Проти Грузії ми зіграли не як команда, а як збірна

Практика спарених матчів для нашої національної збірної історично була важко засвоюваною. На першу гру спарки «синьо-жовтих» практично завжди вистачало, тоді як на другу - дуже часто не вистачало. Ситуація повторилася і цього разу, проте повторилася якоюсь гротескною, навіть карикатурною формою.

Матч Угорщина - Україна - це вогонь. Вогонь насамперед у виконанні, якщо так можна сказати, української команди. Не раз і не два говорилося раніше, що в Будапешті наша збірна вийшла дуже емоційно зарядженою. Точніше, надмірно накрученою. Наче фінал Ліги націй наші грали у тому матчі. Ну, чи, як мінімум, матч плей-оф.

Завдяки саме такому позамежному настрою нашій команді вдалося не лише перемогти на полі у дуже непростого суперника, а й хоча б на якийсь час відсунути на задній (або другий) план суто ігрові чи тактичні «негаразди», яких все одно вистачає.

Навряд чи варто було очікувати такої експресії, такого заряду, не кажучи вже про таку лють, як у Будапешті, і в тбіліському матчі. Тому що це виключено за визначенням, адже ніхто не скасовував емоційних гойдалок: після підйому завжди настає спад. Такий закон природи.

Однак я навіть уявити собі не міг, що у другому поєдинку наша національна команда виявиться настільки затиснутою емоційно, настільки вихолощеною й настільки непереконливою.

За фактом, якщо говорити об'єктивно, без прив'язки до симпатій, у Тбілісі Андреа Мальдера виявив нам ерзац збірної України, зворотний її бік, аж ніяк не лицьовий.

Після гри з мадярами я був готовий носити нашу команду на руках, усіх і кожного окремо, але після гри з грузинами я не готовий знову стверджувати, що часи «пізнього Сергія Реброва» в національній збірній України вже минули, хоча сам Сергій Станіславович вже давненько позбавлений тренерського мандата і проживає своє чергове найкраще життя в Марбельї.

Проти Грузії ми зіграли не як команда, а як збірна, у найгіршому розумінні слова «збірна». Те, що Мальдера після виснажливого у всіх сенсах, перш за все емоційному, поєдинку в Будапешті займеться ротацією, було очевидним. Але щоб ротація була доведена до такого ступеня, як ми побачили у другому поєдинку - це вже занадто.

На мій погляд, у тбіліському поєдинку наш італієць влаштував ротацію заради ротації. А як інакше назвати той стартовий склад, адже, порівняно з першою грою, на полі з'явилося відразу десятеро (!) нових гравців. Лише Ванат зберіг свою позицію.

Я більш ніж впевнений, що у такому складі, як на гру проти Грузії, наша збірна більше ніколи не вийде. А ще я більш ніж впевнений, що наші банально відскочили у грі проти Сакартвело. Адже, крім млявих двох ударів у рамку за всю гру, крім нервозності, крім Зубкова у статусі капітана, який ніколи не претендував на статус лідера, і згадати нема чого. За винятком, хіба що, хорошого матчу у виконанні Трубіна.

Я не намагаюся самому собі суперечити, стверджуючи, що вдруге поспіль «синьо-жовті» мали вийти на поле, наче наковтавшись «озвірина». Повторюю ще раз: не можна, особливо у нашому контексті, враховуючи явно не позамежний рівень гри, двічі поспіль видавати феєрію. Проте фарс після феєрії видавати теж було необов'язково.

Безперечно, нічия на виїзді проти серйозного суперника - непоганий підсумок. Адже, що не кажи, Мальдера зі своїм «дитячим садком» все одно не програв.

Проте, особисто мені здається, що, у випадку зі звичайною, а не тотальною ротацією, наш колектив мав би вагоміші шанси на перемогу в Тбілісі, а з перемогою наш колектив мав би, до всього, ще й вагоміші шанси на підсумкову перемогу у групі. А так - шанси просто непогані: нарівні з північними ірландцями, та й від двох інших опонентів ми не відірвалися.

Нагадаю ще раз, зайвим не буде: у разі перемоги у групі наша команда отримає не лише додатковий «аеродром» у боротьбі за вихід на Євро-2028, а й можливість при жеребкуванні ЧЄ опинитися у «вищому» кошику.

І в жодному разі не можна нехтувати цими прагматичними моментами заради експериментів чистої води, заради того, щоб дати ігрову практику практично кожному з тридцяти, викликаних на збір.

Так, грати чотири матчі, причому грати чотири матчі поспіль, використовуючи мінімальну ротацію, справа дуже складна, а може й невдячна, але ж ми не Іспанія чи Німеччина, які за будь-яких експериментів у Лізі націй навряд чи вилетять з елітного дивізіону і тим більше навряд чи пролетять повз наступний великий турнір. Ми маємо інші можливості, інший кадровий ресурс, інший статус. На мою думку, нам потрібно зубами чіплятися за кожен шанс, а не переважно жонглювати красивими словами про побудову нової команди. Ця горезвісна «побудова» могла закінчитися надто плачевно.

Однак добре все, що добре закінчується. При базовому наборі «ротації заради ротації» можна стверджувати, що тбіліський експеримент Мальдери закінчився саме так: добре. Умовна, а в нашому випадку дуже умовна основа отримала перепочинок перед черговим поєдинком. І тепер є підстави вважати, що у матчі проти Північної Ірландії наш італієць виставить більш, скажімо так, оптимальний склад.

Хоча… Хто його тепер зрозуміє, нашого «Б'єлсу-експериментатора»…