основних складів, але й на гри дублерів.

Теорію футбола - всі стилі гри, всі види футбольної тактики та стратегії - Павло Михайлович опанував досконально, фантазував у цій царині - теж віртуозно, і взагалі більш пристрасного та заповзятого футбольного болільника мені рідко доводилося зустрічати, а футболістів тогочасного складу київського «Динамо» Павло Михайлович любив ніжно й турботливо. Скільки мені відомо, і гравці київського «Динамо» були навзамін палкими «вишніанцями».

Ну, власне, сам Вишня якнайширший спектр уболівальницьких емоцій - від «Лазять по полю, як сонні мухи» до «Можуть бути чемпіоном» - описав в усмішці «Удар! Іще удар!». До речі, емоція щодо ймовірного чемпіонства описана класиком сатиричної прози задовго до першого чемпіонства «Динамо»: до нього, на жаль, Остап Вишня не дожив, а ось свідком першого кубкового тріумфу киян (у 1954 р.) став.

Й із невеличкою натяжкою представником цієї самої генерації можна вважати багаторічного головного редактора журналу «Вітчизна» Любомира Дмитерка. От що згадувала його донька Оксана: «Окреме місце в житті батька займав футбол - він був неймовірним уболівальником, шалено любив цю гру. На початку 1960-х років на громадських засадах виконував обов'язки заступника Голови Федерації футболу України. Мене, зовсім ще маленькою, водили на всі матчі київського «Динамо» - допоки дорослі вболівали на трибуні, я у них у ногах гралася з камінцями. А потім стала такою ж запеклою уболівальницею».

Шістдесятники-літератори на підтримку шістдесятникам-футболістам

Покоління, чиї активні роки припали на добу відлиги, закохалися і в київських динамівців-шістдесятників, які своїм чемпіонським огромом у те десятиріччя перервали московську гегемонію.

Гуру українського перекладу, людина, яка володіла більш як двома десятками мов, Микола Лукаш був достоту фанатичним футбольним уболівальником. «Яке море емоцій!» - казав він про футбольне вболівання. Матчів київського «Динамо» він практично не пропускав, активно підтримуючи улюблену команду на трибунах. На гру-відповідь Кубка чемпіонів проти «Селтіка» в 1967 р. квитка в нього не було. Та й їх узагалі не було: ані в касах, ані у бариг. Зрештою, потинявшись перед стадіоном, знаний перекладач переліз через високу шпичасту огорожу й усе ж таки потрапив на трибуни.

Відданим прихильником київського «Динамо» був Павло Загребельний. Його літературні герої переймаються тим, що «десь зараз десятки тисяч ошалілих від щастя киян вітають футболістів «Динамо» з виграшем». У романі «Південний комфорт» герої вимірюють далечінь свого перебування відстанню до бази київського «Динамо», а в романі «День для прийдешнього» поспішають підбити підсумки архітектурного конкурсу, бо на той день було призначено гру київського «Динамо» проти «Зеніта», й спізнюватися на таку мегаподію не варто. Павло Архипович констатує: «Футбол став одним із масових психозів двадцятого століття. Футбольні ворота для багатьох - найбільша святиня». Перебільшення людини, що написала це в 1960-ті в Києві, й справді охопленому футбольною лихоманкою? Може, й так, але принаймні для наших теренів у тогочасся це твердження справді недалеке від істини.

Власне, цю лихоманку добре показує в «Тореадорах із Васюківки» ще один письменник-уболівальник Всеволод Нестайко, який також був палким прихильником «Динамо». Як же майстерно й літературно вивірено він описує ажіотаж під час гри киян проти «Торпедо» в 1960-ті! Й гасло тієї доби, вкладене у вуста одного з дорослих героїв: «Нормальна людина не може не любити футбол!».

Легендарною стала фраза Григора Тютюнника в листі до перекладачки Ніни Дангулової у 1972 р.: «А київське «Динамо» все одно поб'є спартаківців!». До речі, передбачення українського письменника справдилося: на початку тогорічного серпня кияни виграли в москвичів із рахунком 4:1! Самому Григору Михайловичу не судилося дожити до славних звитяг «Динамо» 1980-х: він укоротив собі віку на початку того десятиліття, навіть не побачивши знакової перемоги киян над червоно-білими 31 жовтня 1980 р. (історичний Геловін для «Спартака»!). Та все ж ота футбольно-вболівальницька вервечка в шістдесятників не переривалася і надалі. Більшість із них стали свідками й євротріумфів київського «Динамо» в 1970-ті й 1980-ті. Невзабарі після Чорнобильської трагедії 3 травня 1986 р., наступного дня після завоювання командою Валерія Лобановського другого для «Динамо» Кубка кубків Олесь Гончар записав у своєму щоденнику: «І виграли наші хлопці! 3:0! Блискуча перемога! Хоч якась розрада для Києва в ці дні…».

Сторіччя нинішнє, із фанством на одній хвилі

Наші сучасники, що входили в доросле життя в пізні 1980-х, коли на одній шостій частині світової суші стало дихати куди вільніше, вже не цуралися самого слова «фанат», а далі «ультрас». Сергій Жадан, який ізмолоду палко підтримував «Металіст», в своїй книжці Anarchy in the UKR прямо стверджує: «Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами і адреси котрих знайшов у газеті… Для мене відкрився дивовижний поморочений світ футбольних фанатів. Футбольні фанати збирали… програмки з футбольних матчів, клубні вимпели, довідники, значки, календарики, інший канцтоварний неліквід… Мені сподобалось бути фанатом, я відчував, як з кожним значком і з кожним вимпелом життя стає все більш повноцінним і внутрішньо виправданим». Жадан із гумором описує, як чергував в очікуванні листоноші й листів від колег за захопленням. «Листоноша мене побоювався», - згадує Сергій. Читаю, і пригадую себе в тій самій другій половині 1980-х, схожості - чимало!

Фоззі (Олександр Сидоренко) теж не пройшов осторонь уболівання. Цікаво, що в його фан-серці сусідували «Металіст» і київське «Динамо», що він називав «класичною харківською фішкою». А його пронизлива книжка «Червоні хащі» - поєднання щемливої людяності, хитромудрих витівок, самозречення людей похилого віку з футбольною пристрастю.

Відданий прихильник «Шахтаря» засновник донецького поетичного слему й автор славнозвісного роману «Бомжі Донбасу» Олексій Чупа, коли йдеться про футбол зарубіжний, підкреслює, що воліє підтримувати андердогів: «Мене не цікавлять гонорари та фінти Мессі, Роналду та решти глянцевих хлопчиків. Я обожнював людей типу Давідса та Ґаттузо, Скоулза та Недвєда, для яких футбол не перетворився на шоу-бізнес, а залишився в першу чергу спортом.
Саме тому я завжди співпереживаю командам типу Вельсу, Ісландії, Албанії.
Тим, хто не має великої футбольної історії, але здатен показати зуби та відірвати зірковим фраєрам шматок задниці».

Народжений у Бердичеві засновник видавництва «Адаптації» Дмитро Бєлов є палким футбольним уболівальником. Його літературна праця «Дебош на стадіоні», що побачила світ у половині 2010-х (на обкладинці - хлопець у шалику ФК «Харків») - це водночас і книжка про зниклі ілюзії, і про те, що надію вбити напрочуд складно. Й уже від перших рядків вона інтригує: «Спочатку я хотів бути футболістом, а потім у моєму житті з'явився алкоголь». Ну й у «Дебоші…» наявний філософський стрижень фанатської прихильності: «Якось не по-спортивному виходить, що я маю боятися вболівати за свою команду; це ж фашизм виходить».

Напередодні Euro-2012 вийшла з друку збірка «Письменники про футбол», де «літературна збірна України» (шалена одинадцятка!), поєднуючи художнє та публіцистичне, сповідується на футбольну тему. Юрій Андрухович майстерно описує свої відчуття від динамівських єврозвитяг 1975-го та 1986-го та розчарування від провалів 1976-го й 1987-го («жахлива, незрозуміла, каліцька, дебільна поразка від «Порту»). Й цікаве твердження Андруховича: «Футбол є фата-моргана. Ти йдеш і йдеш до поставленої мети, а коли здобуваєш її, назавтра виявляється, що тобі лише здалося, наче ти її здобув. Бо ти вже знову все втратив. У футболі неминуче настає оце завтра, в якому ти все втрачаєш». Отакий колобіг відчуттів гравців і вболівальників малює пан Юрій.

«…Я ходжу і буду ходити, тому що футбол дає нам надію», - схоже на маніфест твердження Сергія Жадана у новелі «Білі футболки, чорні труси» зі збірки «Письменники про футбол». Певно, краще про вболівальницьку пристрасть годі й намагатися сказати. Не втрачаймо надії і плекаймо мову!

Олексій РИЖКОВ