Беньямінас Зелькявічус – гуру литовського футболу

Сумна звістка з Литви, де у 81-річному віці пішов із життя Беньямінас Зелькявічус, спонукає помандрувати по закамарках пам'яті. Тим паче, що про гуру футбольної Литви, гарного психолога, який ніколи не принижував футболістів, є що згадати серед іншого й в українському контексті.

Він грав із Лобановським і Базилевичем

Його прізвиська у вболівальницькому середовищі - «Беня» та «Зеля» - спричиняють посмішку в сучасних українців. У Зелькявічуса-гравця не такий уже й багатий досвід виступів у найсильнішому радянському дивізіоні, однак та, безперечно, найяскравіша сторінка його гравецької біографії має український акцент. Сезон-1968 він провів у складі донецького «Шахтаря», і на зорі того футбольного року відзначився в столиці України в матчі з київським «Динамо». Литовець тоді зрівняв рахунок на початку 2-го тайму (а відкрив рахунок у половині 1-го тайму Анатолій Бишовець, використавши передачу Володимира Мунтяна). Забиваючи, Беньямінас вчасно зреагував на відскок м'яча від штанги після чи то удару, чи то зрізки Євгена Короля та не надто вдалої гри голкіпера киян Віктора Баннікова. Зазначу, що у біографії аж ніяк не кожного гравця є засмучення 80-тисячної глядацької авдиторії. Саме стільки вболівальників зібралося на оновленому й збільшеному Центральному стадіоні на українське протистояння, що посеред квітня знаменувало собою відкриття сезону в Києві. Зауважу, що в стартовому складі гірників тоді разом із Зелькявічусом вийшов інший литовець Пятрас Глодяніс (він того сезону проводив уже свій 2-й рік у шахтарській столиці), а в нападі з ним партнерствували Валерій Лобановський та Олег Базилевич. І, за свідченнями очевидців, саме помаранчево-чорні були ближчими до перемоги, адже вже за рахунку 1:1 Антанас Станкявічус (розпочав четвертий для себе сезон у складі гірників), який замінив Зелькявічуса, й той таки Глодяніс мали по кілька чудових нагод кожний.

За «Шахтар» Беньямінас того сезону надалі забив ще двічі (ростовчанам і кіровабадцям), але за великим рахунком виявити свої найкращі риси в українському клубі в нього не вийшло, й надалі він повернувся до ріднокраю, в «Жальгіріс». Й там у комфортному домашньому середовищі він забивав (а був гравцем передньої лінії) куди більше, щоправда, й суперники в тодішнього «Жальгіріса» були куди скромніші. Хай там як, але в 1971 й 1972 рр. двічі поспіль Зелькявічуса визнавали кращим футболістом Литви. Прикметно, що попередником Беньямінаса на цьому престолі був відомий у майбутньому арбітр Ромуальдас Юшка, а наступником - партнер по «Шахтарю» Пятрас Глодяніс.

Каталізатор антирадянських виступів

Втім, усе ж таки більший внесок у розвиток литовського футболу, як на мене, Зелькявічус зробив як тренер. Проте перш як перейти до успіхів його «Жальгіріса» в елітному дивізіоні радянського футболу, згадаю його перший рік тренерської роботи в рідному клубі (так, він каунасець, однак по-справжньому рідним для нього став саме вільнюський «Жальгіріс»). До речі, щойно заступивши на посаду в клубі 2-ї радянської ліги, молодий тренер чітко визначив мету - грати у вищому дивізіоні. Що ж, у сезоні-1977 він вивів біло-зелених із 2-ї ліги радянського футболу до 1-ї. Надто в литовців виходили матчі у Вільнюсі: в 20-ти іграх лише 2 нічиї, інші - перемоги. 6 пропущених м'ячів удома впродовж багатоматчевого турнірного маратону 2-ї ліги! Й наприкінці сезону зокрема й вдала гра підопічних Зелькявічуса посприяла зростанню національної самосвідомості литовців. Постфутбольні антирадянські демонстрації 7 і 10 жовтня 1977 р. відбулися після матчів «Жальгіріса» з «Двіною» з Вітебська та «Іскрою» зі Смоленська.

У двох випадках у ході брало участь більш як 50% від 15 000 глядачів, що збиралися на ті матчі. Це були переважно молоді й середнього віку чоловіки - робітники, службовці й технічна інтелігенція (зрозуміло, з деякою домішкою жінок та інших верств і вікових груп міського населення). Після матчу з «Іскрою» (власне, по ходу сезону це був основний суперник литовців, який, хоча й добряче відстав від них, але фінішував 2-м, зрештою), виграному підопічними Зелькявічуса з рахунком 2:1, заворушення (назвемо їх так) були куди більшими. Зауважу принагідно, що тодішній тренер смоленської команди Лев Платонов уже в нові часи стане ревним членом ЛДПР, депутатом Смоленської думи, одне слово, побудує політичну кар'єру в тоталітарній державі.

Що ж, уже на перехідний двобій із нальчицьким «Спартаком» безпосередньо за право виходу до 1-ї ліги систему продажу квитків було реформовано: заповітні пропуски розподілили по підприємствах серед членів партії. Щоправда, деякі байдужі до футболу партійці продавали (а то й просто віддавали) квиточки справжнім фанатам. Ледь не в кожному трибунному ряді було кілька суворих наглядачів, які забороняли вияв емоцій, ба навіть здіймання з місць.

«Безлади», як їх кваліфікувала радянська міліція, почалися 7 жовтня 1977 р. після футбольного матчу. Кілька сотень глядачів, переважно молодь, рушили вулицями, вигукуючи: «Геть конституцію окупантів!», «Свободу Литві!», «Росіяни, забирайтесь геть!». Демонстранти зривали плакати до 60-річчя Жовтня, били вітрини із такими плакатами.

10 жовтня антирадянські вигуки почалися ще під час матчу. Влада, настрашена подіями 7 жовтня, забезпечила надзвичайну охорону стадіону (стягнули війська, більшість солдатів були із середньоазіатських республік). Публіка виходила зі стадіону між шеренгами солдатів. Вийшовши за ці шеренги, натовп рушив у центр міста. Надалі до вболівальників приєдналися ще 500 чоловік, не зі стадіону. Й додалися такі заклики: «Свободу політв'язням!», «Йдемо до КДБ!». Демонстранти прорвали заслін із міліціонерів і кегебістів, що щільно взялися за руки, й вийшли на проспект Леніна. Лише другий заслін зупинив їх. Кілька міліціонерів потрапили до лікарень. Було вибито скло в будівлі ЦК КПЛ і знову розбито вітрини з плакатами до 60-річчя Жовтневої революції. Вони, а також численні гасла, що звеличували щойно ухвалену нову радянську конституцію (в якій ішлося зокрема й про те, що кожна з 15-ти республік має право добровільного виходу зі складу СРСР, але на практиці… самі знаєте, як це було), послугували чимось на кшталт червоної ганчірки для вболівальників.

17 осіб було затримано 7 жовтня та 44 - 10-го. У вишах були виключення, декотрих виключили лише з комсомолу. Надто багато студентів було виключено з Інженерно-будівельного інституту. Було вжито репресивних заходів і на деяких промислових підприємствах.

Прикметно, що на стадіоні чути було лише антирадянські вигуки, а вже в місті після приєднання до демонстрантів пів тисячі осіб «із вулиці» гасла набули політичного звучання («Геть конституцію!», «Свободу політв'язням!»). Дослідники історії радянського періоду згодом виокремлювали серед учасників демонстрації «авангард» - людей, чиї національні почуття були виховані та розвинені литовським самвидавом. А почалося то все з успішного сезону команди під орудою Беньямінаса Зелькявічуса - о тій порі тренера-початківця.

«Жальгіріс» 80-х

Ну а тепер - ласкаво просимо у литовські футбольні 80-ті. Саме Зелькявічус створив той неповторний зухвалий «Жальгіріс», який справжнім метеором увірвався до вищої союзної ліги в 1983 р. Й одразу ж у запалі зухвалий новачок виграв 1-ше коло союзного чемпіонату вже у вищій лізі. Подібних новачків еліти в історії радянського футболу можна було перелічити на пальцях однієї руки. Та в литовського тренера вийшло об'єднати гравців своїми тактичними ідеями. Попервах литовський клуб грав від оборони. Й у перших трьох своїх матчах у вищому дивізіоні відіграв нульові нічиї у Ташкенті й Ленінграді, а також удома з нещодавнім володарем європейського Кубка кубків тбіліським «Динамо». Як писав тоді «Футбол-Хокей», «Жальгіріс» попервах забавляв усіх нульовими нічиїми». Й у 4-му турі литовці змогли залишити свої ворота в недоторканності, мінімально перегравши вдома «Нефтчі». Тільки в 5-му турі новачок пропустив уперше - в Єревані від «Арарата». Той гол виявився єдиним у матчі. Опісля була нульова нічия з киянами, яких того сезону очолював Юрій Морозов. Удома литовці у багатогольовій перестрілці здолали інше відкриття того часу - харківський «Металіст» - 3:2. Хет-триком тоді відзначився Сігітас Якубаускас. І той самий «Футбол-Хокей» уже написав, що «Жальгіріс» - одна з приємних прикмет сезону». А під завісу 1-го кола «Жальгіріс» удома переграв українські команди «Шахтар» і «Дніпро» (майбутнього чемпіона, до слова) з однаковим рахунком 2:1 й прийшов 1-м на проміжний фініш, завоювавши приз великого футболу під назвою «Перша висота». Однак перемоги над українськими колективами, як, власне, й загальний успіх у 1-му колі біло-зелені святкували вже без Зелькявічуса, адже в травні він покинув команду через трабли з гравцями. Подейкували тоді, що йшлося про конфлікт інтересів під час розподілу матеріальних благ.

Хай там як, а в 2-му колі суперники стали серйозніше ставитися до новачка, й «Жальгіріс» дещо стишив турнірну ходу. Як на мене, відсутність уже доволі досвідченого на той час тренера далася взнаки. Втім, це «Жальгірісу» не завадило обіграти вдома, приміром, московських спартаківців із рахунком 1:0. Так, з'явилися в команди вже без Зелькявічуса й поразки з великим рахунком, зокрема й у Києві - 1:4, зі, скажімо так, неочевидними авторами голів у складі «Динамо» Ярославом Думанським і Валерієм Черніковим. У Донецьку - 0:3 з хет-триком Михайла Соколовського. В підсумку «Жальгіріс» став 5-м. Та найголовніше в тім, що змусив казати про себе як про самобутній колектив із впізнаваним ігровим почерком. А підвалини тієї самобутності закладав саме Зелькявічус.

Втім, по закінченні сезону-1984, в якому «Жальгіріс» без Зелькявічуса зробив кілька кроків униз (9-те місце), гравці вирішили піти на мирову з наставником. Справжня чоловіча розмова (й не одна) - й сторони зрозуміли одне одного. Вже після початку сезону-1985 (не найвдалішого, до речі, початку) біло-зелених знову очолив Зелькявічус.

4-4-2 - тактична схема того «Жальгіріса». Пара нападників в особі Сігітаса Якубаускаса та Армінаса Нарбековаса могла змусити капітулювати навіть найнепрохідніші мури старожилів вищої союзної ліги. Прикметно, що тоді в складі литовського клубу було найбільше майстрів спорту порівняно з іншими командами вищої ліги. Чому? Річ у тім, що почесне звання більшість гравців дістали за перемогу у футбольному турнірі Спартакіади народів СРСР. Й хоча безпосередньо Зелькявічус не керував командою в тому змаганні, однак ту плеяду литовських гравців виховав, безперечно, він. Пам'ятаю реакцію мого батька на пізньосінню домашню поразку київського «Динамо» від вільнюсців у сезоні-1986 (1986, Карле!) з рахунком 0:3: «Удар під самий дих!». А кияни ж тоді мчали до чергового чемпіонства й узагалі були чи не кращим «Динамо» в своїй історії…

Бронзовий злет «Жальгіріса» Зелькявічуса припав на 1987 р. Й саме тоді литовці в домашньому матчі просто пошматували захист майбутнього чемпіона в червоно-білих футболках із російської столиці - 5:2! Станіслав Черчесов та оборона москвичів напомилялися на кілька матчів уперед: воротар зчаста не втримував м'яч у руках, а захисники безперешкодно давали гравцям команди господарів пробивати по воротах мало не з воротарського майданчику. Відзначу якесь замежне налаштування литовців на у гру й палке бажання потішити свою експансивну торсиду. Ну, й газетярі без якихось ноток оригінальності гру, сповідувану литовським футбольним маестро, називали просто: Futbolas. І що цікаво, коли прочитаєш це слово, одразу розумієш, про якого тренера йшлося.

А в сезоні-1988, сидячи на трибунах у Києві під час матчу динамівців проти команди Зелькявічуса, спіймав себе на думці, що часи того «Жальгіріса» минають. Ні, біло-зелені намагалися гнути свою тактичну лінію, періодично вистрілювали контратаками, але не покидало мене відчуття, може, й зумовлене відвідуванням Литви навесні того року (поколесив буквально по всіх литовських усюдах, включаючи Тракай, Паневежис, Клайпеду, Куршську косу, Шяуляй, Радвілішкіс, Кретингу й, звісно, Вільнюс із Каунасом), що невдовзі «Жальгіріс» не матиме стосунку до поняття «радянський футбол». Запам'яталися мені рядки з програмки до вільнюського матчу «Жальгіріс» - «Динамо» (Київ): «Київське «Динамо» і є київське «Динамо». Команда… одна з найвідоміших і найпопулярніших не лише в нашій країні, а й в усьому футбольному світі». Подейкували тоді, що тексти футбольних програмок «Жальгіріса» узгоджували із Зелькявічусом. Ну, й аншлаги, аншлаги, аншлаги у Вільнюсі… Це свого роду був фірмовий знак команди, очолюваної Беньямінасом. І наявність лотереї під час футбольних матчів вже де-де, а у Вільнюсі (до речі, розігрували «Жигулі», футбольні м'ячі, а також туристичний намет, мопед-мокік, велосипед, радіоприймач «Уфа» тощо) не була визначальною причиною неможливості встромити голку на стадіоні через щільне людське зібрання.

Як на мене, головна відмітна риса «Жальгіріса» тих років - твердий характер, проти якого зчаста не знаходили аргументів традиційні гранди радянського футболу.

Найсильніші серед студентів

Ще одне знакове досягнення Зелькявічуса-тренера - перемога його підопічних як студентської збірної СРСР на Універсіаді-87. Власне, та «збірна СРСР» складалася винятково з гравців «Жальгіріса», крім тих, що вже мали доволі поважний за футбольними мірками вік і диплом про вищу освіту на кшталт Вацловаса Юркуса, Сігітаса Якубаускаса й Альгімантаса Мацкявічуса. Можна згадати феєричні голи у фіналі проти студентів із Південної Кореї і наголосити на тому, що перемога з рахунком 5:0 і досі залишається рекордною для фіналів Універсіад! У відповідь на скепсис щодо снаги суперників скажу, що південні корейці - одні із законодавців мод у студентському футболі. Історично за кількістю виходів у фінал Універсіад вони поступаються лише японцям й італійцям. Хочу наголосити й на такому моменті. Так звана студентська збірна СРСР грала на Універсіаді-87 у формі «Жальгіріса». Отже, чемпіонське досягнення, безумовно, можна записати до активу саме литовського футболу назагал і Беньямінаса Зелькявічуса (чемпіони в мить тріумфу традиційно покачали наставника!) зокрема. А успіх увійшов вагомою складовою до «золотої ери» литовського футболу 1980-х. І, як пише литовська преса, «це - деталь, яка є доказом того, що це був не просто успішний сезон, а система, що працювала ідеально».

Конкурент баскетболу

Як на мене, головне, що зробив Зелькявічус (харизмат, який завше випромінював упевненість і мав безмежний запас футбольних знань) на посаді тренера «Жальгіріса», - так це створення серйозної конкуренції баскетболу, який у Литві здавна є ледь не релігією. Сумлінна багаторічна робота ж Беньямінаса не те, щоб поставила під сумнів баскетбольність Литви, однак справді створила потужну конкуренцію помаранчевому м'ячеві. Й уже точно футбол у Литві став популярнішим за гандбол - ще одного фаворита вболівальницьких дум. Як писали футбольні оглядачі в 1980-ті, в литовському футболі з'явилися «свіжинка і свій почерк». І саме Зелькявічус насамперед це уможливив. Він зміг трансформувати радянську модель навчання на модернішу - таку, що ґрунтується не на страху й криках, а на компетентності й аргументах. Важливим було й вміння визнавати свої помилки. Якось у перерві матчу 1-ї ліги проти «Таврії» за рахунку 1:0 на користь біло-зелених тренер закликав гравців атакувати ще активніше. Та «Таврія» використала по перерві оцю атакувальну безшабашність вільнюсців і забила тричі. По закінченні матчу під час розмови в роздягальні Зелькявічус визнав, що не мав рації у своїх закликах до атак.

Після феєрії 1980-х він ще працював в Австрії та по різних російських застумах. Проте це вже було не те. Вирваний зі свого середовища Беньямінас за великим рахунком почувався незатишно.

По закінченні тріумфального для біло-зелених сезону-1982 в 1-й союзній лізі воротар команди Вацловас Юркус в інтерв'ю московській пресі (пригадую ще мемну за нинішніми мірками його назву «Футбол Литви на підйомі») сказав, що за тактичний зразок, мовляв, було взято гру московського ж «Спартака». Не знаю, принаймні вже у вищій лізі «Жальгіріс» мені нагадував не технарів зі стіночками за умов обмеженого простору, а фізично міцних киян, ласих до стрімких контратак, безкомпромісної боротьби на 2-му поверсі та неухильного пресингу.

Він не був жорстким, натомість умів спілкуватися й знаходити індивідуальний підхід до кожного гравця. Як там кажуть, спочатку бачив ситуацію, а надалі обирав тон. Світла пам'ять литовській футбольній легенді!

Олексій РИЖКОВ