Педрінью не сильніший за умовного Гуцуляка. Тоді навіщо?

… «Похолодніло на ріллю, на ріллю, де енко-єнко-венко». Це блискучі рядки блискучого Вінграновського. Про сокровенне. Про вічне. Про своє. І я хотів би вставити свої п'ять копійок. Теж про своє. Точніше, про наше. Про наших. І про «енко-єнко-венко» теж.

Я не збираюся з піною біля рота відстоювати теорію, що лише українці по крові мають захищати кольори України. Така теорія має, безумовно, право на життя. Тим більше в нинішній, божевільний та страшний час. Згадаймо, хоча б, скільки зараз «легіонерів» захищає нашу країну від кацапського зазіхання, і будь-якій подібній індивідуальній допомозі «з-за» наші Збройні Сили напевно будуть лише раді.

Однак, я хотів би розмежувати ці два поняття - захист наших кольорів на справжньому полі бою, і на спортивному. І ось чому розмежувати. Не відкрию Америку, якщо скажу, що зараз на фронті є певний дефіцит живої сили. Тому допомога легіонерів у такому разі не лише доцільна, а й дуже доречна. Про дефіцит бійців на нашій спортивній ниві навряд чи можна говорити так однозначно. Тим більше, коли мова заходить про «гру мільйонів».

Тим не менш, у різний час порушувалося питання про натуралізацію тих чи інших футболістів нашою футбольною асоціацією. Якщо винести за дужки натуралізацію гравців з російським корінням на зорі становлення нашої футбольної незалежності - з тієї простої причини винести, що тоді, на початку 90-х, вихідці з радянського футболу могли самі обирати для себе, кольори якої нової країни, що утворилася на уламках «совка», вони захищатимуть. Так от, якщо винести за дужки Леоненка, Анненкова та нечисленну кампанію, то наша футбольна натуралізація досі зводилася до натуралізації переважно бразильців.

Знову ж таки, у цьому контексті «перекваліфікацію» Мілевського, Алієва, Пучкова та деяких інших юніорів, яких відшукав Павло Яковенко на теренах колишнього Союзу, теж треба ставити окремо. Адже ті гравці «влилися» в наш футбол практично в юному віці, швидко акліматизувалися і стали майже в дошку своїми. А деякі - і без майже.

А ось Едмар і товариші - зовсім інша історія. Інший менталітет. Інша культура. Зрілий вік. Мовний бар'єр. Та й не всі наші у збірній із відкритою душею прийняли цих чужинців. Плюс неоднозначне ставлення до «перевтілення» нашого широкого футбольного загалу. Та й не лише широкого, а й вузького - маю на увазі різнополярну думку тренерів та функціонерів.

Адже не секрет, що проти перетворення Марлоса чи Девича на українців виступали багато наших відомих футбольних діячів. І виступали вони проти не стільки через дбайливе ставлення до «чистоти крові», а скільки через профільну потребу нашої національної збірної у всіх тих згодом натуралізованих гравцях.

І ось у зв'язку з цим, щоб довго не розсмоктувати, скажу, на мій погляд, головне в даному випадку. Головним мірилом натуралізації повинні бути, як на мене, лише два фактори. Перший: щоб іноземний претендент був на голову вищим за «енко-єнко-венко», і другий: щоб іноземний претендент, окрім найвищої кваліфікації, горів бажанням захищати кольори нашої національної збірної. Вже й його національної збірної.

Якщо згадати колишні приклади, а їх зовсім небагато - окрім згаданих вище Едмара, Девича, Марлоса буде ще й Мораєс, то, на мій погляд, ні особливої ​​потреби у їхній зміні громадянства для нас не було, ні самі вони не горіли праведним вогнем, виходячи на футбольне поле у ​​синьо-жовтих футболках.

Будемо відвертими: цей квартет отримав можливість грати за збірну України насамперед через тодішню кон'юнктуру. А саме - через жорсткий ліміт на легіонерів. Жорсткий насамперед для тодішніх «Металіста» та «Шахтаря», заточених під легіонерів. Таким ось нехитрим фінтом - натуралізацією умовних Едмара чи Марлоса - клуби звільняли аж ніяк не зайве місце у стартовому складі для чергового типу дико перспективного латиноамериканця.

І якщо резон клубів у даному контексті зрозуміти нескладно, точніше, складно його не зрозуміти, то резон нашої національної команди чи асоціації зрозуміти таки непросто. Хоча б тому непросто зрозуміти, що ніхто із цього вищезгаданого квартету екс-гравців харківського та донецького клубів не допоміг нашій збірній так, як клуби про це дбали. Або як широка громадськість того чекала.

На рахунку Едмара - 15 матчів. І хоча з цієї компанії він мав найбільшу славу «нашого», - і прізвище дружини-українки взяв, і осів тут начебто, але за першої нагоди звалив, здається, в Казахстан. Боже борони, я не звинувачую, просто до слова. Девич провів 35 поєдинків за нашу команду, забив сім м'ячів. Майже половина з них - у ворота Сан-Марино. Окрім голу-фантому на Євро-2012 нічим більше не запам'ятався. На рахунку Марлоса - 27 матчів. А Мораєс і того менше одягався в наші національні кольори - лише 11 разів. Натомість яку праведну боротьбу вели за натуралізації цього товариша «Шахтар» спільно з тодішнім головною УАФ Андрієм Павелком проти колишнього голови асоціації Григорія Суркіса. До суду справа дійшла. А воно варте того?

Ось і я про це ж, бо ніхто з натуралізованих раніше, і Мораєс у цьому випадку найяскравішим тому підтвердженням, ні грою, ні мотивацією, ні корисністю не допомогли нашій національній збірній, нашій країні.

І вже вибачте, на мій погляд, анонсований у багатьох ЗМІ, і не тільки вітчизняних, Педрінью навряд чи зможе розірвати це практично замкнене коло. Тому що не особливою потребою, не кажучи вже про патріотизм, цей черговий бразилець не може похвалитися перед нашою широкою футбольною громадськістю.

Так, футболіст він хороший, але хіба краще за Гуцуляка, Назаренка, Зубкова чи Циганкова? Відповім одразу й безапеляційно: ні, не краще. Отже, гіпотетичне «підписання» цього бразильця до лав нашої збірної одразу ж зачинить двері до нашої збірної для когось із українців. Не гірших за профільними характеристиками українців.

А щодо бажання самого Педрінью грати за нашу команду, то, якщо вірити ЗМІ, бажання в нього якраз і немає. Це бажання є у агента бразильця, і у клубу бразильця, а ось у самого бразильця - ну, можливо, подивимося, колись…

Постає питання: навіщо нам такий кіт у мішку? Навіщо нам такий гравець, який не на голову сильніший за «енко-єнко-венко», і який не горить бажанням?

Залишу це питання без відповіді. Хоча відповідь, на мою думку, очевидна. Та й ось ще що. Навіть якби Педрінью горів бажанням (чого, повторюся, за ним начебто не спостерігається), то й у цьому випадку не так усе просто, бо потрібно відповідати вимогам ФІФА щодо натуралізації.

У випадку з Мораєсом було більше аргументів (донецький форвард більше часу перебував безвиїзно в Україні), але й тоді все через суд вирішувалося. А тут і позиватися не обов'язково: ще не провів Педрінью в Україні п'ять безперервних років. Хоча, може, Андрій Шевченко та Сергій Ребров якось інакше рахують?

А мені у зв'язку з цим згадалася нещодавня історія з Максом Кілманом, який нібито хотів грати за нашу збірну, і якому Андрій Шевченко порекомендував отримати український паспорт. Перед Євро-2020 Кілман начебто отримав український паспорт. Але в підсумку ФІФА виявилася проти, і красива історія, що мусолилася місяцями, перетворилася на мильну бульбашку.

Не вийшло б і цього разу чогось подібного…