Гудісонський Газза. Як випивка і кокаїн вбили кращого таланта Евертона 90-х

Якщо уявити, що у вас з'явилася б можливість влаштувати опитування серед вболівальників «Евертона» на предмет виявлення найкращого таланта академії «ірисок» 90-х років минулого століття, то серед відповідей напевно з'явилися б імена Френсіса Джефферса, Майкла Болла або Річарда Данна. Кожен із них згодом пограв на рівні АПЛ, хтось досяг більшого, хтось меншого, але кожен залишався на видноті. А ось ім'я Біллі Кенні якби й зустрілося у респондентів, то свідчило б лишень про одне - ви натрапили на дуже відданого вболівальника «Евертона» зі стажем. Бо у молодого покоління ці ім'я та прізвище навряд чи викличуть хоч якусь емоцію, окрім хіба що подиву…

Біллі Кенні з легкої руки екс-форварда «ірисок» Пітера Бірдслі, який також пограв за «Ліверпуль», «Ньюкасл», «Манчестер Сіті» та збірну Англії (59 матчів, 9 голів), досить швидко отримав у «Евертоні» прізвисько «Гудісонський Газза» на честь легенди англійського чемпіонату тих років Пола Гаскойна. Вже у ранньому віці Кенні демонстрував безстрашний стиль гри, чудове бачення поля та найвищий рівень таланту. Його серед своїх підопічних хотіли бачити Алекс Фергюсон та Кенні Далгліш, але… Загалом успішна кар'єра молодого вундеркінда тривала вкрай недовго…

Буквально напередодні, 8 жовтня, в Англії вийшла книга про Біллі Кенні під назвою «The Goodison Gazza». Її автором став відомий журналіст видання The Guardian Джеймі Фехі, який виріс на тих самих вулицях Ліверпуля, що й наш сьогоднішній герой. У дитинстві Біллі та Джеймі часто грали на одному і тому самому футбольному полі, тому журналіст як ніхто інший знає Кенні, і зумів розповісти про нього дуже цікаву історію, розкривши насамперед найпотаємніші таємниці та «темні сторони» екс-вундеркінда «Евертона».

Біллі Кенні ріс у бідному районі Ліверпуля, а його родина не вирізнялася достатком. У якийсь момент хлопчик зрозумів, що йому дуже подобається футбол, і що в цьому виді спорту він здатен досягти успіху, проте шанс проявити себе там міг і провалитися - усе через крадіжку кози в циган, на якій юний Кенні попався та потрапив у поле зору поліції.

Але далі в його кар'єрі та житті почалася так звана «біла смуга». Все стало добре, а то навіть і аж надто добре. В 1992-му у віці 19 років Кенні дебютував за першу команду «Евертона» у чемпіонаті Англії. За декілька турів молодий хавбек взяв участь у домашньому для «ірисок» дербі проти «Ліверпуля», яке завершилося перемогою «Евертона» із рахунком 2:1. За підсумками того поєдинку Біллі визнали найкращим гравцем матчу, проте цей епізод відкрив свого роду «скриньку Пандори» у кар'єрі та житті молодого хавбека.

Керівництво «Евертона» одразу ж запропонувало підписати хавбеку новий контракт на покращених умовах, а Кенні вже за кілька годин вирушив святкувати яскраву перемогу в паб разом із друзями, де вперше у житті спробував кокаїн. «Я перейшов не ту білу лінію», - зізнається нині Біллі. «Моєю мрією із дитинства було обіграти «Ліверпуль» в мерсисайдському дербі. Коли мені це вдалося, я розслабився».

Кенні навчався у тій самій середній школі, що й Стів Макманаман, із яким наш герой також часто перетинався в дитинстві на футбольних майданчиках. Ще більш інтригуюче суперництво у Біллі виникало з майбутньою легендою «Манчестер Юнайтед» Раяном Гіггзом. З валлійцем, котрий діяв ліворуч на бровці, наш герой перетинався, граючи ще на правому фланзі.

«Ми обидва могли б стати найкращими гравцями матчу. Гіггз грав ліворуч, а я - праворуч, тому ми опікали один одного. Якби ви сьогодні запитали Раяна, хто найкрутіший хлопець, проти якого він грав, то я впевнений, що він відповів би: «Біллі». Все тому, що я здорово крутив йому хребта на полі, а він просто піднімався та обтрушувався. Він найкращий гравець, із яким мені колись доводилося грати на полі. Він був як газель».

Однак якщо Стів Макманаман опинився у «Ліверпулі», а Гіггз - в «Манчестер Юнайтед», то Біллі Кенні відхилив пропозиції обох цих клубів, вирішивши виступати за «Евертон» - команду, у якій на початку 70-х зовсім недовго грав його батько Біллі Кенні-старший.

Сьогодні можна лишень здогадуватися, що було б, якби тоді Кенні погодився піти в «Юнайтед» чи «Ліверпуль». Можливо, з нього й виріс би футболіст топ-рівня, якого розраховували згодом побачити експерти та скаути. Автор книги Джеймі Фехі зазначає, що ще у шкільному віці Біллі відрізнявся «надзвичайно розвиненим почуттям гри та прагненням до перемоги».

Сам Кенні підкреслює: «В юному віці я мав найкраще бачення поля, аніж більшість ровесників-півзахисників. Також я тренувався у жонглюванні м'ячем, наче одержимий, просто навколо багатоквартирного будинку, у якому мешкав».

Зрештою Кенні опинився в роздягальні першої команди «Евертона», де на початку 90-х панувала відверто токсична культура. Юний талант потрапив туди, де процвітав алкоголізм, а головний тренер «ірисок» того періоду Говард Кендалл, котрий також мав проблеми із надмірною пристрастю до випивки, не зміг або не захотів зупинити процес саморуйнування Біллі, що швидко почався на його очах…

«Говарду подобалося, коли всі його гравці випивали», - згадує Кенні. «У командному автобусі він сидів, поклавши ноги на стіл, у плавках-«будгі-смагглах», без верхнього одягу. Він підходив до мене й казав: «Біллі, йди-но сюди. Сідай, хлопче, сядь поряд. Випий келих цього Шаблі». До того часу, як мені потрібно було виходити із автобуса, я вже був зовсім п'яний».

В певний момент у кар'єрі Кенні почалися травми, а потім - «кокаїнові марафони з мільйоном нових друзів». У 1994 році після проваленого тесту на наркотики керівництво «Евертона» розірвало контракт із хавбеком, котрий колись вважався неймовірно талановитим. Після цього Білл спробував зачепитися за професійний футбол в «Олдхем Атлетік» та «Барроу», але за перших зіграв тільки 4 матчі, а за других й того менше - лишень 2.

У 1996 році, коли Біллі Кенні було усього-лишень 23, він де-факто завершив із футболом. Таке блискавичне падіння з Олімпу призвело до посилення алкогольної й наркотичної залежності. Не допомогли навіть два місяці реабілітаційного курсу в одній із дорогих клінік…

«Я так і не зміг змиритися із тим, що сталося. Це призвело до залежності, яка тривала 25 років. Я читав про мене, що «він був найкращим гравцем, який так і не досяг успіху». Я досі спустошений, і мені шкода себе, і вболівальників «Евертона». Мені знадобилися всі ці роки, щоб набратися сміливості та розповісти людям про те, ким я міг би стати. Я був озлоблений, я був постійно злий на себе. За 25 років в мене не було жодного гарного дня. У мене були суїцидальні думки, я проходив реабілітацію, сидів у лікарні. Про це неможливо було б написати… Але я написав. Я був злий, але зараз відчуваю, що гнів випаровується», - зізнається 53-річний Кенні, чия кокаїнова залежність закінчилася в день похорону його матері Белли 15 років тому.

За словами самого Кенні, написати біографію він наважився після того, як усвідомив, що досяг рівня, коли може давати корисні поради молодим футболістам.

«Зараз я просто хочу допомагати людям і бути кращою людиною, якою тільки можу бути. Що б я сказав молоді? Майте власні плани. Слухайте своїх батьків та найближчих родичів, оскільки вони дійсно бажають вам добра. Раніше я ходив гуляти із п'ятьма друзями, але в барі опинялося вже 50 хлопців. Я знав тільки п'ятьох із них. Зараз можу перерахувати своїх друзів на пальцях однієї руки. Моє дуже вузьке коло спілкування. Я тримаюся подалі від небезпечних людей, небезпечних місць та небезпечних речей. За мною стоїть гарна дівчина. Тепер у мене з'явилися нові друзі, і я вдячний їм. Я мав померти багато років тому. У мене були серцеві напади, передозування. Якщо я прокинуся завтра щасливим, то зможу сказати одне - я перемагаю», - сказав Кенні.

Довгі роки Біллі Кенні зберігав образу на «Евертон». Він вважав, що клуб не вберіг його, молодого футболіста, від спокус, що стають доступними людині, котра починає отримувати гарні гроші. Також екс-вундеркінд звинувачував «ірисок», що ті відмовилися хоча б допомогти йому вибратися із психологічної ями. Але сьогодні ці образи вже у минулому. Кенні визнає, що знову може відвідувати домашні матчі «Евертона» і в кожному з них бажає «ірискам» тільки одного - перемоги.

Нинішня поява книги «The Goodison Gazza» також є перемогою для Кенні та її автора Джеймі Фехі. На тлі оповідання про бурхливі, а то й просто божевільні історії з юності Біллі, автор проводить паралелі з іншим скаузером - Вейном Руні, зірка якого все ж таки зуміла засяяти у «Евертоні» через десять років. Але якщо Руні, нехай і не без проблем, але все ж таки вдалося впоратися із тиском та вибудувати величну кар'єру, історія Біллі Кенні залишається головним застереженням для всіх майбутніх поколінь британських талантів…