Танцюють не всі. Але цар танцює неодмінно

…Щось подібне я вже бачив. У вісімдесятих роках минулого століття. Причому бачив це «щось подібне» одразу у двох іпостасях - і німецькій, і аргентинській.

У вісімдесятих роках минулого століття ці дві національні збірні якщо і не панували на світовій арені в буквальному розумінні цього слова, то принаймні були явно на перших ролях. І незважаючи на те, що ці дві збірні можна, а то й треба називати антагоністами, манера їхньої гри була дуже схожою.

Якщо винести за дужки божественного Дієго Армандо, то тодішні «альбіселесте» - практично копії тодішньої Бундестім. Тому що й одні, й інші були фактично футбольними солдатами, аніж футбольними творцями.

Поміняй їх футболками - Бурручагу з Бреме, чи Руджері з Брігелем, і не розбереш, хто за яку збірну виступає, хто є хто. І Білардо, і Беккенбауер (наставники тих збірних) робили все від них залежне, щоб результат виходив на перший план, а гра відходила на другий план.

Власне, німці практично завжди так грали. І тоді, у вісімдесятих, вони тричі поспіль пробивалися у фінал Мундіалів. Ключове слово - пробивалися. На них там ніхто не чекав (за винятком, хіба що, ЧС-1990), але ці «залізні дроворуби» не миттям, так катанням, проте все одно знаходили лазівки.

На їхню гру складно було дивитися, не позіхаючи. Але ще важче було не віддавати їм належного.

З божественним Марадоною Німеччина не впоралася в 1986 році, а чотирма роками пізніше, коли Дієго Армандо перейшов з бігу на спортивну ходьбу, впоралася. І це при тому, що свого генія у збірній Німеччини-1990 тоді не було. За всієї поваги Клінсманн і Маттеус до цього найвищого статусу не дотягують, хоча, безумовно, є великими футболістами свого покоління. Однак не пара Марадоні…

Чому мені згадалися події такого давнього минулого? Та ні, не буркотіння це. А тому, що дуже нагадали мені ті дві національні збірні, точніше, їхні манери гри, манеру гри нинішньої збірної Аргентини.

***

Після того, як Дієго Армандо залишив чемпіонат світу 1994 року, так і не отримавши можливості провести свій останній танець, збірна Аргентини надовго пішла в тінь.

Що показово: блискучих гравців у тій збірній після ери Дієго завжди вистачало. Бракувало волі чи бажання загнати всіх тих батистут, веронів та аймарів у залізні лещата ігрового прокрустового ложа. Тому і животіли вони на задвірках Мундіалів, претендуючи, часом колективно, на лаври Марадони, але геть-чисто відмовляючись реанімувати унтер-офіцерську філософію гри Карлоса Білардо. Чи Франца Беккенбауера.

Коли в середині нульових у Аргентини з'явився ще один справжній геній, якого можна порівняти за талантом і харизмою з Марадоною, Аргентина все одно продовжувала грати так, ніби в її складі не один, а відразу одинадцять Мессі.

Це ще можна було зрозуміти, якби «альбіселесте» довірили вчити грати одному лише Марадоні, але ж подібний стан речей спостерігався і за інших тренерів, фактично до 2020 року: за цей час Аргентину намагалися тренувати так, щоб не наступати на горло її пісні, щоб просто не заважати їй грати.

Такий підхід виявився невдалим, вульгарним, а місцями і шкідницьким. Новий аргентинський геній після чергового провалу на Копа Америка не тільки пофарбувався в блондина і втік від папараці на далекі острови, а й офіційно заявив, що, мовляв, втомився програвати, і вже нічого більше дати своїй національній команді не може, фактично розписавшись у порівняльному безсиллі перед Марадоною.

Ну, напевно, всі ті попередні поневіряння, розпачі, депресії, так само як і відкриті листи від дітей і трудящих на адресу Ліонелю Андреасу, були надіслані Аргентині недарма. Досвід - це справді син важких помилок, а нове - це добре забуте старе. Або погано забуте.

Загалом до «заводських налаштувань» часів Карлоса Білардо збірна Аргентини повернулася, коли її довірили Ліонелю Скалоні. Відкинувши всю єресь імені Б'єлси та Сампаолі, Ліонель другий зробив практично один в один те саме, що напередодні ЧС-1986 зробив Карлос Білардо: збірна Аргентини стала збірною залізних дроворубів та одного генія.

Плюс до всього - непоказний та флегматичний другий Ліонель незбагненним чином зумів налаштувати своїх підопічних так, щоб вони вміли тримати удар, не сипатись у вирішальний момент.

Я не знаю, яким чином він це зробив, які саме слова говорив, які саме ігрові епізоди демонстрував на пальцях чи на слайдах. Можливо, він всю команду зводив на закритий показ у якомусь крутому кінотеатрі Буенос-Айреса «Триста спартанців» чи «Гладіатора». Можливо, він у тому самому кінотеатрі, вмостившись у будці кіномеханіка, крутив їм особисто кадри документальної хроніки з Фолклендської війни.

Так чи інакше, цей непоказний флегматик-педант свого досяг. І найяскравішим доказом цього стали наступні великі турніри, у яких брала участь Аргентина. Аргентина, яка вже вміє терпіти, вміє тримати удар. І Аргентина, яка грає у десять футбольних солдатиків при одному генії.

***

Зрозуміло, що умовного способу у футболі не буває. Втім, як і скрізь. Але мені чомусь здається, більше того, я практично впевнений, що без другого Ліонеля перший Ліонель не став би чемпіоном світу чотири роки тому. Щось мені підказує, що після ляпасу у стартовому турі - від самої Саудівської Аравії - Аргентина повторила б і в Катарі свою долю попереднього світового форуму.

Проте ні, ця Аргентина вже пройшла етапи блискучого, тендітного, щирого і ще чортзна якого футболу. Тепер вона з мустанга перетворилася на коня-важковоза. Знов-таки, з божественним Мессі у сідлі.

Перемога на Мундіалі-2022, а потім і на Копа Америка розкріпачили цю команду. Вона вже не боялася бути незрозумілою, бути кострубатою, бути прямолінійною. Вона вже настільки навчилася не боятися, навчилася терпіти і грати по нотах, при цьому не фальшивлячи, що тепер її стали боятися до ступеня, що межує з повагою і ненавистю.

Саме тому - через уміння цієї збірної тримати удар, через її майже німецький характер і прихильність до плоскостопної, але вірної, як одна звивина філософії Карлоса Білардо, перекроєної на новий лад Ліонелем другим, Ліонель перший і отримав право на свій останній танець. І в цьому сенсі він перевершив першого аргентинського генія.

Я не сумніваюся, що якби нинішня збірна Аргентини намагалася грати в «Барселону», то у Мессі останній танець на ЧС-2026 вийшов таким самим, як у його нерозлучного ворога Кріштіану Роналду.

Того ж теж запевнили колеги зі збірної, що зроблять все й більше, щоб дембельський акорд КріРо вийшов золотим. Але ті голосні слова так і лишилися словами. Зовсім не гучними, тому що всі ті блискучі Сілви та Кошти не зробили і дещиці того, що робили і продовжують робити для Мессі Енцо, Макаллістер, де Поль та інші Хуліани.

Десять гравців стартового складу збірної Аргентини погодилися заради свого билинного капітана засунути кудись подалі власне его. Вони погодилися тягати важкий рояль, на якому грає престарілий вундеркінд, який, здається, вже практично розучився бігати.

Але саме цей, який вже давно не біжить старий геній, як колись цар Леонід, зумів навіки спаяти навколо себе спартанців/аргентинців спільною вірою в унікальність моменту, в можливість не тільки писати і переписувати історію, а й бути нею.

Мені здається, що Мессі платить їм взаємністю. Тобто повагою та честю. І у виняткових випадках, як, наприклад, у півфіналі проти «ненависної» Англії, Лео може собі дозволити не лише спортивну ходьбу, а й біг. А решта, тобто майстерність, вона ж не проп'ється за всього бажання.

Я не знаю, як складеться фінальний матч для Мессі та його партнерів. З іншого боку, я знаю, що Аргентині доведеться грати без м'яча, і якщо без м'яча потьмяніла блискуча збірна Франції у матчі проти Іспанії, то не факт, що встоїть і команда з десятьма солдатами та одним вільним художником.

Але я анітрохи не сумніваюся, що за будь-якого підсумку фінального матчу нинішнього Мундіалю Ліонель Мессі залишить поле справжнім царем. Його останнє танго в будь-якому випадку буде епохальним.